Забутий польський 20-річний досвід є уроком для всіх нових країн

В якості столярного виробу цей стіл не представляє собою чогось, про що варто писати. Полакована фанера з темними плямами в деяких місцях уже кришиться, верхня поверхня трошки рапата, сільський стиль ніжок стола нагадує мені залитий пивом стіл у британському пабі. Але у сфері політики – це твір генія.

Зроблений на замовлення польськими столярами для перших у країні переговорів за круглим столом на початку 1989 року, перших у комуністичній Європі, цей стіл, який тепер зберігають як історичний експонат у президентському палаці тут, у Варшаві, цей великий у формі бублика предмет меблевого гарнітуру, власне, зроблений із 14 окремих секцій, є символом нового типу мирної революції переговорів, яка у 1989 році прийшла на зміну старому насильницькому стилю 1789 року. На зміну гільйотині прийшов круглий стіл.

Для більшості людей 1989 рік, якщо він взагалі щось означає, найімовірніше означає падіння Берлінського муру. Дехто згадує Оксамитову революцію у Чехословаччині, інші, можливо, декілька спалахів насилля на вулицях Бухареста і кривавий кінець румунського диктатора Ніколає Чаушеску. Ці драматичні події другої половини року є добрим телевізійним матеріалом, і те, що трапилося у Бухаресті, якоїсь миті нагадало їм про 1789 рік.

Порівняно з цим, важкі, заплутані переговори першої половини року, як у Польщі, так і в Угорщині, ніяк не нагадували революцію. Круглий стіл, за яким сидять люди і розмовляють, – для телебачення це не той сюжет, від якого важко відірватись. Навіть прорив, напіввільні польські вибори 4 червня 1989 року, які напряму привели до появи першого некомуністичного прем’єр-міністра на території країни, яка все ще входила в радянський блок, були радше тихою справою. Я закладаюсь, що 4 червня, у 20-у річницю цих виборів, набагато більше уваги ЗМІ приділять бійні на площі Тяньаньмень, яка сталася того самого дня.

Я кажу це не для того, щоб ще раз нагадати про дуже характерне польське бурчання, що "світ не цінує нашого польського вкладу" (у кінець комунізму в Європі, у Другу світову війну, у Ренесанс, в астрономію тощо). Радше для того, щоб вказати на те, що зосереджуючись на телегенічному і знайомому, ми оминаємо справжню новизну того, що у 1989 році відбулося у Центральній Європі – і з того часу відбувалося деінде у різних варіаціях. По-перше, м’яка сила масового соціального руху (і в Польщі було десятиліття масових протестів і страйків), яку скеровували його лідери для досягнення мети здійснення змін шляхом переговорів. По-друге, люди, які все ще тримають базові інструменти твердої сили – зброю, державний апарат, секретну поліцію – були, проте, готові до переговорів про поділ влади (хоча вони й не очікували, як далеко зайдуть ці зміни та як швидко вони відбудуться). По-третє, представники людей та інституцій між ними, включаючи у тодішній Польщі потужний авторитет Католицької церкви, що були посередниками та зміцнювали довіру. Усі вони символічно сиділи за нашвидкоруч і не дуже добре зробленим круглим столом.

На кожній його стадії ніхто не міг бути певним, що наступний крок не буде завчасним і завеликим кроком – чи для домашніх радикалів, чи для Кремля. Раніше цього ніхто не робив. Ніхто не знав, чи можна це зробити. Як жартували в ті часи: ми знаємо, що ви можете перетворити акваріум на рибний суп, питання полягає у тому, чи можете ви перетворити назад суп на акваріум.

Вивчаючи витвір столярного ремесла у президентському палаці, я зустрівся з теперішнім президентом Польщі, Лєхом Качиньським, консервативним популістом, який збудував свою виборчу кампанію п’ять років тому навколо звинувачень, що з комуністичним минулим ніколи не було радикального і чіткого розриву. Втім, навіть він сказав мені, що думає, що угода, яку за круглим столом уклала опозиція на чолі із Солідарністю, була найбільшим, на що вони могли піти без зайвого ризику, за умов, які існували на початку 1989 року. Отже, чи з історичної перспективи теперішній президент схвалює компроміс, який розуміли всі, хто знаходився за круглим столом, – що архітектор запровадження у Польщі надзвичайного стану на початку 1980-х рр., генерал Войцех Ярузельскі, влітку 1989 року повинен стати першим президентом країни в якості гарантії для Радянського Союзу? Так – але, звісно, він мав стати ним "на короткий час".

Як історик, зацікавлений почути всі сторони, я відвідав також генерала Ярузельського, сьогодні це хворий старий чоловік у віці 85 років, але дуже зацікавлений подати свою версію історії. Він нагадав мені про існуючий тоді опір у лавах його власної партії, армії та поліції, і той факт, що коли він у грудні 1989 року в якості президента разом із першим некомуністичним прем’єр-міністром країни Тадеушом Мазовєцьким вирушив у Москву на саміт країн Варшавського договору, одним із учасників за столом переговорів був не хто інший, як Ніколає Чаушеску. Через декілька тижнів Чаушеску був мертвим.

Не було нічого неминучого у цьому мирному тріумфі, народженому за круглим столом і зміцненому напіввільними виборами. І в Південній Африці, і в Північній Ірландії та Чилі нова антиякобинська модель революції, з її сюрреалістичною зустріччю за одним столом колишніх в’язнів та їхніх колишніх наглядачів і катів, вимагає болючого, морально огидного для когось компромісу. Немає великого моменту революційного катарсису. Межа між поганим минулим і добрим майбутнім є неодмінно розмитою. Це те, що антрополог Ернест Ґеллнер [Ernest Gellner], посилаючись на Оксамитову революцію у своїй рідній Чехословаччині, назвав "ціною оксамиту".

Через це існує проблема минулого, яке повертається, щоб переслідувати вас. Іспанія після Франко є винятком, який підтверджує правило. (І дивлячись на політичні дебати щодо франкізму у сучасній Іспанії, вона, можливо, й не буде аж таким чітким винятком). Ось чому 20 років по тому я більше ніж коли-небудь переконаний, що необхідним доповненням до круглого столу є комісія з примирення [комісія з встановлення правди, truth commission]. Не запізнілі та з юридичної точки зору сумнівні кримінальні судові процеси (за винятком справжніх злочинів проти людства) – такі як той, що, найімовірніше, супроводжуватиме до власної могили генерала Ярузельського. Не свавільні та політично мотивовані чистки. Але щойно базові підвалини вільної країни будуть встановлені, з’явиться публічна, всебічна, справедлива, символічна конфронтація нової демократії з її важким минулим у всій її людській складності.

Де, внаслідок переговорної моделі революції, ви не можете добитись справедливості, але принаймні можете вимагати правди. Звичайно, це те, що трапилося у Південній Африці. Якби тільки польська католицька церква мала свого архієпископа Десмонда Туту, готового запропонувати і очолити таку справу десь на початку 1990-х рр., коли було б уже закладено базові конституційні, економічні та політичні підвалини вільної країни. Але на той час польський архієпископ Туту вже проживав у Римі.

Нова модель польської революції 1989 року залишається великою подією, що відкриває новий шлях. Але сенс вивчення історії полягає також у тому, щоб вчитися на людських помилках, які часом стають очевидними тільки з роками. Отже, якщо наступного разу країна, що прагне покінчити з диктатурою і громадянським конфліктом, накаже своїм теслям зробити спеціальний круглий стіл, вона також повинна почати думати про стіл для комісії з примирення. Подумайте про це, ви навіть можете використати той самий стіл.

Автор: Тімоті Гартон Еш [Timothy Garton Ash] (на фото)
Назва оригіналу: Make your revolution at a round table, but add a truth commission
Джерело: The Guardian, 20.05.2009
Зреферувала: Михайло Мишкало, Західна аналітична група
Обговорити на форумі