Der Spiegel: Темний континент. 6 мільйонів замордованих євреїв

Згідною з оцінкою таких експертів, як Дітер Поль із Інституту новітньої історії, кількість не-німців, які "готували, проводили чи підтримували акції знищення євреїв", була приблизно такою ж, як і кількість німців та австрійців, які займалися цією справою – приблизно 200 тисяч. Доволі часто вони не поступалися у своїй жорстокості гітлерівським катам.

Чому взагалі став можливим Голокост? Це питання вже давно адресується не виключно німцям, які несуть центральну відповідальність за ті жахливі події, а співучасникам зі всіх країн.

Що, наприклад, змусило румунського диктатора Йона Антонеcку [Ion Antonescu] та його генералів, солдатів, чиновників, селян винищити понад 200 тисяч євреїв (а може й удвічі більше). А це було вчинено "з власної ініціативи", як доводить історик Армін Гайнен [Armin Heinen]. Як можна пояснити те, що балтійські ескадрони смерті за німецьким завданням знищували євреїв у Латвії, Литві, Білорусі та Україні? І чому німецьким окупаційним військам між Варшавою та Мінськом було так легко мобілізовувати неєврейське населення на вчинення погромів?

Абсолютно незаперечним є твердження, що без Гітлера, Шефа SS Гайнріха Гімлера [Heinrich Himmler] та багатьох-багатьох їхніх партайгеноссе Голокост був би неможливим. Безумовним є теж і те, що "німці не змогли б самостійно вчинити розправу над мільйонами європейських євреїв". Як констатує гамбурзький історик Міхаель Вільдт [Michael Wildt].

У Третьому Рейху з його досконало налагодженою адміністративною системою євреї вже давно перебували під пильним наглядом. Але на захоплених Вермахтом територіях гітлерівські кати потребували інформаційної допомоги, яку їм, наприклад у Нідерландах, надала служба державної прописки, чиї працівники добряче попріли, аби скласти розлогий "єврейський реєстр".

А як би змогли есесівці та поліцаї вислідити євреїв у містах Східної Європи з їхнім мультиетнічним населенням без підтримки місцевих мешканців? "Дуже небагато німців були в стані розгледіти єврея у натовпі людей", – пригадує Томас Блат [Thomas Blatt], якому вдалося вижити в таборі Собібор і який нині виступає свідком у процесі проти Івана Дем’янюка.

Блат був тоді юнаком зі світлим волоссям, йому вдавалося видавати себе християнською дитиною в рідному польському місті Ізбиця. Він не носив жовтої шестикутної зірки й намагався поводитися впевнено, коли зустрічав людей в одностроях. Проте, його не раз зраджували, адже німці платили за таку інформацію. Лише завдяки неймовірному талану йому вдалося уникати розправи.

Звичайно, без проблем можна знайти й численні протилежні приклади. Так один офіцер високого рангу з оперативної групи С (група, відповідальна за смерть понад ста тисяч людей) нарікав: "Українцям не притаманний явний антисемітизм із расових чи релігійних мотивів. Для справи переслідування євреїв їм бракує лідерів та духовного піднесення".

Історик Фелікс Тих [Feliks Tych] підрахував, що кількість поляків, які самовіддано рятували євреїв, сягала приблизно 125 тисяч осіб. Про що говорять такі приклади? Про те, що злочинцями ставала лише невелика частина тодішнього місцевого населення.

А німці робили ставку саме на них. Есесівцям, поліцаям і Вермахту бракувало персоналу, аби наводити лад на величезних окупованих територіях і винищувати за наказом нацистського керівництва всіх людей єврейського походження. Адже це була смуга в чотири тисячі кілометрів – від Бретані до Кавказу, – на якій треба було упіймати жертву, вивезти її до табору знищення або стратити на місці, пильнувати за тим, аби полонені не втекли, викопувати й закопувати масові поховання тощо.

На цьому "полі смерті" у Східній Європі на одного німецького поліцая припадало до десяти місцевих помічників. Приблизно таким же було співвідношення у таборах знищення. Щоправда, не в Освенцімі, де охорона майже виключно була німецькою, але, наприклад, у таких таборах, як Бельжец (закатовано 600 тисяч), Треблінка (900 тисяч) чи Собібор, у якому ніс службу Дем’янюк, на одного чистокровного есесівця припадало приблизно 120 наглядачів-ненімців.

З огляду на таку жахливу кількість жертв, виникає досить дражливе запитання, яке ще кілька років тому сформулював берлінський історик Ґьотц Алі [Götz Aly]: можливо, у справі так званого "остаточного вирішення єврейського питання" мова йде про "європейський проект, який лише через певний збіг обставин міцно причепився до німецької історії"?

Остаточне звинувачення щодо європейського виміру Голокосту з його шістьма мільйонами замордованих євреїв ще очікує свого проголошення. Доволі пізно, коли більшість злочинців дожили свого віку, французи чи італійці взялися за опрацювання цієї частини своєї історії. По-іншому діють українці чи литовці. Їм доволі складно виконати це завдання. Румуни, угорці та поляки стоять лише біля його початків.

І це не дивно. З 1945 року ці спустошені гітлерівським Вермахтом країни вважають себе жертвами. Без сумніву, вони такими і є, з огляду на гекатомби замордованих, залишених Третім Рейхом. Тому таким болісним є зізнання багатьох тамтешніх мешканців, які допомагали німецьким злочинцям.

А що ж із антисемітизмом? У тридцятих роках його прихильників можна було відшукати всюди в Європі, оскільки людей страшенно гнітили занепади, які сталися після Першої світової війни та світової економічної кризи. Передовсім, у східній Європі виникала велика спокуса перетворити євреїв на офірних цапів, аби вигнати їх як конкурентів із ринку праці.

Так в Угорщині євреї з кінця тридцятих років не мали права займати посади у громадських закладах та не допускалися до виконання ще цілої низки професійних вакансій. Румуни добровільно переймали собі "нюрнберзькі закони" [Nürnberger Gesetze – расистські закони, ухвалені 15 вересня 1935 року на з’їзді націонал-соціалістичної партії у Нюрнбергу. – Z]. У Польщі де-факто обмежувався доступ євреїв до університетів.

Масштаби незалежної від Німеччини ненависті до євреїв можна проілюструвати тим, що люмпен у Польщі вже після закінчення війни в 1945 році вбив щонайменше шістсот, а може й тисячу євреїв, котрі пережили Голокост.

Окрім того, ексцесивний націоналізм був одним із рушійних чинників, принаймні у Східній Європі. Адже багато тамтешніх громадян мріяли про створення національних держав без меншин. Євреї були лише однією з етнічних груп, яку треба було прогнати.

Під час Другої світової війни хорвати виганяли й убивали не лише євреїв, але також (причому у значно більших кількостях) сербів. Поляки й литовці нападали один на одного. Румуни намагалися ліквідувати як циганів, так і українців.

В окремих випадках доволі складно з’ясувати, що людей підштовхувало до вбивств. Доволі часто націоналістичне осліплення чи антисемітизм були лише фасадом. У Німеччині, наприклад, під час війни ніхто не мусив голодувати, проте у східній Європі умови життя були значно гіршими. "Для німців 300 євреїв – це 300 ворогів людства, а для литовців – це 300 пар чобіт і штанів", – так описував свідок загальну жадобу здобути майно жертв.

Якщо розширювати географію, то можна сказати, що у Франції 96% реквізованих у євреїв підприємств залишилися в руках французів. Угорський уряд зумів завдяки забраним у євреїв маєткам зупинити інфляцію та забезпечити людей пенсією.

Націонал-соціалісти очікували від союзних урядів, що ті перш за все переймуть на себе план винищення євреїв. Першим кроком мало бути виявлення всіх євреїв. Потім, згідно з "нюрнберзькими законами", мала бути запроваджена заборона для євреїв на певні види професійної діяльності, запровадження для них особливого податку, націоналізація їхньої власності й позбавлення всіх основ для виживання. І, нарешті: арешт, концентраційний табір, смерть.

Але чи вистачить таких пояснень, аби осягнути увесь європейський вимір Голокосту?

Автори: Ґеорґ Бьоніш [Georg Bönisch], Ян Фрідман [Jan Friedmann], Кордула Маєр [Cordula Meyer], Міхаель Зонтгаймер [Michael Sontheimer], Клаус Віґрефе [Klaus Wiegrefe]
Назва оригіналу: Der dunkle Kontinent
Джерело: Der Spiegel, 22.05.2009
Зреферував Любко Петренко, Західна аналітична група
Обговорити на форумі