До річниці дня народження В.Стефаника. Від Покуття до геніальності

Сьогодні виповнюється 138 років з того часу як у покутському селі Русів з’явився на світ видатний новеліст Василь Стефаник, який поєднав у собі кров волелюбних запорізьких козаків та лагідність і бурхливість покутської вдачі.

У музеї видатного письменника розповідають, що прапрадід Стефаника Лука приїхав зі своїм сином Теодором з містечка Келія біля Дунаю. Тут він побудував хату, що нагадувала нагадувала запорізький зимівник. Теодор одружився з Марією Григоращук. У нього народилося вісім доньок, які були напрочуд добрими вершницями. Але козакові хотілося сина. І коли нарешті з’явився довгожданий хлопець Лука, мати, боячись аби він не помер, за давніми звичаями, продає його через двері мандрівним молдаванам, і знову викупляє через вікно за одного вола. З того часу рід Стефаників по сільському називали Продановими. У Луки було п’ятеро синів і донька. Наймолодший син Семен — батько знаного письменника. Мати - Оксана Кейван із села Карлів (тепер Прутівка).

Родина жила заможно. Хоча під час пожежі у великодню п’ятницю 1911 року в родини згоріла хата. Проте мати винесла подушку, в якій були зашиті гроші. Так рід Стефаників знову залишився багатим. Семен натомість побудував ще більший будинок, який стоїть і донині. Зараз там знаходиться меморіальна частина музею.

З дитинства Василь, хоча й був багацьким сином, але пас овець. У сім років батько віддав його до сільської початкової школи, згодом у Снятин до четвертої виділової школи. Після закінчення школи в Снятині батько віддає свого сина до коломийської гімназії. Пізніше Стефаник згадуватиме про своє поступлення в гімназію так: "Одного разу батько покликав мене з поля від волів та наказав збиратися, якби я відав якою гіркою буде ота наука"

Особливий клопіт при від’їзді до Коломиї був з тим, що селянський хлопчак не міг відмити ноги, а мати, збираючи сина в дорогу, радила провалити іспити. Проте Василько не послухав, але потім про це жалів, адже паненята, які навчалися в гімназії, брали русівського селянина на кпини. Не відставали й учителі. Проте швидко Стефаник стає першим учнем і здобуває повагу.

Разом із прогресивними гімназистами Стефаник стає членом таємного гуртка, де читають заборонену літературу. Пізніше розповсюджують її серед людей. У гімназії він дістає "Кобзар" 1908 року видання. Із цією настільною книгою письменник не розлучатиметься до кінця життя.

Після закінчення гімназії батько хоче ,щоб син став лікарем. Отож Василь поступає на медицину в Ягеллонський університет в Кракові, де він провчився майже 8 років. Але лікарем так і не став, бо не любив хворих. Зате у Польщі Стефаник сформувався як письменник завдяки своїм приятелям Вацлаву Морачевському та його дружині Софії Окуневській

На сторінках газети "Праця" у 1897 році під редакцією Вячеслава Будзиновського з’являються перші новели Стефаника, які одразу засвідчують, що в літературу прийшов неперевершений майстер. Пан Морачевський береться за переклади творів покутянина на польську мову. Він уже має успіх як письменник. У 1899 році виходить перша збірка "Синя книжечка"

Але батько, довідавшись, що син не студіює медицину, перестає його фінансувати. Окрім фінансової скрути 1 січня 1900 року помирає мати письменника. Невдовзі Семен Стефаник одружується, після чого син довго не приїжджав додому.

Після творчих успіхів надходить і затишшя. У 1905 році Стефаник надовго перестає писати, і з 1908 до 1918 року стає послом до австрійського парламенту. Про його діяльність на посаді розповідають численні матеріали та листи, які він адресував імперським чиновникам та допомагав селянам вирішувати їхні справи.

Одружився письменник з Ольгою Гаморак, дочкою священика із сусіднього села Стецева. Ольга була довго просто приятелькою новеліста, бо він у той час закохався у її сестру Євгенію Калитовську, яка була одружена та мала трьох дітей. Аби не зазнати осуду та не змарнувати своє життя й спокій Стефаника, Євгенія відмовляє, чуючи палкі слова зізнання. Згодом щиро радіє за сестру.

У Русові Василь Стефаник з дружиною побудував будинок та жив там із трьома синами: Семеном, Кирилом та Юрієм. Ольга Гаморак померла у 1914 році. Василь переживе її надовго. 8 січня 1930 року Стефаника розбиває параліч. Він не може писати, тому диктує новели та листи синові Юрієві. 7 грудня 1936 року Василь Стефаник помирає. Похорон був настільки великий, що такого Русів з всю свою історію не пам’ятав.

Доля синів новеліста також розкидала. Семен був заступником голови ради міністрів. Пізніше головою львівського облвиконкому та директором музею Івана Франка, Кирило працював директором хати-музею батька у Русові, Юрій виїхав до Канади. Працював адвокатом. Був головою об’єднання українських письменників в Канаді. Після смерті нащадки прочитали його заповіт, аби перевезти його прах на рідну покутську землю.

Музей Стефаника у Русові складається з двох частин: літературної та меморіальної. У літературному комплексі є ще й музей місцевого знаного народного вчителя Івана Федорака. Меморіальна частина розміщена безпосередньо у хаті, де жив Стефаник.

У травневі дні сюди завжди з’їжджаються громадські та культурні діячі з усієї України, приходять вшанувати Стефаника й земляки. На честь великого письменника названий Прикарпатський національний університет в Івано-Франківську, бібліотека у Львові та багато вулиць. Окрім того на Прикарпатті, засновано премію його імені, яку вручають за досягнення у галузі літератури та літературознавства.

Цього року, щоправда, свято відбуватиметься у селі Серафинці Городенківського району, куди часто приїжджав Василь Стефаник до свого гімназійного товариша Левка Бачинського, майбутнього віце-президента ЗУНР.. Отож премію отримають письменники Василь Бабій і Василь Нагірняк, літературознавець, викладач Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Роман Піхманець. В церемонії вручення Стефаниківської премії візьмуть участь письменники, представники влади, громадськості.





Автор: Галина ПЛУГАТОР, Коломия ВЕБ Портал з Русова
Обговорити на форумі