М.Савчук: Кінець поколінь

Якщо моєму поколінню в чомусь і пощастило, то це лише у можливості жити з надзвичайно своєрідними поколіннями. Я народився 1959 року, і саме мої верстаки могли би підтвердити те, що я тут нижче пишу...

У 60-ті роки я вже почав розуміти, розрізняти, цікавитися і навіть дещо аналізувати, а зрештою протримати в своїй голові інформацію майже півстолітньої давності. Тоді в моєму рідному селі, а фактично по всіх селах Галичини, жили ще "австрійські" люди. Це були різні мої родичі, близькі й дальші сусіди, які народилися в період від 1880 до 1914 років, тобто за татка-цісаря. Якщо б схопив їхній загальний образ і охарактеризував те покоління кількома словами, то це були божі люди. Впадала в око їхня непоспішливість, вирозумілість, стриманість, статечність. Причому і в поведінці, і в розмові, і навіть у ноші. Все було в них якесь чисте, гарне, добре. Тоді трьох жінок я називав бабами, хоч з них насправді моєю справжньою, і то не бабою, а прабабою, була лише одна — Олена.

Отож у мене були три "австрійські" баби: Чуфричка, Дученчиха і Грибичка. Перша була майже ідеальною людиною, яка замолоду втратила маленьких дітей і відтак дала певну обітницю Господові та дорожила своїми вже живими трьома дітьми. Вона здавалася світлою не лише на вроду, а й на душу. Пригадую, що майже по-небесному виглядала вона в білому довгому ключівському кожусі, прийшовши до нас у гості серед білої зими.

Друга баба, Дученчиха, була такого ж характеру і не проминала нагоди дати мені якогось гостинця й неодмінно на коляду, як і годилося внукові, — один паперовий карбованець.

Баба Грибичка, хоч була протилежністю цим двом бабам, бо полюбляла оковиту, сороміцькі коломийки, однак у неї було все те, що й у тодішнього покоління: співчуття, повага, любов до своєї землі, до свого роду. Від неї я записав багато давніх співанок і переказів, і навіть один із них зберігся на аудіокасеті. Баба Грибичка була дуже веселою, до старості писала писанки, а коли з’явився телевізор, то ніяк не могла второпати, звідки беруться на екрані люди і де вони діваються. Всі ці три мої "австрійські" баби беззастережно шанували Бога, вірили в Нього, ревно молилися.

Серед "австрійських" дідів мені найбільше запам’ятався Штефан Гушул — високий поважний рум’яний чоловік. Він жив у просторій однокімнатній хаті разом зі своїми приймаками. Жив один, але підтримував ідеальний порядок. Любив квіти, а перед великими святами ставав на крісло і маленьким віничком обмітав павуків з-поза кожної миски, які прикрашали стіни його оселі. Коли я приходив до нього в гості, він відкривав куферок і досягав звідти свої "австрійські" речі — кілька монет, якісь військові відзнаки, воєнні картки та все поволі й урочисто наголошував, яке то було славне австрійське військо, в якому він служив і воював за тата-цісаря. Цей дідо Штефан зберігав у тому куферку свою молодість. А ще ж він дотримав до 70-х років давнє чоловіче традиційне ключівське вбрання, яке я згодом придбав і подарував Коломийському музеєві Гуцульщини й Покуття.

У Великому Ключеві було ще кілька "австрійських" людей, до яких я вчащав, випрошував у них монети, нагороди й картки, а вони по довгих ваганнях дарували мені все те. Мабуть, вони бачили, що мене цікавить перша "война", їхня служба "у Відни" і давнина взагалі. Так я ставав їхнім молодим приятелем, а вони моїми першими істориками.

У їхній бесіді вчувався відгомін давнього села. Вони говорили поволі, статечно, не дозволяли вживати непристойні слова і навіть, як зачіпалося якусь трагічну тему, то намагалися оминути або розповісти про це кількома словами, себто не згадували погане, не згадували всіляку нечисть. Мова їхня була світлою, чистою, гарною. Серед тих "австрійських" людей були такі, що в неділю не брали до рук гострих предметів і навіть хліба раздині накраювали ще в суботу, а разди голилися в суботу.

Ми вже ніколи не будемо мати таких набожних людей!

Другим типом моїх односельців були ті, що виростали в міжвоєнний період, або в період т. зв. другої Польщі (1919—1939 рр.), а відтак воювали на Другій світовій. Це наші діди й баби, надзвичайно трагічне покоління, на долю якого випали жахливі випробування. Якщо взяти до уваги жертви репресивної комуністичної машини і воєнні втрати, то один Великий Ключів позбувся яких 700 осіб. Передвоєнної кількості населення село не досягло й досі.

Людей того часу, яких я знав набагато більше, ніж людей з австрійської доби, і з якими довше жив і спілкувався, можна охарактеризувати, як дуже дієвих і національно свідомих людей. Фактично це були всуціль патріоти, виховані осередками "Просвіти" й "Сільського Господаря", національних партій, а головно — Церквою. Тому, як їх не гнуло життя, а вони знаходили сили випростатися, і ця сила таїлася в їхньому і християнському, і національному вихованні. Водночас це були люди, які вміли жити організованим громадським життям. Після них у селі ніколи не вчувався дух громади.

Найбільший вплив на мене, підлітка, мав мій сусід Микола Жмундуляк, товариш мого діда-небіжчика Николи Юрискового. Цей добрий господар і прекрасний сім’янин був уродженим інтелігентом і прекрасним оповідачем. Саме він прищепив мені любов до давнини, до збирання монет і старожитностей. Він не лінувався тратити свій час на допитливого сусідського хлопця й вечорами, натомлений за день, сідав до столу, надівав окуляри і допомагав мені відчитати, що пише на старій монеті або ж згадував сільські події з передвоєнних літ. Вже згодом я довідався, що Жмундуляк був зв’язковим ОУН, але на цю тему ми так і не встигли поговорити, бо цей гарний на вроду і характер чоловік розпрощався з білим світом саме в період т. зв. перебудови...

Про членів ОУН і вояків УПА не говоритиму, бо їхня належність до цих організацій свідчить сама за себе. Це були справжні патріоти, мужні люди. Але навіть ті мої односельці, які не належали до ОУН, не воювали в УПА і навіть не були членами "Просвіти", у своєму загалі любили Україну без окупанта й ката, мріяли про її самостійність і тихцем ненавиділи московський режим. Ця їхня любов до України проявлялася не лише у вишитих сорочках, але й у стрілецьких та повстанських співанках, яких ми наспівалися по ключівських весіллях і толоках; у портретах Шевченка й Франка, що висіли майже в кожній ключівській хаті, у книжках на тему Козаччини, які мандрували від хати до хати та зачитувалися до дір. У цьому контексті пригадую собі один такий промовистий випадок.

Восени 1977 року мене прикликали до служби в совітській армії. У той час на вирядини, або, як кажуть ключівські, "відправліні", майбутній солдат запрошував своїх друзів, найближчу родину й сусідів. Ото пішов і я кликати свою нанашку Чімільинку, яку вдома не застав. Натомість була її мама, рідна сестра моєї баби Насті — тета Катерина і знайомий чоловік з нашого кутка, фронтовик Михайло Шумеїв. Я попросив передати нанашці, аби приходила до мене на "відправліні", ну а старші люди поцікавилися що й до чого. У тій бесіді Михайло Шумеїв ніби потаємно спитав: "Ба ци колис будут наші хлопці іти до нашої армії?", на що тета Катерина скрушно захитала головою: "Ой, відав, ніколи".

Отже, у помислах цих простих сільських людей жевріла ота думка про Українську армію у вільній Україні! І такі були через кожну ключівську хату! У наші дні мені стає прикро, що ця незалежна Україна дісталася не тим людям, не тим, що мріяли про неї, що марили нею, що були б берегли її, як великодню писанку, що тряслися б над нею. Попри страшні московські тортури, ідеологічний тиск, сибіри вони до останніх своїх днів чули у своїх грудях українське серце.

Ми вже ніколи не будемо мати таких патріотів, таких національно жертовних людей!

Найбільше нам судилося виростати, безперечно, з татами, вуйками і їхніми друзями, сусідами. Це було перше совітське покоління, яке ще вродилося при кінці Польщі або у воєнне лихоліття. На них розпочався комуністичний експеримент з його колгоспами й буфетами. З ними занепало наше громадське життя, бо в совітському селі будь-яка народна ініціатива каралася, і все можна було робити зі згоди місцевої (компартійної) влади.

Слід наголосити, що це покоління прийняло на себе перший совітський удар, особливо алкогольний. Якщо ті, що жили за Польщі, ще сяк-так поборювали в собі охоту до чарки, то покоління моїх батьків масово здавалося в полон зеленого змія. Тепер можна б скласти довгий і великий список моїх односельців, які пішли через горілку зі світу впродовж 60-90-х років. Це був би дуже сумний і несподіваний список, в якому ми знайшли б і добрих, і талановитих, і працьовитих чоловіків, а десь навіть і по жінці.

Основна причина такого стану речей полягала в тому, що було остаточно доламано давній уклад життя, особливо церковні традиції. Почалася масова аморальність. У 60—80-ті недільне дозвілля багатьох ключівських чоловіків відбувалося за столами з картами й півлітрою. Рідко хто з молодих ходив до церкви. Відповідно не забарилася плата. Одні спилися, інші захворіли. На відміну від досовітських часів, коли розлучення вважалися великою рідкістю, тепер духовну основу заперечило розкріпачення шлюбних стосунків і до суду стали заносити одні за одними заяви на розлучення.

І все ж ситуація у Великому Ключеві не виглядала такою трагічною, як, приміром, це було десь у херсонському чи полтавському колгоспному селі. Тому наші батьки й вуйки в одній руці тримали погар, а в другій — косу, сокиру чи рискаль. Пили і будувалися, бо в них ще таки сильним був раздівський ген, вони ще таки дослухалися до громадської думки і до зауважень своїх старих батьків чи дідів. Правда, тепер багато чоловіків того покоління стало каліками — у них нема пальців. Їх вони відтяли на циркулярках, бо одна річ могти купити циркулярку, а друга — вміти на ній працювати й бути обережному...

Це покоління могло б похвалитися не лише тим, що воно відбудувало своє повоєнне село, вклало у ті хати всю свою волячу силу, засадило цілий Ключів садами, але й тим, що дуже любило співати. Про ключівських співаків я планую написати окремий матеріал, а тут лише скажу, що в часи мого дитинства й юності в нашому селі панував майже культ української пісні. Мені досі вчуваються ті голосні чоловічі співи на весіллях і набутках, що линуть рідним Ключевом, і жалісні жіночі великодні співанки. А ще ж були хори, ансамблі, весільні музики, що співали...

І так це покоління ввійде в історію нашого села і як невтомні трударі, що встигали поза дешевою і примусовою колгоспною працею чи на коломийських підприємствах наробитися на своїх городах та коло хат; що вміло прекрасно співати; що, на жаль, втратило багато сили й енергії, приятелюючи з горілкою...

Ми вже ніколи не будемо мати таких робітників і співаків!

А далі йшло моє покоління. Це вже була доба упевненого в собі московського соціалізму. Заодно починався технічний прогрес. Пригадую, коли ми купили телевізор "Весна-3" у 1966 році, то перша передача, яку я побачив, — це був виступ незабутнього нашого бровкача Леоніда Ілліча. На нас уже випробовували очі та нерви. Телевізія вривалася в наше сільське життя зі своїми наслідками. Додалися й телефон, і авто. Незаперечним авторитетом залишалося пиття з нагоди й без нагоди. До цього доплюсувався організований і масовий ідеологічний наступ, коли треба було щедрувати попід хатами сільської совітської інтелігенції з 31 грудня на 1 січня. Коли дівчата-школярки дарували хлопцям дарунки на день Радянської армії, а ми їм — на 8 Березня. І були КВН-и, всілякі "Зарніци", жовтенята, піонери й комсомольці. Навіть одного року в Ключеві на т. зв. жовтневі свята холодної осінньої пори йшов парад із прапорами і спортсменами, з школярами й колгоспниками.

Тому у моїх ровесників дуже мало від набожності й добра, від патріотизму й співу. Себто, цього всього потрошки. і якщо наші батьки ще десь щось більше чули про радикалів і москвофілів, про бандерівців і про те, як живуть у Франції, що про неї розповідали деякі односельці-заробітчани, то моє покоління про це майже не знало, адже їх заатакувала ленінська пропаганда, поставивши собі на службу газети, радіо й телебачення, кіно та шкільну програму. Це ще диво і це ще так добре, що у Великому Ключеві атеїстична влада не зачинила церкву і принаймні на Різдво й Великдень та на храмове свято (Парасковея) ми таки ходили до церкви. А ще — ходили в хапанки, петрували, тішилися дарункам на Николая. Якби не ці "пережитки минулого", то ми тепер нічим не відрізнялися б від донецьких чи сумських однолітків.

Моє покоління намагалися перетопити і перетворити на отой вигаданий сусловими й маланчуками радянський народ, і цей страшний задум нашим одвічним ворогам великою мірою вдався. Проте в серцях і душах, у характерах моїх ровесників залишилися дрібка побожності, дрібка патріотизму, дрібка добра і дрібка мистецьких здібностей. Тому ми можемо ще вважати себе останніми орлами українського сільського роду.

Наші діти і внуки — це продукт епохи, в якій їм судилося народитися й жити. Вони вже не виховані батьками, родом, громадою. Їхні вчителі — не школа і не Церква. Їхні вчителі — це телевізори, магнітофони, мобілки, комп’ютери. Їм нав’язали ідею не думати і не працювати, а розважатися й тратити гроші та здоров’я. У них майже нема набожності, хоча останніми роками у нас ростуть церкви й каплиці, стоять тисячі придорожніх хрестів, ніхто не забороняє вірити, молитися, поважати Господа. У них майже нема добра, бо добро — це любов до ближнього, це охота йому допомогти, порадити, посприяти. Телевізія, в яку закохане покоління наших дітей і внуків, не вчить добра, спокою й культури. Воно все міряє з позиції сили, агресії, зле видає за добре, а потворне — за гарне. Воно вчить міряти все грошима, і де тут до добра...

У них майже нема патріотизму, хоч вони вистоювали на Майдані дні й ночі, бо патріотизм у них хвилевий, щось на зразок захоплення футболом. Вони абсолютно не розуміють, що таке національна самопожертва, й абсолютно не готові до страждань.

У них майже нема таланту до співу, хоч вони безперестанку слухають всіляку пісенну мішанину. Вони виглядають на духовних калік.

Наочним порівняльним прикладом молодих людей різних часів можуть служити фотографії. Ось переді мною світлина парубків з 30-х років. Була тоді така традиція ставати до знимки всім кутком. У цьому вчувалася згуртованість молоді. Їхні постави, обличчя, зрештою, ноша засвідчують, що перед нами фізично й духовно здорові люди. А ось парубок і дівчина. У неї в руках молитвеник, у нього — топірець.

Як ви гадаєте: якщо б сучасна молодь мала фотографію, то що тримала б дівчина, а що хлопець? У неї, мабуть, була б косметика, а в нього — пляшка пива. Більше доказів нам не треба, аби скласти собі уявлення про цінності наших дітей і внуків. Зрештою, у них і фотографій нема, бо ті фотографії є на мобілках, на комп’ютерах, а відтак діти лінуються їх друкувати, а потім фотографії десь губляться. Словом, вони навіть можуть після себе нічого не залишити...

Звичайно, за все це буде плата у вигляді безплідних молодих батьків, у вигляді різних психічних і фізичних хвороб, у вигляді духовної немочі, у постійно незадоволеному стані речей і свого життя...

Наші діти й онуки — це наче інопланетяни, яким байдуже до того, чим жили їхні предки, що шанували і любили; вони з нами пов’язані лише місцем народження і прізвищем, але не духом, не ідеєю, не прагненням. Це найгірший тип новітніх епікурейців, які вбачають своє життя у постійному задоволенні, у безтурботному житті (за рахунок інших, переважно батьків). Прикро, що ми їх втратили. Тому вони, на жаль, закінчують наш рід. Дай Боже, аби я помилився!

Автор: Микола САВЧУК Галичина
Обговорити на форумі