Все, про що ми так довго мріяли

Мабуть, таки не даремно ми роками йшли через біль і зневіру. Колись свято мало прийти на нашу вулицю. І воно прийшло. "Марсельєза" – як реквієм. За французьким чвертьфіналом Кубка УЄФА. І одразу ж за потенційним півфіналом.

Зате "Ще не вмерла" – як одкровення. За все одразу. За всіх одразу. За Київ. І за Донецьк. І за всі найвіддаленіші хутори та містечка. Причому щемко, на повні груди, на нетверезі горлянки. Сьогодні потрібно. Заслужили.

А разом з одкровенням в нічне небо відлетіли роки й роки нашого футбольного болю й безнадії. Ще вчора досягнення київського "Динамо" десятилітньої давнини – вихід до півфіналу Ліги чемпіонів – видавалося недосяжним п’єдесталом українського новітнього футболу, до якого новому поколінню ще конче треба було з’їсти не один пуд солі. Сьогодні ж те досягнення не лише повторене, а й перевершене: Україна здобула одразу двох півфіналістів і автоматично забронювала за собою місце у фіналі європейського кубка. Якщо й зупиняти мить, то, мабуть, саме зараз. Хоча, певна річ, після півфінальних матчів цю мить ми також захочемо зупинити. Прикро лише, що тільки для одного нашого клубу.

Але поки що їх двоє. Дорогу до півфіналу вони торували за схожим сценарієм – запорукою загального успіху стала вдала гра в рідних пенатах. Більше того, як виявилося, навіть "заслані козачки", котрі зіграли на нашу користь, знайшлися в обох французьких командах.

Одначе перед повторними зустрічами прогнозна ситуація для наших повпредів була все-таки різною. Бо "Шахтар" летів до Марселя із достатнім запасом міцності і надії, тоді як "Динамо" після нервового вояжу до столиці Франції ні надії такої не мало в арсеналі, ні тим більше міцності.

Але київський поєдинок зірвав маски, розставив усе по своїх місцях. Підопічні Ле Гуена, як здалося, гуртом вирішили продемонстрували, як не потрібно грати в футбол. Мабуть, таки мав рацію наставник паризького клубу, зауваживши до гри, що для його команди базовим турніром є й залишається чемпіонат Франції. В усякому разі, із побаченого склалося саме таке враження. Й мова аж ніяк не в гальмівних рефлексах Ландро – клімакс може підкрастись зненацька до будь-якого найкласнішого воротаря в найбільш непідходящий момент. Запитайте при нагоді в Шовковського. Справа в тому, що абсолютно всі партнери воротаря ПСЖ зіграли нижче всякої критики. І я, даруйте за брак патріотизму, в цьому контексті не вважаю, що це цілком і повністю заслуга київських динамівців.

Невже це і є справжній французький футбол, виплеканий Платіні, Дешамом, Зіданом і Анрі, "Сент-Етьєном", "Нантом", "Олімпіком" і тим же ПСЖ?! Якщо так, то я нічого не розумію. Все змішалося в європейському футбольному домі. А не варто було так ретельно і майстерно стирати різницю між стилями. Бо в результаті різниця залишилась. Загинули саме стилі.

Але досить про такі загальні та спірні теми. Перейдемо до конкретики. А вона наступна: паризький клуб постав повним тактичним бовдуром, який не те що не зумів виправляти свої помилки в процесі їх творення, а з впертістю, що варта іншого застосування, продовжував гнути свою лінію, що звелася до "бий – біжи". Дві-три передачі – і одразу ж навіс на довготелесого стовпа. Тактика ця не спрацювала і в Парижі, де динамівці боялися власних тіней. Навіщо її було обирати й на київський поєдинок, де господарі почувалися вже справжніми господарями? Безвідповідально діяли й "крайки" паризького клубу, на яких покладалися чи не найголовніші сподівання креативного ґатунку. Й це при тому, що той таки Сессеньйон в індивідуальному плані на кілька голів вищий за Сабліча чи Несмачного. Значить, не вистачило, забракло гостям саме тактичної гнучкості. Точніше – тактичної грамотності. Бон жур, мсьє Ле Гуен! Де ви вчилися?

Якщо у вас склалося враження, що я намагаюся применшити заслуги киян, то ви помилилися. Зовсім ні. Просто, віддаючи належне звитягам та досягненням команди Сьоміна, я намагаюся дивитися на неї (команду) під лупою збільшених вимог. Вона досягла високого рівня, відтак у будь-якому разі треба оцінювати її дії з максимальних позицій. Те, що Сьоміну вдалося менше, ніж за рік зробити, чого не змогли майже за десять років представники динамівської "сім’ї" – беззаперечно. Те, що вперше за останні роки у "Динамо" з’явилася справжня команда, яка майже до дрібниць знає, що робити й тій чи іншій ситуації, знає премудрості колективного маневру та гри не тільки від суперника, а й від власної "печі" - безсумнівно.

Проте, попри явні переваги та досягнення, ця команда має й очевидні ахіллесові п’яти. Їх було наглядно видно у всіх трьох останніх весняних матчах міжнародного календаря – й проти "Валенсії", і проти "Металіста", і навіть у матчі з безнадійним ПСЖ. Кияни, попри широкий набір півоборонців непоганого рівня, чомусь частенько програють середину поля. Причому не тільки програють, а "обрізаються", втрачають м’яча на рівному місці. Це було видно раніше, це проявилося і в грі проти французів. Добре, що все закінчилося благополучно. Добре, що недоліки та фахові прорахунки динамівські гравці середньої ланки, як, між іншим, і інших ланок, компенсували самовідданістю, бойовитістю, фізичним вишколом, здатністю пресингувати, міняти темп гри саме тоді, коли потрібно. Ці компоненти разом із паризькою безграмотністю й стали вирішальними.

Хоча не можна не відзначити й мудрість динамівського наставника. Сьомін зробив ставку на гру з двома нападниками. Тим другим, окрім звичного "заброньованого" Милевського, виявився Бангура. Саме той Бангура, на адресу якого останнім часом вилилося чимало критики. Але ЮрПавлович довірився саме цьому нападникові. І вкотре інтуїція та досвід не зрадили російському фахівцеві. Гвінеєць фактично "зробив" перші два м’ячі, третій вже став наслідком опущених рук, ніг та інших кінцівок ПСЖ. Шокований і розбалансований паризький клуб не зміг звестися на ноги. Так і завершував матч навколішках.

"Шахтареві" було складніше. Тому, що в першій зустрічі йому було простіше. А ще й тому, що "Олімпік", на відміну від ПСЖ, навіть зовні видається командою вищого рівня. До того ж лідер французької першості виступав вдома.

Якщо киянам потрібно було будь що забити швидкий м’яч, то донеччани програмою-мінімум мали цей м’яч не пропустити. Принаймні, швидко. Підопічним Луческу із цим локальним завданням вдалося впоратися. Хоча й тут, як і в випадку з "Динамо", не можна обійтися без критичних слів на адресу української команди. До того, як гостям вдалося достоту раптово вийти вперед, господарі – причому без візуальних надзусиль – зуміли створити кілька реальних нагод для взяття воріт П’ятова. Не вистачило якоїсь дрібниці. Разом з тим в неприємному ракурсі раз по раз поставали оборонці чемпіона України. В першу чергу мова про Чигринського та Кучера. Чим активніше насідав "Олімпік", тим безпораднішими виглядали центральні оборонці гірників. Особливо це проявилось у другій половині зустрічі.

Складно сказати, як би все це закінчилося, аби "помаранчево-чорні", котрі цього разу виявилися "білими", не відкрили рахунок. Віддаючи належне Жадсону та Фернандіньйо, варто, як і в випадку з Ландро, оборонця "Олімпіка" внести до зарплатного кондуїту донеччан.

На жаль, іншими гострими випадами "шахтарі" похизуватися дуже довго не могли. Синиці в руках у вигляді вже трьох сухих м’ячів переваги було також достатньо, проте на тлі Чигринсько-Кучерської парної безпорадності та марсельської акцентованості було якось лячно за кінцевий результат. Цю лячність зайвий раз окреслив Бен Арфа, використавши уже згадуваний провал у центрі нашого захисту.

Але варто зауважити, що таки пізненько марсельці зрівняли рахунок. Попри те, що вони знову створили купу сприятливих нагод, реалізувати їх не зуміли. До того ж, донецькі гравці середини поля непогано намагалися відтискати атаки суперника до центра поля. Цей крок, вочевидь, і став головною рушійною силою на шляху до загального успіху.

Крім того, з плином часу, якого для господарів ставало дедалі менше, у гостей з’являлися потенційно непогані моменти для контратак. І хоча підопічні Луческу не надто намагалися ці нагоди використовувати, це також слугувало вдалим фрагментом для сприятливого підсумку.

Штурм "Олімпік" не влаштовував. Можливо, стомився, а може, за аналогією з ПСЖ, вважав чемпіонат своєї країни базовим турніром. Це не завадило команді Геретса й надалі створювати реальні загрози поблизу воріт П’ятова, тоді як команда Луческу в захисті вкотре вдало демонструвала персонажів воскового музею фігур, проте футбольний Бог уже давно все вирішив. Він навіть дозволив гостям забити вдруге. Приємна дрібничка!

Автор: Олександр СОЛНЦЕВ
Джерело: ТСН
Обговорити на форумі