Сьогодні він не хоче бути президентом

Якось, гортаючи старі газетні підшивки, натрапила на уривок оригінального учнівського твору: "Мрію стати 2019 р. президентом України. У мене багато нових ідей". Оскільки нечасто можна почути такі самовпевнені заяви, я поцікавилася про автора Антона Водяного в директора гімназії Йосипа Матковського.

З його розповіді, викладачі коломийської гімназії добре пам'ятають сім'ю Водяних, четверо синів якої - Антон, Олексій, Андрій, Павло - випускники цього закладу, добре виховані, були надзвичайно здібними, успішними в навчанні й активними у шкільному житті. Про своїх синів прошу розповісти Наталію Водяну. Старанність і наполегливість у навчанні передалися ще від дідуся з бабусею, батьки також училися на "відмінно". Змалку захоплювалися читанням, одинадцятирічний Антон не бавився іграшками, а полюбляв філософські книжки. Старші Антон й Олексій мали обов'язок - доглядати молодших. Батьки були вимогливими до синів, тримали в дисципліні. У сім'ї панували повага і порозуміння між батьками і дітьми. Антон закінчив гімназію із "золотою" медаллю, Олексій - із "срібною", Андрій і Павло на відмінно. Олексій після навчання в Київському національному транспортному університеті працює у львівській автомобільній корпорації. Андрій закінчив Київський педінститут ім. М. Драгоманова. Павло на II курсі університету, в якому здобував знання Олексій.

З найстаршим сином Водяних - Антоном, який замешкав в Угорщині, спілкувалися через Інтернет. Наш земляк вільно володіє англійською, німецькою, французькою, польською, іспанською мовами. Сьогодні більше не хоче бути президентом України. Чому? На це та інші запитання - розповідь із перших уст.

- Після гімназії я вступив до Академії Служби безпеки України. Вважав тоді,що служба Українській державі може стати першим кроком для здійснення моєї мрії. Або принаймні переконував себе в цьому, оскільки вже з перших місяців у воєнізованому навчальному закладі зрозумів: щось тут не так. Розповідь про ті роки детально забрала б багато місця, скажу лише, що фактично три роки в Академії СБУ змусили мене сильно змінити свої переконання. Військова присяга - як, гадаю, і її аналоги в будь-якій державній службі - говорить про служіння "народові". Три роки юності, змарнованої в статусі курсанта, переконали мене: служіння народові та державі, на жаль, мають дуже мало спільного. Фактично, людина змушена служити режимові -хай як вона не пробує переконати себе у зворотному. На той час ми мали режим Леоніда Кучми, і коли 9 березня 2001 р. багатьох моїх друзів заарештували тільки за те, що вони молоді й розмовляють українською мовою, я остаточно переконався (цитуючи сучасного класика Леся Подерв'янського): протхнуло щось у Данському князівстві.

Я теж брав участь у Помаранчевій революції. Правда, вже тоді кричав не "Ющенко", а просто "свобода". І через кілька років переконався, що не дарма: змінивши одного на іншого, ми просто садимо собі на шию нового пана. Дедалі більше я бачив (і моє переконання в цьому росте з кожним днем), що замість вірити в якогось лідера чи месію, людям краще організовуватися на захист власних інтересів.

Ви запитували, в якій країні я замешкав. Насправді я ніколи не покидав Україну назовсім. Мене завжди вабили мандри, однак ніколи не тягнуло виїхати. Тим паче, з економічних причин. Це просто потяг до пригод, однак щоразу повертався в Україну.

На початку 2006 року я залишив Києво-Могилянську академію, а також роботу в інформагентстві "Українські новини". Із кількома друзями - американкою, хлопцем із Уругваю та німкенею -вирішив поїхати до Латинської Америки. Спочатку ми зібралися у США, кілька місяців працювали у Новому Орлеані. Це не були "заробітки" заради грошей - ми збирали кошти на те, щоб поїхати далі.

Улюблена моя країна нині - Мексика. Ми жили там приблизно три місяці. І власне там, на прикладі бідних індіанських селян, які називають себе сапатистами на честь народного героя Еміліано Сапати (якого можна порівняти із Устимом Кармалюком), я побачив, що таке насправді боротьба за краще життя. Ніхто не може зверху змінити життя інших на краще - і ми переконалися в цьому після помаранчевої революції. Якщо й можливо якось допомогти людям - це через освіту та пропаганду самоорганізації та боротьби за власні права й інтереси. Пан - навіть якщо він хоче бути "добрим паном" - залишається таким.

Проблема більшості людей, зокрема в Україні, що вони вірять у казки про "доброго царя". Так сталося з Віктором Ющенком. Обпікшись на ньому, тепер хтось вірить у "добру царицю" Тимошенко, а хтось (на сході) - в іншого, власного "доброго і справедливого" Віктора Януковича. Вибачте, я не можу не переходити на наші приклади і не можу не звертатися до політики - тепер для мене міркування про неї та спроби щось зробити є важливою частиною життя. Ми їздили приблизно півтора року. Побували також на Кубі й переконалися, що комуністичне царство - все одно царство, де обмежують свободу людей. У Гватемалі, Белізі, в Гондурасі, Сальвадорі та Нікарагуа скрізь я бачив те саме - поки одні панують, інші сидять напівголодні. Незалежно від того, яка це система, незалежно від того, хто став паном. (Враження описав у книжці "Авантюра" під псевдонімом Артем Чапай, який я взяв, ще коли журналістом писав статті проти кучмізму).

Повернувшись до Києва, долучився до невеличкого руху, основною метою якого було допомагати людям організовуватися на боротьбу за власні права. Я кажу про громадську ініціативу "Збережи старий Київ". Ззовні вона боролася проти незаконних забудов, які нищать історичне обличчя нашої столиці. Проти корумпованої міської влади, бізнесменів, які заради грошей здатні розкопати будь-чиї могили, забудувати схили Дніпра хмародерами. Зсередини громадський рух "Збережи старий Київ" намагається навчити людей не писати листи-молитви можновладцям, а просто боротися. Ми таки відстояли кілька пунктів. В одному хотіли будувати "висотку" на місці граду Володимира, а в іншому - будувати просто на території лікарні. Проте основне - не історія, а інтереси звичайних людей, яких зараз ніхто не слухає (і нинішня влада в цьому не краща за попередню). Тому, якщо ми щось і довели, я сподіваюся, то це те, що звичайні люди, об'єднуючись, здатні перемогти і владні викрутаси, і великі гроші.

Наразі тимчасово живу в Угорщині - тут навчається моя дружина. Постійно повертаюсь у Коломию до батьків та їжджу із дружиною до Калуша до її родини. Удома ми обоє розмовляємо українською. Але щодо зустрічі з іншими українцями - я вважаю, що значно важливіше не те, якої нації людина чи якою мовою говорить, а те, яка вона. Скажімо, серед наших друзів тут - угорці, румуни, американці і навіть арабський біженець із Палестини. Мені ці люди ближчі за тих українців, які зважають на колір шкіри або національність іншого, а не на характер. Людину визначають її особисті вчинки, а не національність.

Я знаю, мої нинішні погляди не в усьому збігаються з поглядами більшості галичан. Можливо, буваючи в багатьох країнах, я дивлюся на багато речей під іншим кутом зору. Залишаюся коломиянином і часто це підкреслюю. Проте ще важливіше для мене стало не просто бути коломиянином, галичанином або українцем. Значно важливіше - вміти побачити ті ж проблеми у людей різних національностей. Проблеми між державами, скажімо, Україною й Росією, приховують, що насправді ті самі, людські, проблеми є у звичайних українців і звичайних росіян -як і арабів, латиноамериканців. Для мене це стосунки між простими людьми та тими, хто при владі. І тому тепер я не хочу бути президентом України, як це було в школі. Бо хочу мірою сил долучатися до служіння вже не державі, а простим людям. Оскільки й сам такий. З повагою,

Автор: Артем ЧАПАЙ
Підготувала Мирослава ГРУШЕВСЬКА
Обговорити на форумі