За журавлем не полювали, синицю не втримали, або післямова до Уемблі

За журавлем не полювали, синицю не втримали, сміятися останніми також не з руки – ні гра, ні рахунок не дозволяють. Залишається хіба що непоборна за будь-яких умов надія – ось наслідок поїздки футбольної України до футбольного Лондону.

У день, точніше - вечір сміху, нашій збірній було явно не до жартів. На "Уемблі" команда Михайличенка чимдуж намагалася плутати карти англійцям, а про власні ходи та козирі навіть не заїкалася. За такого сценарію вимучити нічию ще можна. Проте розраховувати на перемогу – в жодному разі. Тому якщо й можемо посміхнутися, то дуже натужно, хіба що через кутні зуби. Бо маємо лише те, чого не маємо.

А з розвіяними думками про гарний настрій розтанули і сподівання про перше місце в нашій групі. Не бачити його нам, як Вороніну власного хвостика.

Проте, в той же час, не будемо надто суворими та прискіпливими до наших хлопців. Вище голови вони не стрибнули. Це так. Як і героями нації не стали. Ну, може іншим разом. Але, в усякому разі, вони намагалися сумлінно виконувати свою справу. Хоча це – тобто сумлінно – може й двірник. Тут потрібно інше. Іншого не було. А те, що виявилося, надто непоказне, звичайне, словом, малувато для того, аби здивувати.

Проте, вочевидь, достатньо, аби здобути досвід та вчитися на своїх помилках. Принаймні, у це хочеться вірити. Тим більше, що підстав вірити в щось інше на даний момент просто не видно.

Те, що українці передовсім орієнтуватимуться не стільки на власне оборону, скільки на закупорену по самі помідори модель гри, Михайличенко продемонстрував своєю варіацією стартового складу. Одразу троє опорників, причому в пару до Тимощука головний тренер відрядив харківський дует – Валяєва та Слюсара.

Цей задум нашого наставника зрозуміти можна – мабуть, він у першу чергу хотів створити у центрі поля противагу Джеррарду та Лампарду. Однак, у той же час, відтягуючи зайвого футболіста до центру поля, насичуючи нехай і важливий, та все ж таки обмежений як простором, так і можливостями плацдарм, Михайличенко тим самим ставив під прямий удар суперника інші стратегічні точки своєї команди. А саме фланги. За такої схеми зіграти широко, спробувати розтягнути оборону опонента було фактично неможливо. У той же час виростала роль центрального півоборонця, функції якого прогнозовано виконував Алієв. Динамівець, наскільки я розумію, мав стати своєрідним провідником сигналів від потрійного редуту в центрі поля до двох номінальних гравців нападу – Милевського та Вороніна. Щоправда, Артем функції нападника не виконував, ковзаючи з флангу на фланг у пошуках м’яча, та й те, що робив на полі Андрій, назвати гостро атакуючими діями язик не повернеться. А доповнив цю не надто привабливу картину Алієв, який відверто загубився на полі.

У підсумку, даруйте, дії наших "партизанів" звелися до не надто переконливих і водночас явних підривних дій проти ворожої армії. Нашкодити команді Капелло така тактика, безумовно, могла. Одначе принести потрібний результат команді Михайличенка не змогла. Забракло не лише майстерності та талану, а й, на превеликий жаль, елементарної концентрації, виваженості, дисципліни, якщо хочете.

Перший м’яч наші пропустили зі стандарту. Зайве, либонь, говорити, що такі розіграші для британців – певним чином їхня візитка. Проте чомусь один футболіст (Михалик) не зумів завадити суперникові прийняти м’яча, а інший (Ярмаш) – пробити по воротах. Причому, що чи не найбільш прикро, ситуація була дійсно прозаїчна, даруйте за тавтологію – стандартна, себто пересічна. Як промови червоного Симоненка. Якби англійці нагнітали, розривали, шматували нашу команду – принаймні, можна було б говорити, що таки так – дотиснули, що в цьому хаосі та безладі наші оборонці уже просто задихалися від натиску. Але ж ні!

Суперник, до речі, також певним чином здивував. Чи то британці перелякалися колючої гри українців, чи просто Капелло вирішив перестрахуватися, зіграти зайвий раз обережно, але факт залишається фактом – господарі діяли достоту схоластично і якось навіть не надто активно. Схоже, що вони покладалися в першу чергу не лише на власну міць, скільки на помилки гостей.

І помилки не забарилися.

Швидко перелаштуватися після пропущеного м’яча наші не змогли. Зробити це було дійсно проблематично, враховуючи стартову структурну побудову. Певні паростки, надії на хоча б якісь зміни почали пробиватися в другій половині зустрічі. Михайличенко, здається, зрозумів, що переграв самого себе. Й спробував замінами переінакшити перебіг подій, а відтак і перелаштувати обтяжливий алгоритм дій.

Шевченко і Назаренко додали грі нових барв. А головне – чи то під дією негативного результату, чи через заспокоєність англійців, але наші хлопці заволоділи ініціативою. Що дозволило відповісти пихатим британським колегам тією ж монетою. Все таки не даремно наші тренували в селі під Лондоном стандарти. Якщо поблизу своїх воріт не знали, що робити, то у чужих воріт кожен вивчив свій маневр. Навіть загублений Алієв нагадав про себе. Не кажучи вже про Шевченка, який вкотре довів, що навіть попри те, що не має ігрової практики, саме він залишається головною бойовою силою України.

А ось бойовий захист Україні треба ще довго плекати й пестити. Що б там не говорив Чигринський, який, здається, вхопив Бога за бороду після потрапляння "Шахтаря" до чвертьфіналу Кубка УЄФА, що Террі він гарантує неспокійне життя й закидає капелюхами, але сталося все якраз навпаки.

Коли потрібно було просто зціпити зуби, грати просто, спокійно і виважено – тим більше, що суперник, знову ж таки, не ставив надскладних задач – наші оборонці знову наступили на вже знайомі граблі.

Знову – стандарт. І знову суперникові дозволяють зіграти в два дотики. Не завадили прийняти й скинути м’яча, не завадили й пробити.

Так як це була битва, яка за визначенням не передбачає довготривалих військових дій, чим вигідно відрізняється від війни, то наша партизанська тактика, на відміну від давно минулих часів, успіху не принесла. Ми поклювали суперника, який, здається, все ж таки нас переоцінив, поставили йому кілька неприємних питань, але збити з пантелику все ж не зуміли. Тому, що не хотіли говорити "ніколи". А треба було казати – "завжди".

Для архівів та приручених посіпак мінімальна поразка може слугувати одночасно і як виправданням (поступилися ж бо топ-команді, та ще й у гостях, та ще й на останніх хвилинах), і як дороговказом до перспективи.

Але в будь-якому разі, залікових балів вона не принесла. Крихка стратегічна ініціатива, яка до цього була в наших руках і ногах, перейшла до чужих кінцівок. І ліпше, що ми тепер можемо собі дозволити – дихати в спину Англії.

Автоматично, підсвідомо й беззаперечно винісши за дужки виїзний поєдинок проти Хорватії...

Автор: Олександр СОЛНЦЕВ
Джерело: ТСН
Обговорити на форумі