До 200-річчя Миколи Гоголя: Геній з нудьгою в серці

Миколу Гоголя прийнято вважати фігурою чи не найбільш суперечливою в українському письменстві, хоч і, поза всякими сумнівом, — геніальною. І все через марні дискусії про приналежність цього письменника чи до української, чи до російської культури. Українці дорікають йому, що писав російською, не маючи в генах ані краплини російської крові.

Підстав вважати його письменником російським є достатньо. Він збагатив російську мову новими зворотами, ввів цілу галерею образів, до того в російській літературі не вживаних. Академічні консервативні кола закидали йому "опошливание быта и нравов", окарикатурення дійності. Він жив переважно в Росії й помер у Москві.

Про його похорон сучасник пише (подаємо в оригіналі — А.М.): "Стечение народа в продолжение двух дней было невероятное /…/ Он лежал в сюртуке, с лавровым венком на голове, который при закрытии гроба был снят и принес весьма много денег от продажи листьев сего венка".

Є всі підстави вважати його українським письменником хоча б з огляду ось на що: якби в часи Гоголя Україна була самостійною державою, то збагачувалася б її мова, її культура і, очевидно, що Гоголь писав би українською! Тим не менше, він залишається українським. Для прикладу: видатний молдовський письменник Іон Друце кращі свої твори написав російською, але росіяни його в свою культуру не зачислюють; киргизький письменник Чингіз Айтматов увійшов у світову літературу своїми російськомовними творами (згадаймо роман "Плаха"); єдиний чукотський письменник Юрій Ритхеу перекладений на 50 світових мов теж з російської.

Щодо особистості Гоголя, то він донині залишається нерозгаданим. Про нього написано чимало, але, мабуть, найкраще можна пізнати людину за її листуванням, за свідченням сучасників.

В одному з листів Гоголь з якоюсь мазохістичною нещадністю про себе пише: "Во мне заключилось собрание всех возможных гадостей и притом в таком множестве, в каком я еще не встречал ни в одном человеке /…/ Я стал наделять своих героев, сверх их собственных гадостей, моею собственною дрянью…".

У своїх листах до мами, до сестри, до друзів письменник безкінечно "скиглить" про погану погоду. Про поганий свій настрій, про свої видумані й невидумані болячки.

Московська й петербурзька читаюча публіка його обожнювала, запопадала його уваги. А він міг прийти до своїх шанувальників, бовкнути декілька банальних фраз, потім вибачитися й піти в сусідню кімнату подрімати.

Чи був Гоголь свідомий свого українства? Мабуть, так, але те його українство було якимось загумінковим, етнографічно-хуторянським. Промовистий факт: він був сучасником Шевченка, багато чув про нього, але зустрічі не прагнув. Мало того, Гоголь засуджував Шевченка, що той намарне розтринькує свій талант, користуючись українською мовою. Зате він при різних нагодах розводиться про "могучий русский язык", який мав би бути єдиним літературним для росіян, українців, чехів, сербів. Дивовижна політична заскорузлість, чи не так?

Микола Гоголь помер у далеко не літньому віці. Але помирати він почав значно раніше. Він смерті страшенно боявся й парадоксальним чином її прагнув. Тут могли б сказати своє слово психоаналітики.

Врешті, після довгорічного процесу "помирання", до краю психічно виснажений, Гоголь наказав собі "перестати жити", — єдине, що він міг собі наказати. Але навіть смерть його була якась непевна: дехто згодом бідкався, чи не поховали, бува, цього похмурого, вічно нудьгуючого генія, живцем...

Автор: Андрій МАЛАЩУК
Джерело: Вільний голос для Коломия ВЕБ Порталу
Обговорити на форумі