Портрет на тлі народної пам’яті: Степан Бандера

Завжди приємно відзначати успіхи наших колег. Тележурналіст Василь Нагірний особливої рекомендації не потребує. Його краєзнавча телепрограма, котра виходить щотижня на каналі "НТК", — доволі успішний проект, який здобуває щораз ширший резонанс. Один з його фільмів, сценарій якого подаємо нижче, удостоївся другої премії на Всеукраїнському конкурсі на найкраще висвітлення тематики українського визвольного руху у Другій світовій війні.

На Галичині повсюдно такі села, серед яких немає ні кращих, ні гірших, бо кожне з них по-своєму неповторне. Звідси, зі Старого Угринова, що на Калущині, на південь, до Карпат тягнуться масиви Чорного лісу, де в середині ХХ століття точилися тяжкі бої повстанських загонів з червоними і брунатними зайдами. Ідейним провідником багатолітнього спротиву свідомих українців проти різних поневолювачів був виходець з цих місць Степан, син Андрія з роду Бандер.

Сто літ тому у самому центрі села, у щойно відновленій хаті-плебанії, народилася людина, чиє ім’я ще за життя стало символом національно-визвольної боротьби українського народу. Таким же просторим було приміщення священичої резиденції староугринівської парохії, коли 1906 року сюди прибув новий парох Андрій Бандера, колишній посол Національних зборів ЗУНР і капелан УГА. Відтоді, з 1893 року, тут постала капличка, яку реконструювали однією з перших після радянського тоталітаризму. Раніше у ній молилися до вівтарних образів, дивом збережених серед рідкісних пам’ятних речей, які, цілком очевидно, вимагають тепер фахової реставрації.

У саду виростало семеро дітей. Невисокий та непоказний, але водночас вольовий і впевнений у своїх діях Степан уже тоді гуртував довкола себе набагато старших юнаків-однодумців для організації та участі у пласті, театрально-аматорському гуртку, "Просвіті". В долах, на вигоні, між якими кривуляє потічок Солець, знову ж таки, під його проводом, відбувався вишкіл з вправами, які базувалися і на східних єдиноборствах, у тому числі — джіу-джітсу. До місцевої школи тато Андрій та їмость Мирослава не усіх своїх отроків посилали — не було на те потреби, бо початкову освіту вони могли почерпнути від батьків, у домашній бібліотеці. Й нині можна собі уявити, як за шахово-шашечною дошкою дорослі і малі проводили дозвілля. А за письмовим столом возсідав глава великої родини Бандер — це спадок ще од його попередника на парохії, тестя Володимира Глодзінського. До тих часів належить і дзеркало, яке після розграбування помешкання односельці зберігали у місцевому храмі. Стара церква згоріла під час нападу російської армії на Старий Угринів у період Першої світової. Наново духовну оселю відбудували аж 1923 року, і тому тепер внутрішня оздоба потребує натхненних людських рук.

Про шану та часи громадсько-патріотичного становлення тутешніх селян свідчить горельєф при вході до храму, в якому о. А. Бандера правив благодатних 27 літ, до 1933-го. Коли відчиняєш шафу, де висить його святкова реверенда, здається, її власник щойно вийшов і неодмінно повернеться. Однак не судилося. Навіть скромна епітафія на відновленому фамільному гробівці давнього кладовища не вказує місця його останнього спочинку, тільки куценька дата, наче своєрідна хрестоматія незагойного людського болю., На кільканадцять метрів вище — відносно недавнє захоронення доньки Марти, яка так і не побачила України, 1982 року вона померла у Красноярському краї, аж опісля її перепоховали на вітцівщині. А щодо батька, то у кримінальній справі народного комісаріату внутрішніх справ УРСР значиться, що "служитель культу Андрій Михайлович Бандера страчений 10 липня 1941 року в Києві". Тепер на місці його багатолітнього служіння сільські майстри Старого Угринова сходяться на громадську толоку, щоби достойно відсвяткувати 85-річчя побудови свого історичного храму.

Після розправи над святим отцем ті ж самі служби, тієї ж людиноненависницької системи, але вже на чолі з Микитою Хрущовим напрацювали план убивства його старшого сина — незмінного керівника Організації Українських Націоналістів Степана Бандери. Задум з його ліквідації почали виношувати одразу після останніх залпів війни, тому голова Проводу ОУН вимушений був залишити землю батьків і оселитися з дружиною Ярославою, дітьми Наталею та Андрієм у Мюнхені. Щодо його вірної супутниці життя, то вона теж була донькою священика, о. Василя Опарівського з м.Сянока на Лемківщині. Він, як і його сват зі Старого Угринова о. А.Бандера, був польовим капеланом українських січових стрільців. Отож і їхні діти виростали свідомі свого українства. А далі, за родинними трагічними обставинами Ярослава Опарівська деякий час перебувала у Коломиї, на квартирі, де замешкував її вуйко, відомий лікар-філантроп Володимир Ганківський. Тут вона вчилася в учительській семінарії.

На остаточну роль ката, якому судилося стратити С. Бандеру, емгебісти підібрали земляка — студента з Львівщини Богдана Старшинського, який ще 1950 року був завербований органами за банальний безквитковий проїзд у потязі. Кремлівські спеціалісти озброїли атентатника беззвучним двоканальним пістолетом з синильною кислотою. І тоді о 13 годині у четвер, 15 жовтня 1959 року, на сходовій клітці першого поверху будинку на мюнхенській вулиці Крайтмайр, число 7, зустрілися вбивця і його жертва... У вівторок, 20 жовтня, на цвинтарі Вальдфрідґоф домовину з тілом борця за волю України організатори похоронної процесії у діаспорі запечатали так, що вона не торкається німецької землі, а натомість вистелена українською.

Відтоді 30 літ прошуміло над його родимим Угриновим. 14 жовтня 1990 року з ініціативи Спілки націоналістичної української молоді на родинному обійсті відкрито перший в Україні пам’ятник національному герою, автора Віктора Рожика з Житомирщини. Та 30 грудня, до дня народження Бандери, його підірвали. Така жаска картина повторилася наступного року, коли голову від другої скульптури знайшли за кілька сотень метрів. Кулею зміщеного центру тяжко поранено одного з охоронців, Василя Максимчука, якому, на щастя, вдалося врятувати життя.

Тоді ж на зібранні демократичних сил Коломиї було прийнято вольову ухвалу присвоїти колишній Першотравневій вулиці ім’я С. Бандери, а на її початку встановити йому пам’ятне погруддя, яке урочисто відкрили 18 серпня 1991 року, під час святкування 750-ліття міста над Прутом. І символічним став той факт, що в основу постаменту лягла грудочка землі, привезена з мюнхенської могили борця. Сам пам’ятний знак був точною копією староугринівського. Через вісім літ, на честь 90 роковин від дня народження провідника ОУН, бюст замінили на бронзовий.

17 вересня 1992-го, під час всеукраїнського свята "Гомін Чорного лісу", що проводився на Калущині з нагоди 50-річчя створення УПА, перед мешканцями Угринова Старого і гостями, серед яких був також автор цих рядків, постав третій варіант вилитого у бронзі славетного українця. До скульптурного тандему входили Любомир Яремчук та Микола Посікіра, автор проекту — небіж Степана Бандери Зіновій Давидюк. 1996 року Івано-Франківська облдержадміністрація прийняла рішення про створення на батьківщині провідника історико-меморіального комплексу, а 1 січня 1998 року закладено та освячено наріжний камінь під будівництво музею. Величне приміщення освячено 30 грудня, акурат на зламі століть, наче розмежовували минуле й майбутнє нашої землі — всеплодючої матері, яка здатна народжувати, плекати і благословляти гідних синів на захист свого народу.

Автор: Василь НАГІРНИЙ, член НСЖУ
Джерело: Вільний голос для Коломия ВЕБ Порталу
Обговорити на форумі