Нашого цвіту — по всьому світу

Розповім про нашого земляка Олексу Вінтоняка зі Струпкова, який у молоді роки пройшов крізь пекло сталінських і гітлерівських таборів через активний рух у боротьбі за волю України, але не зламався, залишившись вірним своїм національним переконанням.

Олекса Вінтоняк, син Максима, народився 1915 р. у Струпкові. Хлопець з дитинства зазнав чимало горя, адже його батько загинув на фронтах Першої світової війни, залишивши дружину з п’ятьма малими дітьми. Олекса добре вчився. Тому директор Струпківської народної школи Василь Симчук, колишній старшина української армії, допоміг малому Лесеві вступити до гімназії в Станіславові. Проте це була польська гімназія, де українці зазнавали різних принижень від польських молодіжних організацій і гімназійних професорів польської національності.

1938 р. Олекса записався до української духовної семінарії і закінчив лише перший рік студії, як у вересні 1939 р. більшовицька влада ліквідувала семінарію. Юнака було направлено на курси вчителів початкових класів, а відтак — до школи в його рідний Струпків, де й досі директорував Василь Симчук. Обидва вчителі опинилися під наглядом НКВС. Усі мешканці Струпкова, які належали до читальні "Просвіта", були занесені до "чорного" списку й підлягали до висилки на Сибір. Але поспішний відступ Червоної армії з Галичини в червні 1941-го не дав можливості здійснити каральні дії. Чого не встигли зробити сталінські опрічники проти українських патріотів, реалізували гестапівці.

15 вересня 1941 р. Олексу Вінтоняка заарештувало гестапо в Отинії, де він учителював на той час. Після короткого перебування в гестапівських тюрмах Коломиї, Станіслава і Львова, групу вимучених українських патріотів привезли в Краків і замкнули в гестапівській тюрмі "Монтелюніх". Згодом 20 липня 1942 року Олексу переправили до концтабору "Авшвіц", де він ділив нари із братами Степана Бандери Василем і Олексою. Після знущань і важкої праці обидва Бандери померли.

Останнім місцем каторги Олекси Вінтоняка був Освенцім №2, де він працював на роботах у каменоломнях, на будівництві тунельного комплексу в горах. 6 травня 1945 р. до табору ввійшли американські війська й визволили каторжан.

Пережиті страхіття і муки в концтаборах не зламали дух українського патріота Олекси Вінтоняка. Після одужання в кінці 1945 р. він продовжив боротьбу за волю України, проте вже за межами рідного краю. Залишившись у Західній Німеччині, О. Вінтоняк завершив студії у вищих навчальних закладах, захистив магістерську і докторську дисертації в Українському Вільному університеті. Тут же з 1967 р. викладав історію рідного краю (козацьку добу). 1988-го став доцентом історичного факультету. Щоб зберегти й розвивати історичну науку й українську культуру, доктор Вінтоняк заснував у Мюнхені українське видавництво "Дніпрова хвиля" й велику книгарню, що стали центром постійного обміну й торгівлею українськими виданнями наукових праць та літературних творів, на яких у СРСР було накладено заборону. Як історик і політичний емігрант, він глибоко усвідомлював трагічну долю України й тому все своє життя присвятив розвитку української історіографії, служінню своєму народові. Вже навіть будучи важко хворим, на 94 році життя, він і досі вболіває на розвиток видавництв і розповсюдження українських книжок серед своїх земляків.

Автор: Микола ЖИБАК
Джерело: Вільний голос для Коломия ВЕБ Порталу
Обговорити на форумі