Сценарій буття за Андрушком

21 березня, у Всесвітній день поезії, святкуватиме свій 56 день народження коломийський скульптор, маляр, живописець, графік, майстер левкасу, член Спілки художників України, поет, лауреат премії імені Тараса Мельничука, викладач Коломийського педколеджу Василь Андрушко. Оскільки увесь цей рік для нього ювілейний, то є нагода повернутись до теми його дерев’яних скульптур, які, здається, тихо гомонять про щось своє в атмосфері мистецької таїни Андрушкової майстерні. Чомусь, буваючи там раніше, його роботи хвилювали, але не вибудовувались у моєму сприйнятті у такий логічний концептуальний ряд. Мабуть, для цього мав минути час. Мала з’явитись відстань, з якої, як відомо, усе важливе бачиться краще...

Я знаю, це уже було. Не раз. Не два. Мить початку струменить крізь темінь ночі, прослизає невиразним силуетом у геометричний простір буття і — з ночі народжується день. Він такий самий чистий і невинний, як сповнена надій чорнота. Це — як два боки невідворотності. Як відправна точка усього сущого. "День і ніч" — глибокий космос життя, в якому кожен із нас має свою орбіту...

І ось ти — вже яйце. "Яйце у просторі". Беззахисна шкаралупка в безмежності можливостей, варіантів, шляхів. Простір заманює тебе своєю симетрією, зваблює пір’ячою легкістю. Тебе ще нема, але ти вже відчуваєш, що в тобі все гучніше пульсує прадавнє призначення. У стисненій галактиці, обмеженій напівпрозорою шкаралупою, ти — ще не ти. Але згусток твого сконцентрованого єства уже бачить кольорові сни, які спалахують у самому зародку свідомості калейдоскопом трипільських символів.

А простір уже знемагає від нетерпіння. Лаштунки, арена, декорації — усе давно готове до логічного завершення процесу творення. Творення, після якого усе тільки має початись. Бракує однієї маленької, але геніальної деталі. Твій вихід, "Яблуко"! Тебе розчахнула на хресті спокуса. Твій фатум — у твоєму призначенні. Але у ньому — і твій порятунок. Поки у геометричній прогресії розвиватиметься вищий сценарій буття, набубнявіле зернятко в яблучній утробі довершить позбавлений раю сюжет.

"Адам і Єва". Біблейський першопочаток. Спокусник-змій, який усе знав наперед. Ролі розписані старанно. Репліки лаконічні. Глибина змісту події закладена в довершеній пластиці застиглих рухів. Усе завмерло у внутрішньому напруженні. Апогей народження почуттів. Простір затамував подих — на арену виходить "Любов".

А "Любов" — вона небагатослівна. Вона або є, або її нема. І якщо вона є — ламаються усі усталені пропорції, прямі й зрозумілі лінії сплітаються у химерний візерунок емоцій. Чуття домінують над логікою. Математика відпочиває. Жіноче єство зливається з чоловічим у пристрасному пориві — і обоє завмирають на найвищій ноті насолоди. Все просто: Бог вигнав нас із раю, але вказав шлях, як туди потрапити...

Усе на світі врівноважується: ніч — днем, ненависть — любов’ю, перший гріх праотців — материнством.

"Материнство" — найвищий дар Божий, квінтесенція всіх планів Творця. "Покажи мені чудо, і я піду за тобою", — казав Богові один чоловік. Бог показав йому чудо народження людини. Чоловік упав навколішки і вражено прошепотів: я буду з тобою вічно, Господи. На що Бог відповів: тепер ти мені не потрібен. Не випробовуймо вищу милість Божу. Не намагаймось убрати у формули, у графіки чи теореми те, що треба просто сприймати. Відчувати.

Власне, якраз із материнства проростає ніжність. Маленьке створіння ще таке безпорадне і беззахисне, але тягнеться до маминої ніжності, як паросток до сонця. Щоб нести увібрану маленьким серцем ніжність усьому світові. "Хлопчик з котом". Ніжність аж пронизує. Плетиво м’яких і теплих ліній створює гнучкий рельєф. Дві потрібні одна одній істоти, зімкнуті в єдине ціле глибиною почувань. Котик вдосконалює свою майбутню підступність. У хлопчика зароджується бажання кимось опікуватись. Суцільна ніжність. Ще ніхто нікого не поранив.

"Хлопчик на траві". Лиш у дитинстві можна підніматись на травинці аж до хмар. Лиш у ранньому віці гойдаєшся на травах і слухаєш такі зрозумілі й незабутні звуки землі: казки сонця, небилиці вітру, мелодії струмка. Вони переповнюють, сплітаються в дитячій уяві у різнобарвний клубок вражень, суджень, сентенцій. Щоби згодом розмотуватись вектором життєвого вибору. Стати мірилом душевної зрілості.

І ось, наче сон, прослизає в душу сумнів. Спочатку ледь відчутним дисонансом — десь у глибинах відлагодженого і зіграного оркестру буття. Потім фальш стає все відчутнішою. Ранить не тільки слух. Простягає свої безжальні лещата аж до самого серця. Викривлений простір проектується на кожну клітиночку єства, вичавлюючи поволі рештки самовладання. Руйнується мікросвіт, тягнучи за собою незворотні зміни в геометрії стосунків. Ламається світосприйняття. "Людина на межі". "Розпач". Насувається хаос. Простір стискається до величини пульсуючого в серці болю. Щоб вибухнути, даючи вихід енергії шукань і переоцінок.

Знову "Сон". Як колись у дитинстві, ростеш уві сні. Але не фізично. Сон розуму — це зовсім не стан почуттів. Що дужчі випробування випадають на долю, тим більше шансів досягти психологічної рівноваги і душевної гармонії. Ти ходиш на роботу, говориш з людьми, щось вирішуєш, навіть посміхаєшся чи танцюєш — а ніхто і не здогадується, що це зовсім не Ти — той, що був раніше. Ти — теперішній — це легкий човник, який тихо пливе за течією, нікуди не звертає, нічого не чекає, нічим не переймається. Човник снить колишніми жалями, які норовлять його потопити. Але їх врівноважує якась приречена надія на те, що Ти — човник — ось-ось прокинешся. Ще один сплеск легковажної хвилі, ще одне зітхання самітника-вітру — і Ти обов’язково прокинешся. І тоді Ти — "Той, хто піднімається", увірвешся в недосконале нагромадження умовностей, векторів, законів математики, щоби раз і назавжди по новому відповісти собі на всі нібито з’ясовані колись запитання. Дуже можливо, що це буде "Повернення блудного сина". Але навіть усвідомлення себе ним стане свідченням народження нової особистості — за образом і подобою Творця.

І одразу стане легко. І знову виростуть крила. Буде здаватись, що варто лиш ними змахнути — і як "Метелик" зринеш у небо. Куди ж — у небо — з таким багажем досвіду, емоцій і нездійснених мрій? Але це не збентежить. Не позбавить оптимізму. Краще бути потенційно здатним на політ, ніж постійно дивитись під ноги. Ну й що, що відірватись від землі уже не вдасться? Зате крізь барвисту віддушину на крилі так принадно зазирає висота!..

Зазирає, надихає і манить. Окрилений, пірнаєш з головою у творчість. Ти — "Музикант". Мелодія ллється крізь просторову ритмічну структуру, набуває особистісного емоційного звучання. Ти — "Пілігрим" — знов шукаєш, знаходиш, і знову втрачаєш. Твоя гнучкість хоче опертя. Твоє відшліфоване сьогодення прагне фіксації. Щоб не загубити себе, отримуєш урок простоти й досконалості від "Яблука Ньютона". Або обираєш інший шлях — не менш простий, зате більш болючий: "Сльози". І знову світ стискається. Пропорції прості, вагомі й довершені. Спадає крапля. Застигає простір. Крізь його структурне плетиво виринає монументально-лаконічний "Мойсей". Він точно знає, що, коли, чому. Бо він вже був. Він є, він — поза часом. А час — то ми. Вчорашні, нинішні, майбутні. Ми шукаємо відповіді на запитання, які шукали до нас, і які шукатимуть після нас. І чомусь завжди забуваємо, що від тупцювання по колу нас уже давно врятовано. Творець давно подбав про все. "Розірване коло". Глибинний зміст вражає композиційним вирішенням. Знову все просто і переконливо, прямо в душу дивляться очі Спасителя. Наші сльози. Його страждання. І чаша — в кожного своя...



Автор: Маґда НИКОЛИШИН, Коломия ВЕБ Портал
Обговорити на форумі