Тінь великої двійки

Останнім часом сторінки газет заповнили статті про можливість американо-китайського альянсу як основи стабільності в сучасному світі. Оголошення про те, що новий держсекретар США Гіларі КЛІНТОН свій перший візит зробить у три азіатські країни, серед яких окрім традиційних союзників Вашингтона – Японії і Південної Кореї – був названий і Китай, підлило масла у вогонь дискусії про можливість формування американо-китайського союзу.

Початок дискусії поклали опубліковані в січні у британських газетах статті двох стовпів американської зовнішньополітичної думки – Збігнєва БЖЕЗІНСЬКОГО і Генрі КІССІНДЖЕРА, в яких вони робили свої пропозиції новому американському президентові Бараку Обамі щодо зміни зовнішньополітичного курсу. Не зважаючи на низку відмінностей, вони зійшлися в одному: стабільне майбутнє світу залежить від того, чи зможуть США і Китай, відклавши розбіжності, налагодити конструктивну співпрацю.

На початку січня 2009 р. радник із національної безпеки президента-демократа Джіммі КАРТЕРА [1977-1981] БЖЕЗІНСЬКИЙ з’їздив до Китаю і виступив там із декількома промовами. На основі однієї з них він написав статтю, яка була опублікована 13 січня в газеті Financial Times під заголовком "Група двох, яка може змінити світ". Стаття, в якій фактично пропонується американо-китайський стратегічний союз або принаймні дуже тісна співпраця, природно, викликала бурхливу реакцію у самих США, в Китаї і в багатьох інших зацікавлених державах, зокрема в Росії, де деякі сприйняли її як план, направлений проти інтересів Москви.

Автор повороту американської політики до Китаю на початку 70-х рр. минулого століття, державний секретар у республіканській адміністрації Річарда НІКСОНА КІССІНДЖЕР відповів у статті "Світ повинен сформувати новий порядок, або він зануриться в хаос", опублікованій 20 січня в лондонській The Independent. За КІССІНДЖЕРОМ, нова роль США у світі повинна полягати у сприянні перетворенню загальної стурбованості більшості країн і всіх основних держав, пов’язаної з пошуками виходу з економічної кризи, і боротьби з "джихадистським" тероризмом, на стратегію. Основою цієї стратегії повинне стати розуміння того, що нові проблеми, пов’язані з розповсюдженням ОМУ, енергетикою і кліматом, не можуть бути вирішені на національному і регіональному рівнях. Як на головний [і єдиний згаданий у статті] об’єкт історичного компромісу, відносини з яким задля здійснення нової стратегії повинні вийти на новий рівень, КІССІНДЖЕР вказує на Китай. Саме від характеру взаємодії США з Китаєм, на його думку, залежатиме глобальний світовий порядок майбутнього. КІССІНДЖЕР пропонує новому поколінню американських лідерів будувати відносини з Піднебесною на основі відчуття загальної долі – багато в чому так, як будувалася міжатлантична взаємодія після Другої світової війни.

Пекінський консенсус. Пропозиції відомих політологів викликані низкою причин. По-перше, це загальне розуміння невдачі зовнішньополітичного курсу колишньої адміністрації і бажання його змінити. По-друге – визнання того, що внаслідок кризи не тільки американські політичні підходи, але й економічні моделі втратили популярність у світі, а альтернативні ідеї, навпаки, її набули. Однією з таких моделей є китайська, яку самі ж західні економісти охрестили "пекінським консенсусом" [за аналогіює до "вашингтонського консенсусу", якому він протистоїть]. По-третє, це визнання більшої ролі Китаю у світовій політиці, викликане як його реальними економічними досягненнями, так і очікуваннями того, що з кризи Китай вийде з меншими втратами, ніж багато інших великих економік. У останнього твердження є серйозні підстави.

В той же час, хоча політична і економічна роль Китаю у світі, безумовно, зростатиме, це абсолютно не означає, що між ним і США виникне альянс. Тут плани грандів американської політології виглядають дещо абстрактними. Звичайно, в Пекіні схвально сприйняли визнання відомими американськими політологами збільшення значення Китаю на міжнародній арені та особливо похвалу БЖЕЗІНСЬКОГО в адресу офіційного курсу пекінського керівництва на побудову "гармонійного світу". Там із задоволенням зустрічатимуться з високопоставленими американцями і обговорюватимуть різні світові проблеми. Проте важко уявити собі, що Пекін, який провадить "незалежну і самостійну" зовнішню політику, раптом вирішить кинутися в обійми США і в обмін на незрозумілі обіцянки почне вирішувати за Вашингтон його проблеми по всьому світу. Досі сенс зовнішньополітичного курсу Пекіна зводився до наступного: забезпечивши мирне оточення, створити сприятливі умови для економічного розвитку країни і не втручатися у міжнародні конфлікти, які безпосередньо не зачіпають корінні китайські інтереси. У цьому плані Китай, безумовно, продовжуватиме грати конструктивну роль у вирішенні північнокорейської ядерної проблеми, при цьому роль ця буде посередницькою, а зовсім не проамериканською. Взаємна залежність зі США [Китай сильно залежить від американського ринку, але в той же час значні засоби його валютного запасу вкладені в державні цінні папери США] зробить Пекін конструктивним партнером по виходу зі світової фінансової кризи. Але украй важко уявити, щоб Китай за порадою Бжезінського втрутився в індо-пакистанский або тим більше арабо-ізраїльський конфлікт, особливо як агент або союзник США. Навряд чи в Пекіні захочуть послати значні сили у далекі гарячі точки (невеликі китайські миротворчі контингенти вже працюють за програмами ООН). Спроби створення союзу з КНР відразу ж викличуть критику правозахисних груп, прихильників тайваньської і тибетської незалежності тощо у самих США. Не схвалять дуже близького зближення і партнери США по "групі восьми", а також їхні союзники по НАТО та інших альянсах [наприклад, Японія], де їх звинуватять у бажанні пожертвувати ідеалами демократії задля розподілу світу з найбільшим авторитарним режимом.

БАЙДЕН – ВЕНЬ. В той же час, хоча у прямому вигляді плани БЖЕЗІНСЬКОГО і КІССІНДЖЕРА навряд чи здійсненні, певне зрушення в американській зовнішній політиці від ідеологізації до прагматизму у вирішенні насущних проблем неминуче приведе до тіснішої співпраці з Китаєм. У колах, близьких до адміністрації, активно обговорюється, наприклад, цілком реальна ідея створення американо-китайської комісії зі співпраці під керівництвом віце-президента Джо БАЙДЕНА і прем’єра Вень ЦЗЯБАО [за прикладом колись працюючої комісії ГОР–ЧЕРНОМИРДІН]. І хоча під час візиту КЛИНТОН до Пекіна, що закінчився 22 лютого, такої домовленості, судячи з усього, не було досягнуто, сторони домовилися розширити двосторонній стратегічний діалог щодо економічних питань, включивши в нього проблеми безпеки. Було оголошено також про плани почати дискусії про глобальне потепління і про те, що перша зустріч ОБАМИ з китайським лідером Ху ЦЗІНЬТАО відбудеться під час саміту "групи 20" у Лондоні в квітні 2009 р. Висловивши зацікавленість працювати спільно з Пекіном по низці питань, КЛИНТОН явно приглушила правозахисну тематику, прямо заявивши напередодні візиту, що тиск у галузі прав людини не повинен перешкодити переговорам про економічну кризу, глобальне потепління і північнокорейську ядерну проблему. Таким чином, низка порад політологів явно береться на озброєння, хоча й не так швидко і не в тому обсязі, як їм хотілося б.

І тут нам в Росії є над чим задуматися. Чому результати розвитку Росії та Китаю привели до того, що тепер уже не Москва розглядається як привілейований партнер Вашингтона? Чому після розпаду СССР нове трансатлантичне партнерство не було запропоноване демократичній Росії, а сьогодні пропонується авторитарному Китаю? Чи не торкнеться американо-китайське партнерство, що намічається, російських інтересів?

Останнє запитання найбільш актуальне. Маючи на увазі можливість дуже сильного зближення Вашингтона і Пекіна, Росії необхідно діяти у двох напрямах: активно шукати точки взаєморозуміння з Вашингтоном і незалежно від цього розвивати співпрацю з Пекіном як на двосторонній, так і на багатосторонній основі [у межах таких організацій і груп, як ШОС, БРІК, АТЕС тощо].

Автор: Александр ЛУКИН, директор Центру досліджень Східної Азії та ШОС МГИМО[У] МЗС Росії
Назва оригіналу: Тень большой двойки
Джерело: Ведомости: №39 [2309], 05.03.2009
Переклала: Юлія ПАВЛИШИН, Західна аналітична група
Обговорити на форумі