Спогади про свою родину: "Собірайся, — поєдєш в Сібірь"

У жовтні вбили у м.Львові Я.Галана. Ця подія обернулась страшною трагедією для нашої родини. У Львові пройшли масові арешти.

Арештували і моїх братів. Приїхали енкаведисти і в село Сороки, зробили обшук в хаті, заарештували тата. Коли татко з нами проїдався, ми всі гірко плакали, а я запитала: коли татко повернеться. Пам’ятаю, як тато мені відповів: завтра... Ох, як довго для мене тягнулося те завтра — цілих 25 років і 6 місяців. Для мами цього завтра вже ніколи не було. Після арешту батька, на третю ніч, приїхав чорний ворон, військові наказали мамі: "Собірайся, — поєдєш в Сібірь". Хоча мені було 4 роки, добре все пам’ятаю. Це була страшна ніч, всі плакали, енкаведисти нишпорили по хаті, закрали нам документи на власність хати, яку тато купив у Львові. Привезли нас на пересильний пункт м.Львова Полтевно. Завели нас у кімнату, розміром 8 на 4, де перебувало 80 людей. Стояли двоповерхові нари, але не всі на них могли поміститись. Я, мама, Ліда і Зеньо спали на нарах, а Дарця і Вірця — на кам'яній підлозі. Ми прожили там 4 місяці в жахливих умовах. Найгірше мене обурювала "параша", бо в кімнаті були жінки з хлопчиками. Годували нас погано, часто їли синю, грубу кашу "пинцак". Пам’ятаю, що виводили нас раз в день на подвір’я. Ми ходили по кругу як арештанти. Одного разу маму забрали у в'язницю на вул. Лонського на допит. Там її тримали цілий тиждень. Я була дуже налякана, все плакала і хотіла мами. Старша сестра Дарця ходила до начальника і питала за маму.

Начальник обіцяв, що мама незабаром прийде. Мама таки повернулася. Вже потім нам розповідала дуже жахливі речі, які страшно було слухати. Про себе мама розказувала, що була в одиночній камері і її щоночі брали на допит. Там чулися страшні крик та зойки. Після одного нічного допиту конвоїр штовхнув маму в камеру і вона зомліла. Мама не пам'ятає, скільки лежала непритомною. Коли прийшла до пам'яті, то відчула як затерпли руки і боліло серце. Зрозуміла, що то був сердечний приступ. Мама була дуже зажуреною, ми жаліли її, старалися берегти, але нічим не могли зарадити.

У лютому 1950р. нас повезли на спецпоселення на Далекий Схід. Помістили у брудний товарний вагон, де було вже 16 родин. По кінцях вагона розміщені 3-ох поверхові нари, на яких ми спали. Посередині вагона стояла одна залізна піч, недалеко дверей був прорубаний отвір — це служило за туалет. У вагоні було тісно, незручно і холодно. Не було що їсти. Але ми спасалися тим, що мали м’ясо свині, яку взяли з с.Сорік. Це м’ясо варили на пічці у вагоні. З кожного вагону брали трьох жінок, які йшли під конвоєм по вугілля, воду, їжу. Один раз на день приносили теплу страву. Щодня на 17 родин давали одне відро зупи, відро каші і два відра вугілля. Морози сягали до 50 градусів, ранком волосся примерзало до стіни вагона. Після трьох тижнів такої поїздки у сусідньому вагоні кинувся тиф. Нас довезли до Новосибірська, там зупинили потяг і всі вагони разом із людьми порозвозили на різні станції. Наш вагон залишився у тупику. Всіх людей із вагона випровадили і під конвоєм повели у лазню. Місцеві люди, які нас бачили із перехідного мосту, під яким ми на той час проходили, кидали нам хліб, ковбасу. Після лазні, дезінфекції нашого одягу, нас знову відвели у вагон і потяг рушив далі на схід, чимраз дальше від рідної землі. Отець Ревть, що їхав зі старенькою мамою в нашому вагоні, мав карту і повідомляв нам наступні станції, ми всі думали, куди нас можуть привезти.

Нікому на гадку не приходило, що всі ці люди яких вивозять, нічим не провинилися. А всі ці муки переносять тому, що в таємних сейфах НКВД м. Москви лежать накази від 1945-47рр. про виселення людей Галичини на Далекий Схід. Після місячної їзди нас привезли в Хабаровський край, місто Бикін. Це місто розташоване за 216 кілометрів на південь від Хабаровська, до китайського кордону було 11 кілометрів. Нас, сп’янілих від свіжого смерекового повітря, завантажили на машини і повезли за місто. Поселили в довгих бараках, де жили колись засуджені. Нашу родину — 6 осіб помістили в маленьку кімнату-сушку. Ми могли вільно ходити до міста, але двічі на тиждень всі мусили реєструватись у коменданта. Почалося нове життя на спецпоселенні. Навкруги нас була тайга, до міста було 3 км., звідусіль віяло холодом і чужиною. Старших сестер Дарію і Віру, що мали 18 і 16 р., примусили тяжко працювати в тайзі на лісоповалі. Ранком з дому брали з собою обід — хліб з маргарином і скляну пляшку з чаєм. Звичайно, чай на морозі замерзав, дівчата розпалювали вогнище і гріли чай, часто пляшки тріскали. В сестер довго були криваві мозолі на долонях, вони гріли їх над вогнем, щoб не тріскали.

Зі спогадів Ірини Лощевської-Лукашевич
Джерело: Вільний голос для Коломия ВЕБ Порталу
Обговорити на форумі