Звідки в нас "такий менталітет"?

Доля людини — це її характер. Те ж саме можна сказати і про народ.

Ризикну стверджувати, що більшість жителів України не задоволені собою. Ми міряємося "здобутками" з Росією, Євросоюзом і навіть Туреччиною і приходимо до невтішних висновків. У Росії — ядерна зброя і газ. В Євросоюзу — обивательський рай, куди переселився міф про щасливе комуністичне майбутнє. І навіть турецькі курорти, як стверджують ті, хто підсмажувався на них, за сервісом кращі від кримських. Починається самоїдство: чому скрізь так добре, а в нас так погано?

Ми дійсно живемо в дефіциті всього. Нашим націоналістам не вистачає української мови. Нашому середньому класу — грошей, щоб погасити кредити. Нашим жінкам — справжніх чоловіків. І навіть наші олігархи, повірте мені, відчувають себе глибоко нещасливими, тому що на Заході є інші олігархи — ще багатші.

Проводячи аналогії з іншими країнами, ми розуміємо, що відстаємо. Нашими вулицями їздять автомобілі, зроблені в Німеччині або Японії. У наших будинках стоїть побутова техніка, зроблена в Китаї. І навіть вода в наших квартирах (принаймні у тих з них, що пережили "євроремонт") тече з польського крана.

По телевізору йдуть російські серіали й американські фільми жахів. А ми все сподіваємося, що у світі знову піднімуться ціни на традиційні продукти українського експорту — хліб, метал і духовність. Якщо відкинути деякі нюанси індустріальної епохи, на зразок танкових і авіаційних заводів, що пролізли в наше життя в радянські часи, то можна сказати, що Україна — це все та ж Одарка в плахті XIX сторіччя. Тільки купила помаду і мобільний телефон після того, як продала в місті огірки зі свого городу.

Цю патріархальність видно навіть у публічному іміджі наших політиків. Вони орієнтуються на зашкарублий електорат, що не розвивається, з неймовірно стійкими стереотипами уявлення про світ. Звідси коса ковбаскою в Юлії Тимошенко і провінційна вишиванка в її однопартійця Шкіля. З тієї ж опери (пробачте, кобзарської думи) палка любов Віктора Ющенка до горщиків і корит, з яких він зібрав свій "музей" у Безрадичах, і вуса Дмитра Корчинського.

Всі вони хочуть виглядати ожилими фігурами з минулого. Корчинський — козаком. Шкіль — вояком УПА, що партизанить у "хащах" Верховної Ради. Тимошенко — сусальною матір’ю багатодітного сімейства, як на розмальованих листівках столітньої давнини. Впевнений, що на 75 відсотків — це просто гра на публіку. Адже Шкіль іде ночувати не в схрон, а в київську квартиру, а Ющенко сідає крутити не роги волові, а кермо улюбленому "Мерседеса". Але суті справи це не міняє. Всі вони залишаються, за великим рахунком, просто феодалами, що існують за рахунок експлуатації напівкріпосного народу, найспритніші представники якого втікають з України на заробітки за кордон, як у часи Миколи Джері їхні попередники втікали з панського маєтку.

Українська історія в черговий раз ходить у танок по колу. І коли здається, що тепер-то все буде добре, що почнеться не голодомор, а економічний підйом, а потім і те саме, як "у Європі", щасливе життя, країна знову доходить до зачарованого гоголівського місця і з розгону зупиняється. Як писав згаданий класик: "Танцювати-то він танцював... Тільки що дійшов, однак же, до половини і хотів розгулятися... не піднімаються ноги, та й годі! Що за халепа! Розігнався знову, дійшов до середини — не бере! Що хоч роби: ноги як дерев’яні стали! "Бач, диявольське місце!".

Вічне прокляття українського чорнозему. У XVIII в. французькі просвітителі висунули ідею впливу на характер нації географічних умов. Північні народи вважали суворими. Південні — легковажними. Відсутність будь-яких важливих природних ресурсів вважали вирішальною умовою для розвитку.

У цьому сенсі Україна представляє собою ідеальну територію для того, щоб не розвиватися взагалі — колиска для нетямущих дітей. Тут, як в Африці, можна нічого не робити і не вмерти з голоду. У той час, коли працьовиті голландці по сантиметрах відвойовували свою землю в моря, будуючи складні іригаційні системи і вітряні млини для відкачування води, українці ледве ворушилися на своєму чорноземі.

Європейських мандрівників вражала примітивність технологій землеробства в "країні козаків". Ще в XVII сторіччі тут була цілина. Венеціанський посол Альберто Віміна, який приїхав до Богдана Хмельницького, писав, що величезна кількість злаків тут "росте безладно і без обробки від того насіння, що падає на землю після косовиці або вітру і зветься по-русинськи "падалицею". Падалицю іноді збирають, іноді вона пропадає, тому що ужинок на засіяних полях такий багатий, що селяни нехтують цими дарунками, які дає благодатний ґрунт. Я ледве повірив би такому явищу, якби не бачив його на власні очі і не помічав таких величезних і багатих зерном снопів, яких в інших країнах не добудеш і при найретельнішому культивуванні".

Навіщо розвиватися, застосовувати нові технології, ламати голову, якщо і так добре? Той же Віміна відзначає надлишок молочних продуктів, м’яса і риби "через величезну кількість пасовищ і ставків".

І так продовжувалося аж до XX сторіччя! Кількість населення зростала, але землі для традиційних методів господарювання як і раніше вистачало. Адже при Катерині II прикінчили Кримське ханство і почали розорювати Дике поле. В українських школах тепер проходять не ті твори. В їхній програмі немає, наприклад, романів уродженця України Григорія Данилевського, який описав життя в таврійських степах півтора століття назад. А варто б їх ввести! Хоча б першу частину роману "Нові місця", яка називається "Український Робінзон Крузо" — про те, як вирішив за Олександра II один молодий поміщик емігрувати в США. Та проїжджав через Херсонщину. Купив за копійки неміряно цілини і залишився. Навіщо в Техас їхати, якщо свій такий же під боком?

Цей надлишок легкої для обробки землі досі цементує консерватизм української психіки. Ніде в Європі немає такої кількості закинутих сільгоспугідь. Я бачив дачки розміром у три сотки в Німеччині. Вони витягнуті вздовж залізниць — там, де найдешевша земля. А в нас досі можна стовбити чорнозем сотнями гектарів! Було б бажання і мінімальна спритність рук.

Бюджет потрібно вкрасти, як врожай. Селянин не вміє заглядати в майбутнє далеко. У крайньому разі, його цікавить погода на найближчу посівну. Звідси описане Остапом Вишнею протиріччя, в якому розривається український національний характер: "Якось-то воно буде" і "Якби ж то знаття!".

Керівництво країни, яке складається з дітей селян, на чолі з черговим президентом-селюком не може передбачити кризу, що насувається. Його кругозір завжди обмежений бюджетом на найближчий рік, з якого потрібно зняти "врожай". А іншого керівництва в країни немає, тому що більшість населення — теж діти селян.

Гроші — це те, що заривають у землю. Та ж селянська психологія проявляється щодо середнього українця до грошей. Він дивиться на них, як на надлишок насіння — ту саму "падалицю", описану Віміною. Його можна кинути в банк у надії, що там щось виросте без твоїх зусиль. Таке можливо тільки при постійній скнарості селянина до себе. Він жметься, ходить у поганому одязі, толком не відпочиває, в усьому себе обмежує і... відкладає. Але відкладає завжди дарма. Тому що приходять "татари" і відбирають зайве.

Територія України — одна із найбагатших у світі на закопані гроші. Тут знаходили і продовжують знаходити горщики з римськими динаріями, арабськими дирхемами, німецькими талерами і навіть російськими золотими рублями. Населення цієї землі традиційно продавало хліб на експорт і збирало. Вкладати отримані фінансові надлишки в нові технології і виробництво воно вважало дурною роботою. Як писав той же Віміна: "Козаки не піклуються про фабричну справу ані в селах, ані в містах... Живуть тісно... Погане домашнє начиння гармоніює з будинками, де окрім ножа і горщика, все дерев’яне".

Дотепер тільки дехто в Україні зрозумів, що гроші — це капітал. Більшість же як і раніше ставиться до них як до скарбу і перетворює на марний скарб — просто кажучи, "закопує".

Сильні і слабкі: прикордонне життя убиває середню людину. Всі іноземні мандрівники в один голос повторювали: Україна в перекладі означає "прикордоння", "окраїна", "країна скраю". Вольтер, Віміна, Боплан дотримувалися саме цього трактування.

Кордон між осілим населенням і кочовим приваблював персонажів двох контрастних типів. На постійному місці проживання тут виявлялися або наденергійні, швидкі на розправу бандити, яким не було місця в сусідніх державах із твердою владою, або нещасні, забиті "лузери", в яких не залишалося сил вибратися із "зачарованого місця".

Звідси два крайніх типи серед наших співгромадян: або ті, що бояться власної тіні, або такі, що ані чорта, ані Бога не бояться. І проміжного типу майже немає! Він тут не приживається — зайва людина, та й тільки!

Кажучи про етнічне походження тих людей, яких сьогодні називають українцями, Михайло Грушевський написав: "Зараз можна помітити, що се люди не одної породи: одні чорняві, інші біляві, одні мають голову круглу, інші подовгасту, одні тілом худі і костисті, інші товсті, тілисті. Видно, що се нащадки людей з різних народів і племен, що помішалися і злилися в один народ"... Далі він розвинув цю думку: "Переглядаючи фамілії українські, побачимо отут і потомків батьківщин великоруських, і польських, і німецьких, і сербських, і жидівських, що пристали до українців у різних часах і вважають собе українцями".

Така строката різнохарактерна суміш пояснює, чому серед жителів України такі сильні внутрінаціональні суперечності. Представники різних етнічних груп, з’являючись на прикордонній території, приносили свої стереотипи поведінки й антипатії. Тому досі одна частина України хоче дружити з Заходом, а інша — з Росією. Залишаючись наймолодшою державою в Східній Європі, Україна є ідеальним об’єктом суперництва великих світових держав. Негативні образи з минулого не дають нації згуртуватися, а позитивних ідеалів, що влаштовували б усіх, вона досі не виробила — то потрібно сіяти, то розкрадати держбюджет, то рятувати внески в банках, то власну шкуру від міліції або бандитів. Часу на нову життєствердну ідеологію в нації просто не залишається.

Прогресу необхідний поштовх ззовні. Історичний досвід показує, що всі держави, що виникали на території нинішньої України, заповзято виявляли відсутність бажання розвиватися. Винен у цьому був благодатний місцевий клімат. Кримське ханство сторіччями паразитувало на работоргівлі, не бажаючи винаходити нічого нового у своїй системі господарювання. Половці так і не змогли відступити від кочової економіки. Сіна в Дикому полі вистачало для худоби й взимку, і влітку. А навколо ще й паслися табуни тарпанів — диких коней, на яких можна було скільки завгодно полювати. Приблизно так само жили скіфи, сармати і кимерійці — далекі попередники половців.

Єдине, що могло порушити таку сонну гармонію, це поштовх ззовні — прихід нових завойовників або зміна клімату, коли степ починав всихати і в кочівників зникала кормова база. Поки ми проживаємо, наскільки вміємо, спадщину минулого — навички екстенсивного землеробства і те, що називаємо українською важкою промисловістю, що склалася ще в другій половині XIX сторіччя, коли шотландець Юз одержав ліцензію на видобуток вугілля і виплавку сталі в Донецькому басейні. З тих пір принципово нічого нового наша еліта поки не запропонувала, а народ у неї не зажадав.

Але якщо чудо-смерч зніме, як масло з хліба, шар чорнозему або висохне руда, українцю доведеться прокидатися від вікової сплячки. Він або зникне, перетворившись на персонажа етнографічного музею, на зразок половця, або мутирує у щось неуявно енергійне і прекрасне, чому обзаздряться навіть американці. Ось моя відповідь на запитання: що ми за народ і звідки в нас "такий менталітет"?

Автор: Олесь БУЗИНА
Джерело: Газета "Рівне вечірнє"
Обговорити на форумі