друкувати
Портрет сучасника: У стремлінні та пошуку
Коломия ВЕБ Портал | Публіцистика та аналіз | 2009-02-27 02:20:55
Особливість нашої журналістської професії дає можливість відкривати людей. Передусім для себе, адже, знайомлячись з героями майбутніх розповідей, проникаєш у їхній незвіданий внутрішній світ, разом з ними проживаєш певні періоди їхнього життя, водночас будучи учасником подій, які вже колись відбулися. А деякий час думки й почуття співрозмовника ніби стають твоїми власними, адже журналіст повинен пройнятися ними, збагнути всю їхню суть, щоб відтак передати читачеві. Отож, знайомство з депутатом обласної ради, успішним підприємцем Василем БЕЖУКОМ стало ще однією нагодою відкрити багатогранний світ людини.
Наша розмова з паном Василем почалася зі спогадів про будівництво моста через Лючку в Спасі, адже це давнє славне село є його вітцівщиною. Тоді, в 70-х роках минулого століття, такий украй необхідний міст, який би сполучував Спас із Коломиєю, взялися споруджувати методом народної будови.
— Василю Михайловичу, — прошу свого співрозмовника, — розкажіть детальніше про цю подію, адже час невпинно пливе й такі історичні деталі згодом стираються з людської пам’яті.
— Відновлений по війні дерев’яний міст вода швидко зруйнувала. І село залишилося відрізане від Коломиї майже на довгих двадцять літ. Тодішня влада про будівництво нового моста не думала, особливо ж, коли Спас відійшов у 1961 році до Косівського району. Громада була вкрай незадоволена цим, адже споконвіку асоціювала себе частиною Коломийщини. Отож, за відповідальну справу — зведення моста взялася громада села на чолі з сільським головою Іваном ЛАЮКОМ та головою громадського комітету Михайлом СОПЧУКОМ. Гроші збирали з кожної хати й через півроку методом народної будови міст було зведено. Спасівчани полегшено зітхнули, адже найзручніший шлях до Коломиї було відновлено. Проте для організаторів будівництва почалися переслідування і перевірки з боку всіх правоохоронних органів. Позбувся посади сільського голови Іван ЛАЮК, втратив здоров’я Михайло СОПЧУК. Але громадська справа, за яку вони постраждали, і пам’ять про цих людей залишилася і донині в серцях вдячних односельців.
Відома річ, нічого вічного немає, тож торішня повінь знову підмила міст. На жаль, цього разу в Спасі не знайшлося одержимих людей, які зуміли б переконати високопосадовців про необхідність належного відновлення моста, тим більше, що уряд з державної скарбниці виділив величезні кошти на подолання наслідків стихії. Була унікальна нагода реконструювати міст, зробити його з широким двостороннім полотном, надійними опорами. Шанс упущено, і люди про це, на мою думку, мають знати.
Василь Михайлович щиро вболіває за проблеми рідного Спаса, він оком доброго господаря бачить їх вирішення й, звичайно, при кожній нагоді сприяє цьому, хоча доля його вже давно повела іншими стежками, далекими від отчого порогу й рідної Спаської школи. Отож, наступною темою нашої розмови стала Спаська школа, нове приміщення якої будували майже 20 літ. І, нарешті, цьогоріч у січні відбулося його відкриття. Не обійшлося на входинах і без оригінального розкішного подарунка від Василя Михайловича — великого дзеркала, яке служитиме не одному поколінню школярів.
— Пане БЕЖУК, знаю, що весь цей час Ви не залишалися байдужим до будівництва школи й маєте, мабуть, власне бачення щодо цієї важливої події?
— Безумовно, до цієї вагомої державної справи залучились усі гілки виконавчої влади — обласної, районної, депутати всіх рівнів. Однак, хочу згадати імена тим осіб, які першими "підняли з колін" цей ще радянський довгобуд. Так, ініціатива сільських депутатів, сільського голови, директора школи й учителів, районних депутатів була почута тодішніми головою районної ради Василем ЖИБАКОМ та головою РДА Михайлом НАКОНЕЧНИМ. Широку підтримку, зокрема, у фінансуванні, цей об’єкт знайшов у колишніх голови облдержадміністрації й облради Михайла ВИШИВАНЮКА та Зіновія МИТНИКА. Завдяки їм удалося завершити вистраждану будівельну епопею. А успішно здійснили це народний депутат від ВО "Батьківщина" Дмитро ШЛЕМКО, голови обласної адміністрації та ради Микола ПАЛІЙЧУК та Ігор ОЛІЙНИК, районна влада на чолі з Михайлом ВІНТОНЯКОМ і Дмитром НЕМІШЕМ, усі двадцять депутатів облради від Коломийщини. Районні депутати й, звичайно, всі будівничі.
Після закінчення Спаської школи Василь БЕЖУК навчався в Чернівецькому університеті на філологічному факультеті, згодом працював на освітянській ниві Тернопілля, де пройшов, як мовиться, певне становлення, утвердився як молодий, але перспективний спеціаліст. Проте на досягнутому не зупинився, відчуваючи в собі потенціал, Василь Михайлович продовжив навчання в Київському університеті на факультеті міжнародних відносин. Не забарилася й успішна пропозиція: його запрошено працювати у Чехословаччину в Пряшівський інститут ім. Т. Шевченка, де навчалося студентство численної української громади, що проживало там. Цей період став важливим і незабутнім у житті Василя Михайловича й не лише в тому плані, що йому вдалося пожити, хоч і в дружній соціалістичній країні, проте все ж таки по той бік імперської стіни, але й відчути особливий дух українства, який панував на Пряшівщині.
— Ці східноєвропейські землі, — розповідає Василь БЕЖУК, — були заселені нашими воїнами ще за часів князя Данила Галицького. Тому й не дивно, що з давніх-давен тут побутували українські звичаї, обряди, побут, діяла греко-католицька церква. Навіть за часів Чехословаччини уряд сприяв функціонуванню всіх чинників великої української громади. Тут діяли українські дитсадки, так звані материнські школи, загальноосвітні школи з українською мовою викладання, українська гімназія в Пряшеві, інститут ім. Т. ШЕВЧЕНКА. Окрім цього, на моє велике здивування, виходила крайова газета "Рідне слово", функціонували українське радіо й телебачення.
І все ж таки, не зважаючи на певні переваги закордонного життя, душа пана Василя прагнула повернення в рідні краї. Він і нині згадує незабутній ностальгічний щем, який огортав його при думці про Україну. Той час припав на кінець 1980-х років, коли в Східній Європі повіяв вітер політичних змін, зі сну поволі прокидався національний дух, зокрема, в західноукраїнських регіонах. І щойно закінчився контракт Василя Михайловича, як він повернувся додому.
У Коломиї розпочався новий виток у житті Василя БЕЖУКА, формування й становлення його як підприємця, а для цього необхідні гнучке мислення, аналітичний розум, уміння швидко орієнтуватися в тогочасних економічних змінах. Усі ці риси, притаманні героєві нашої розповіді, дали можливість залишитися на плаву й згодом знайти стабільну нішу для власної справи. Отож, спочатку Василь БЕЖУК працював на Коломийському ДОЗі менеджером у відділі зовнішньоекономічних зв’язків. Відтак перейшов на роботу в новостворену агрофірму "Тиса" на запрошення її керівника Михайла ГРИЦЮКА. Тримаючи руку на пульсі часу й маючи здатність, навіть потребу, в прогресивних змінах, Василь Михайлович разом зі своїми однодумцями Богданом КУРКОМ і Русланом СТЕЦУРОЮ організовує перше українсько-польське СП "Карт-Тиса", українсько-голландське СП "Сімона" та торгово-комерційний центр "Тиса-контракт". Проте й на цьому не спинився, бо умови економічного стану знову диктували нові правила гри; за якийсь час Василь БЕЖУК засновує ТзОВ "Тетра" й, кардинально змінивши профіль діяльності, разом зі своїм колегою, доктором хімічних наук, організовує виробництво першого в Україні препарату із захисту рослин "Купроксил". Ось тоді й довелося зіткнутися з байдужістю чиновників, які зовсім не були зацікавлені в українських науковцях, їхніх винаходах, чи, зрештою, просто в українських виробниках.
— Тоді, на початку 1990-х, — згадує Василь Михайлович, — у економічному хаосі нам доводилося працювати, виготовляти продукцію і реалізовувати її в колгоспи південних районів України, конкурувати на внутрішньому ринку з іноземними аналогами — препаратами захисту рослин. Які, до речі, були в кращих упакуваннях, мали добру рекламу, чого, на жаль, не було в нас. А звідси починався наш програш у конкуренції. Остаточно добили наше виробництво борги, які не повернули нам ці колгоспи. В таких умовах виробництво довелося припинити й перепрофілювати свою діяльність.
Увесь час перебуваючи у вирі формування української економіки, Василь Михайлович бачив шляхи виходу з несприятливих ситуацій, особливо на місцевому рівні, тому й відчув у собі потенціал попрацювати на депутатській роботі. Позаминулого скликання був депутатом нашої районної ради, а цієї каденції обраний депутатом обласної ради від фракції ВО "Батьківщина". Василь БЕЖУК— член комісії із зовнішньоекономічної діяльності й туризму, хоча, як зізнався, хотів бути в комісії, яка опікується освітою, бо за неї найбільше болить душа.
Як відомо, в обласній раді найчисельнішою є група депутатів, які представляють Коломийщину (20 осіб). Василь Михайлович розповів, що бували такі сесії обласної ради, які будувалися на самих зверненнях від Коломийщини. А це свідчить про активну роботу наших обранців, їхнє вболівання за проблеми свого району.
Василь БЕЖУК безпосередньо бере участь у розробці питань, які стосуються економічного розвитку області, туризму, етнокультури та європейської інтеграції. А скільки звернень і прохань від своїх виборців довелося йому виклопотати за час депутатства в обласній раді!
У розмові з Василем Михайловичем вдалося торкнутися різних тем. Говорили й про стан освіти, про необхідність цілеспрямованої роботи з молоддю, прищеплення національної ідеології юному поколінню, виховання в них відчуття патріотизму. Не оминули нинішньої політичної ситуації в державі, зокрема, непорозуміння між лідерами, непотрібної міжфракційної боротьби на всіх депутатських рівнях, яка на руку третім силам. Болить пана Василя й те, що Україну покидає інтелект нації, який змушений через економічні труднощі в пошуках заробітків виїздити за кордон. А сільське господарство? Воно потребує серйозних інвестицій з боку влади, адже українське село просто таки гине на очах. Тому схеми державного управління, які нині діють, варто кардинально змінювати, треба щоб у політику прийшло нове покоління, прогресивно мисляче, вільне від комплексів і зашореності, яке б не наступало на старі політичні граблі.
Василь Михайлович — цікавий співрозмовник, бо має за плечима чималий життєвий досвід, він завжди в курсі всіх новин, інтелектуал, ерудит, а крім цього, володіючи витонченою натурою, прагне до прекрасного. Однак любов до історії, літератури, мистецтва, те, чим живе його душа, довелося відкласти десь на другий план, бо перевагу здобули більш прагматичні речі, які притаманні чоловікові в суспільстві, — політика й бізнес. Зате хист до гуманітарних наук успадкували діти пана Василя: донька Уляна викладає англійську мову в Коломийській ЗОШ №1, друга донька Наталя пішла по батькових стопах і нині навчається на двох факультетах Чернівецького університету, блискуча студентка, лауреатка президентської стипендії. А наймолодший син Андрій — ще старшокласник, саме на нього Василь Михайлович згодом сподівається перекласти всі сімейні підприємницькі справи. Адже треба залишити й для себе час, скажімо, за п’ятнадцять років довелося лише двічі побувати у відпустці. А скільки ще мрій має пан Василь і задумів, які хоче втілити, серед них є навіть завершення видавництва краєзнавчої праці. Бо ж усе його життя сповнене пошуку, змін, устремління і запалу...
Автор: Оксана КРОХМАЛЮК
Джерело: Вільний голос для Коломия ВЕБ Порталу
Обговорити на форумі
Наша розмова з паном Василем почалася зі спогадів про будівництво моста через Лючку в Спасі, адже це давнє славне село є його вітцівщиною. Тоді, в 70-х роках минулого століття, такий украй необхідний міст, який би сполучував Спас із Коломиєю, взялися споруджувати методом народної будови.
— Василю Михайловичу, — прошу свого співрозмовника, — розкажіть детальніше про цю подію, адже час невпинно пливе й такі історичні деталі згодом стираються з людської пам’яті.
— Відновлений по війні дерев’яний міст вода швидко зруйнувала. І село залишилося відрізане від Коломиї майже на довгих двадцять літ. Тодішня влада про будівництво нового моста не думала, особливо ж, коли Спас відійшов у 1961 році до Косівського району. Громада була вкрай незадоволена цим, адже споконвіку асоціювала себе частиною Коломийщини. Отож, за відповідальну справу — зведення моста взялася громада села на чолі з сільським головою Іваном ЛАЮКОМ та головою громадського комітету Михайлом СОПЧУКОМ. Гроші збирали з кожної хати й через півроку методом народної будови міст було зведено. Спасівчани полегшено зітхнули, адже найзручніший шлях до Коломиї було відновлено. Проте для організаторів будівництва почалися переслідування і перевірки з боку всіх правоохоронних органів. Позбувся посади сільського голови Іван ЛАЮК, втратив здоров’я Михайло СОПЧУК. Але громадська справа, за яку вони постраждали, і пам’ять про цих людей залишилася і донині в серцях вдячних односельців.
Відома річ, нічого вічного немає, тож торішня повінь знову підмила міст. На жаль, цього разу в Спасі не знайшлося одержимих людей, які зуміли б переконати високопосадовців про необхідність належного відновлення моста, тим більше, що уряд з державної скарбниці виділив величезні кошти на подолання наслідків стихії. Була унікальна нагода реконструювати міст, зробити його з широким двостороннім полотном, надійними опорами. Шанс упущено, і люди про це, на мою думку, мають знати.
Василь Михайлович щиро вболіває за проблеми рідного Спаса, він оком доброго господаря бачить їх вирішення й, звичайно, при кожній нагоді сприяє цьому, хоча доля його вже давно повела іншими стежками, далекими від отчого порогу й рідної Спаської школи. Отож, наступною темою нашої розмови стала Спаська школа, нове приміщення якої будували майже 20 літ. І, нарешті, цьогоріч у січні відбулося його відкриття. Не обійшлося на входинах і без оригінального розкішного подарунка від Василя Михайловича — великого дзеркала, яке служитиме не одному поколінню школярів.
— Пане БЕЖУК, знаю, що весь цей час Ви не залишалися байдужим до будівництва школи й маєте, мабуть, власне бачення щодо цієї важливої події?
— Безумовно, до цієї вагомої державної справи залучились усі гілки виконавчої влади — обласної, районної, депутати всіх рівнів. Однак, хочу згадати імена тим осіб, які першими "підняли з колін" цей ще радянський довгобуд. Так, ініціатива сільських депутатів, сільського голови, директора школи й учителів, районних депутатів була почута тодішніми головою районної ради Василем ЖИБАКОМ та головою РДА Михайлом НАКОНЕЧНИМ. Широку підтримку, зокрема, у фінансуванні, цей об’єкт знайшов у колишніх голови облдержадміністрації й облради Михайла ВИШИВАНЮКА та Зіновія МИТНИКА. Завдяки їм удалося завершити вистраждану будівельну епопею. А успішно здійснили це народний депутат від ВО "Батьківщина" Дмитро ШЛЕМКО, голови обласної адміністрації та ради Микола ПАЛІЙЧУК та Ігор ОЛІЙНИК, районна влада на чолі з Михайлом ВІНТОНЯКОМ і Дмитром НЕМІШЕМ, усі двадцять депутатів облради від Коломийщини. Районні депутати й, звичайно, всі будівничі.
Після закінчення Спаської школи Василь БЕЖУК навчався в Чернівецькому університеті на філологічному факультеті, згодом працював на освітянській ниві Тернопілля, де пройшов, як мовиться, певне становлення, утвердився як молодий, але перспективний спеціаліст. Проте на досягнутому не зупинився, відчуваючи в собі потенціал, Василь Михайлович продовжив навчання в Київському університеті на факультеті міжнародних відносин. Не забарилася й успішна пропозиція: його запрошено працювати у Чехословаччину в Пряшівський інститут ім. Т. Шевченка, де навчалося студентство численної української громади, що проживало там. Цей період став важливим і незабутнім у житті Василя Михайловича й не лише в тому плані, що йому вдалося пожити, хоч і в дружній соціалістичній країні, проте все ж таки по той бік імперської стіни, але й відчути особливий дух українства, який панував на Пряшівщині.
— Ці східноєвропейські землі, — розповідає Василь БЕЖУК, — були заселені нашими воїнами ще за часів князя Данила Галицького. Тому й не дивно, що з давніх-давен тут побутували українські звичаї, обряди, побут, діяла греко-католицька церква. Навіть за часів Чехословаччини уряд сприяв функціонуванню всіх чинників великої української громади. Тут діяли українські дитсадки, так звані материнські школи, загальноосвітні школи з українською мовою викладання, українська гімназія в Пряшеві, інститут ім. Т. ШЕВЧЕНКА. Окрім цього, на моє велике здивування, виходила крайова газета "Рідне слово", функціонували українське радіо й телебачення.
І все ж таки, не зважаючи на певні переваги закордонного життя, душа пана Василя прагнула повернення в рідні краї. Він і нині згадує незабутній ностальгічний щем, який огортав його при думці про Україну. Той час припав на кінець 1980-х років, коли в Східній Європі повіяв вітер політичних змін, зі сну поволі прокидався національний дух, зокрема, в західноукраїнських регіонах. І щойно закінчився контракт Василя Михайловича, як він повернувся додому.
У Коломиї розпочався новий виток у житті Василя БЕЖУКА, формування й становлення його як підприємця, а для цього необхідні гнучке мислення, аналітичний розум, уміння швидко орієнтуватися в тогочасних економічних змінах. Усі ці риси, притаманні героєві нашої розповіді, дали можливість залишитися на плаву й згодом знайти стабільну нішу для власної справи. Отож, спочатку Василь БЕЖУК працював на Коломийському ДОЗі менеджером у відділі зовнішньоекономічних зв’язків. Відтак перейшов на роботу в новостворену агрофірму "Тиса" на запрошення її керівника Михайла ГРИЦЮКА. Тримаючи руку на пульсі часу й маючи здатність, навіть потребу, в прогресивних змінах, Василь Михайлович разом зі своїми однодумцями Богданом КУРКОМ і Русланом СТЕЦУРОЮ організовує перше українсько-польське СП "Карт-Тиса", українсько-голландське СП "Сімона" та торгово-комерційний центр "Тиса-контракт". Проте й на цьому не спинився, бо умови економічного стану знову диктували нові правила гри; за якийсь час Василь БЕЖУК засновує ТзОВ "Тетра" й, кардинально змінивши профіль діяльності, разом зі своїм колегою, доктором хімічних наук, організовує виробництво першого в Україні препарату із захисту рослин "Купроксил". Ось тоді й довелося зіткнутися з байдужістю чиновників, які зовсім не були зацікавлені в українських науковцях, їхніх винаходах, чи, зрештою, просто в українських виробниках.
— Тоді, на початку 1990-х, — згадує Василь Михайлович, — у економічному хаосі нам доводилося працювати, виготовляти продукцію і реалізовувати її в колгоспи південних районів України, конкурувати на внутрішньому ринку з іноземними аналогами — препаратами захисту рослин. Які, до речі, були в кращих упакуваннях, мали добру рекламу, чого, на жаль, не було в нас. А звідси починався наш програш у конкуренції. Остаточно добили наше виробництво борги, які не повернули нам ці колгоспи. В таких умовах виробництво довелося припинити й перепрофілювати свою діяльність.
Увесь час перебуваючи у вирі формування української економіки, Василь Михайлович бачив шляхи виходу з несприятливих ситуацій, особливо на місцевому рівні, тому й відчув у собі потенціал попрацювати на депутатській роботі. Позаминулого скликання був депутатом нашої районної ради, а цієї каденції обраний депутатом обласної ради від фракції ВО "Батьківщина". Василь БЕЖУК— член комісії із зовнішньоекономічної діяльності й туризму, хоча, як зізнався, хотів бути в комісії, яка опікується освітою, бо за неї найбільше болить душа.
Як відомо, в обласній раді найчисельнішою є група депутатів, які представляють Коломийщину (20 осіб). Василь Михайлович розповів, що бували такі сесії обласної ради, які будувалися на самих зверненнях від Коломийщини. А це свідчить про активну роботу наших обранців, їхнє вболівання за проблеми свого району.
Василь БЕЖУК безпосередньо бере участь у розробці питань, які стосуються економічного розвитку області, туризму, етнокультури та європейської інтеграції. А скільки звернень і прохань від своїх виборців довелося йому виклопотати за час депутатства в обласній раді!
У розмові з Василем Михайловичем вдалося торкнутися різних тем. Говорили й про стан освіти, про необхідність цілеспрямованої роботи з молоддю, прищеплення національної ідеології юному поколінню, виховання в них відчуття патріотизму. Не оминули нинішньої політичної ситуації в державі, зокрема, непорозуміння між лідерами, непотрібної міжфракційної боротьби на всіх депутатських рівнях, яка на руку третім силам. Болить пана Василя й те, що Україну покидає інтелект нації, який змушений через економічні труднощі в пошуках заробітків виїздити за кордон. А сільське господарство? Воно потребує серйозних інвестицій з боку влади, адже українське село просто таки гине на очах. Тому схеми державного управління, які нині діють, варто кардинально змінювати, треба щоб у політику прийшло нове покоління, прогресивно мисляче, вільне від комплексів і зашореності, яке б не наступало на старі політичні граблі.
Василь Михайлович — цікавий співрозмовник, бо має за плечима чималий життєвий досвід, він завжди в курсі всіх новин, інтелектуал, ерудит, а крім цього, володіючи витонченою натурою, прагне до прекрасного. Однак любов до історії, літератури, мистецтва, те, чим живе його душа, довелося відкласти десь на другий план, бо перевагу здобули більш прагматичні речі, які притаманні чоловікові в суспільстві, — політика й бізнес. Зате хист до гуманітарних наук успадкували діти пана Василя: донька Уляна викладає англійську мову в Коломийській ЗОШ №1, друга донька Наталя пішла по батькових стопах і нині навчається на двох факультетах Чернівецького університету, блискуча студентка, лауреатка президентської стипендії. А наймолодший син Андрій — ще старшокласник, саме на нього Василь Михайлович згодом сподівається перекласти всі сімейні підприємницькі справи. Адже треба залишити й для себе час, скажімо, за п’ятнадцять років довелося лише двічі побувати у відпустці. А скільки ще мрій має пан Василь і задумів, які хоче втілити, серед них є навіть завершення видавництва краєзнавчої праці. Бо ж усе його життя сповнене пошуку, змін, устремління і запалу...
Автор: Оксана КРОХМАЛЮК
Джерело: Вільний голос для Коломия ВЕБ Порталу
Обговорити на форумі