Не сотвори собі кумира. Світоч зі схрону

Черговий спалах невгасимої любові українських літературознавців до польського письменника Станіслава ВІНЦЕНЗА – так можна охарактеризувати збірник матеріалів про його життя і творчість під назвою "Вінцензіана", що вийшов друком у коломийському видавничому товаристві "Вік".

Уже самі назви статей, поданих у збірнику, змушують схилити в пошані голову перед автором тетралогії "На високій полонині": "Калевала гуцулів"; "Співець Гуцульщини"; "Світоч двох народів"… Не пошкодували єлею доктори й кандидати філологічних наук, ой, не пошкодували. Коротенька замітка з колишньої комуністичної газети про те, що "Станіслав Феліксович знався на українській поезії, фольклорі, мистецтві, особливо любив читати твори Івана Франка", яка також удостоїлась честі потрапити в збірник, виглядає на тлі пишного славослів’я ще доволі скромно.

Слава про Станіслава ВІНЦЕНЗА почала широко лунати на Гуцульщині з початків проголошення державності. Уже 1991 року в Криворівні Верховинського району відбувся перший в Україні міжнародний симпозіум, присвячений польському етнографові, потім делегація з Івано-Франківська взяла участь у загальнопольській науковій конференції у Ряшеві (Жешув), потім науковці зібрались на міжнародну конференцію у Бистреці під Чорногорою… 2002-го, урочисто завершуючи Рік С. ВІНЦЕНЗА, на приміщенні коломийської гімназії, де він учився, відкрили меморіальну дошку, а в с. Слободі на Коломийщині, де народився, - пам’ятний знак. Пам’ятна дошка письменника прикрашає і будинок Івано-Франківської обласної наукової бібліотеки ім. Івана Франка.

Не беруся судити, наскільки заслужена ця слава. Тетралогія "На високій полонині" друкувалася в перекладі на українську лише фрагментарно, повного її тексту я не читав та й підозрюю, що наші скорі на похвали доктори й кандидати наук також не читали. А з наявних під руками фрагментів важко зрозуміти, чому "На високій полонині" – аж така вже незвичайна книжка, що про неї належиться говорити тільки як про незаперечний шедевр.

Здається, єдиний з авторів "Вінцензіани", хто читав усю тетралогію, - це Роман КРОХМАЛЮК, який вмістив рецензію на неї в торонтському журналі "Гуцульщина". Можна сказати, розгромну рецензію. У другому томі тетралогії під назвою "Звада" Р. КРОХМАЛЮК виявив негативне ставлення автора до українського народу. Зокрема в тому, що безбожно полонізує гуцульські слова і назви, українців називає не інакше як "руснаци", "русінське хлопи", насміхається з гуцулок, які пережовують їжу "поважно, як корови"… У вступі до тому "Барвінковий вінок" ВІНЦЕНЗ бажає, щоб його твір став дарунком для Польщі, України й усього слов’янського світу. Та Україну бачить аж ген за Дніпром, а не на Червоній Русі чи Поділлі. КРОХМАЛЮК навіть проводить паралель між ВІНЦЕНЗОМ і шовіністично налаштованим автором роману "Вогнем і мечем" СЕНКЕВИЧЕМ, явно ставлячи під сумнів право ВІНЦЕНЗА називатися бардом Гуцульщини.

Упорядник "Вінцензіани" Микола ВАСИЛЬЧУК, як можна зрозуміти, вважає, що з критичними випадами Р. КРОХМАЛЮКА належним чином розібрався письменник Василь СТЕФАК у виданій у тому ж видавництві "Вік" книжці "Рунґури. Нариси з історії села". Отож не відмовлю собі в задоволенні процитувати потрібний пасаж зі СТЕФАКОВОЇ книжки: "Не сумніваюся, що якби ВІНЦЕНЗУ ще за життя хтось звернув би увагу на такі огріхи, то він негайно поправив би текст, усвідомлюючи, що підмічений у житті окремий негативний факт аж ніяк не є свідченням його поширеності серед народу". Що й казати, розібрався…

Але був, кажуть, у Станіслава Феліксовича – дозволю собі ще раз скористатися стилем кореспондента комуністичної райгазети – рід діяльності, невідомий авторам статей "Вінцензіани". У всякому разі, про нього в книжці зовсім не згадано. Найближче підійшла до цього роду діяльності аристократа французького походження, як називали ВІНЦЕНЗА, хіба Олександра КОМАРИНЕЦЬ у статті "Діалоги продовжуються". "Там ( в енкаведистській тюрмі в Надвірній. ) зустрів колишнього польського полковника, шефа розвідки, - пише дослідниця. - Упіймали з сином у горах, мали виконати завдання молодого підпілля. Поінформував ВІНЦЕНЗА, що допитують хаотично, без знання справи". І ще однюсіньке речення О. КОМАРИНЕЦЬ: "Автор "Полонини" оповів І. ЛЕ, а потім Юрієві ЯНОВСЬКОМУ історію врятування чорногорської обсерваторії на Піп Івані через простого гуцула ПАЛІЙЧУКА".

З цього місця варто детальніше, тому повернемось на добрих двісті років назад, коли на Гуцульщину вперше прибули французькі підприємці, щоб налагодити виробництво кремів для парфумерної промисловості. Серед прибулих були й гренобльські шляхтичі ВІНЦЕНЗИ, які взялися будувати фабрику й гуртожиток для працівників. Однак загадкова стихія зрівняла влітку 1927-го з землею всі будівлі й обірвала життя майже всіх службовців фабрики разом з власником. Є версія, ніби стихія виникла не без допомоги людини. Чи не забрав 1971-го з собою в могилу таємницю трагедії ВІНЦЕНЗ, який якраз у 1920-х приїхав у цей край з дружиною і сином будувати котедж?

До речі, про згадану вже обсерваторію. У другій половині 1930-х тут, на місці колишнього австрійського метеопосту, розпочали широкомасштабне будівництво фортеці-обсерваторії. Саме з нею тісно пов’язували свого часу навколишні мешканці прізвище польського дідича. Ось що розповідає, наприклад, коломийський тележурналіст Василь Нагірний: "Порівняно недавно мені довелося бути на Чорногірському хребті, і почуте від тамтешніх людей досі тривожить душу. Гуцули вперто твердять, начебто Вінценз збудував і утримував у належному стані біля самої обсерваторії цілий схрон. Для чого – ніхто не знає. Чимало обладнання обсерваторії "перші совіти" націоналізували, проте документи, на які вони розраховували, пропали. Пропали, подейкують, не без участі саме ВІНЦЕНЗА, який, окрім того, що збирав фольклор, також співпрацював з польською розвідкою і офіційно значився референтом 6-ї польської армії. Учні його земляка Фелікса Едмундовича ДЗЕРЖИНСЬКОГО й помістили ВІНЦЕНЗА з сином у надвірнянську, а потім станіславську тюрму

з приводу цих таємничих документів. Подейкують також, ніби пан Станіслав встигав працювати і на англійську розвідку, отож документи опинились у Великобританії".

Цілком може бути, якщо врахувати той факт, що перебратися з Гуцульщини до нейтральної Швейцарії допоміг ВІНЦЕНЗУ не хто-небудь, а англійський офіцер-тайняк, теж, як не дивно, письменник. На прізвище Грем ГРІН. Ага, забув іще нагадати, що зі станіславської в’язниці визволили ВІНЦЕНЗА українські радянські письменники Юрій ЯНОВСЬКИЙ, Іван ЛЕ і Петро КОЗЛАНЮК. Хочеться вірити, що визволили, на відміну від ГРІНА, з чисто гуманних міркувань...

Автор: Дмитро КАРП’ЯК
Коломийська правда для Коломия ВЕБ Портал
Обговорити на форумі