друкувати
Так тримати, дорогий штрамаче!
Коломия ВЕБ Портал | Публіцистика та аналіз | 2009-02-17 09:31:13
Звертається до "Вільного голосу" постійний читач і палкий прихильник, учитель-пенсіонер з села Воскресинці Михайло Фесюк, — член товариства "Штрамаки". В цей складний час, коли так багато негативної інформації, а точніше, інформації про негативне подають нам мас-медіа, єдине, напевно, що дає позитивний заряд, — це розповіді про наших людей, на яких і тримається держава. Дуже прошу надрукувати мою розповідь про одного з тих, хто в усі часи свого життя ніс і несе людям оптимізм, бадьорість, радість.
Життя прожити — не поле перейти, а ще коли це поле довжиною дев’яносто років. Зовсім недавно такий ювілей відсвяткував найповажніший член товариства "Штрамаки", в якому майже всім уже перевалило за 80, Гуцуляк Петро Михайлович. Народився у Воскресинцях, у багатодітній сім’ї, де виростало п’ять синів і дві доньки. Небагатою на статки, та багатою духовно була родина Гуцуляків. Поважали їх за працьовитість, згуртованість, а любили за пісню. Родина була дуже співучою. Хатина їхня стояла на горбочку, до лугу і ріки — рукою подати. Теплими літніми вечорами сідали всі під хатою на призьбу і співали — чудово, задушевно. Спів супроводжувався звуками мандоліни та гітари. Найкраще це виходило в Олекси й Петра. Без музичної освіти, з одним камертоном у руках, Олекса десятки років керував сільським і церковним хорами без оплати; та яка там платня! Навіть подякувати привселюдно йому було неможливо, бо через свою надмірну скромність він і цього не любив.
Петра доля закинула далеко, в гірське село Прокурава, хоч так любив милі серцю Воскресинці. Та не знайшлося йому місця, адже був братом бандерівців: сестра Ганна та брат Дмитро воювали в УПА, а батьків загнали в далекі Сибіри, де й померли вони через знущання та непосильну роботу. Петра ж забрали в Червону армію. Узяв з собою мандоліну, з якою ніколи не розлучався. Роботу в Прокураві знайшов сам, бо не було бажаючих йти пішки (а як же інакше було добратися з Коломиї?). Якщо пощастить, то шмат дороги можна було подолати на лісовозі. Думав тоді, в тому далекому 1946 році, що попрацює трохи та й вернеться додому, та душею й серцем прив’язався до гуцулів і залишився там назавжди.
Працював учителем німецької мови, а також звалив на себе всю культурно-освітню роботу в селі. Керував сільським хором, створив струнний оркестр, очолив драматичний гурток. Фольклорний ансамбль під його орудою з успіхом виступав у Косові, Івано-Франківську, гастролював у Польщі. За вагому культурно-освітницьку діяльність йому було присвоєно звання "Заслужений працівник культури України". Хто знає, якби не ті важкі часи польського та більшовицького панування, можливо, став би великим артистом. Та не нарікає на долю. Навпаки, навіть у 90 років залишається, як кажуть, у строю. Є активним членом товариства "Штрамаки", його душею, солістом, автором і виконавцем жартівливих пісень. І дай, Боже, щоб кожний у такому віці був невгамовним оптимістом. А нашому штрамакові бажаємо міцного здоров’я і дочекатися столітнього ювілею.
Джерело: Вільний голос для Коломия ВЕБ Порталу
Обговорити на форумі
Життя прожити — не поле перейти, а ще коли це поле довжиною дев’яносто років. Зовсім недавно такий ювілей відсвяткував найповажніший член товариства "Штрамаки", в якому майже всім уже перевалило за 80, Гуцуляк Петро Михайлович. Народився у Воскресинцях, у багатодітній сім’ї, де виростало п’ять синів і дві доньки. Небагатою на статки, та багатою духовно була родина Гуцуляків. Поважали їх за працьовитість, згуртованість, а любили за пісню. Родина була дуже співучою. Хатина їхня стояла на горбочку, до лугу і ріки — рукою подати. Теплими літніми вечорами сідали всі під хатою на призьбу і співали — чудово, задушевно. Спів супроводжувався звуками мандоліни та гітари. Найкраще це виходило в Олекси й Петра. Без музичної освіти, з одним камертоном у руках, Олекса десятки років керував сільським і церковним хорами без оплати; та яка там платня! Навіть подякувати привселюдно йому було неможливо, бо через свою надмірну скромність він і цього не любив.
Петра доля закинула далеко, в гірське село Прокурава, хоч так любив милі серцю Воскресинці. Та не знайшлося йому місця, адже був братом бандерівців: сестра Ганна та брат Дмитро воювали в УПА, а батьків загнали в далекі Сибіри, де й померли вони через знущання та непосильну роботу. Петра ж забрали в Червону армію. Узяв з собою мандоліну, з якою ніколи не розлучався. Роботу в Прокураві знайшов сам, бо не було бажаючих йти пішки (а як же інакше було добратися з Коломиї?). Якщо пощастить, то шмат дороги можна було подолати на лісовозі. Думав тоді, в тому далекому 1946 році, що попрацює трохи та й вернеться додому, та душею й серцем прив’язався до гуцулів і залишився там назавжди.
Працював учителем німецької мови, а також звалив на себе всю культурно-освітню роботу в селі. Керував сільським хором, створив струнний оркестр, очолив драматичний гурток. Фольклорний ансамбль під його орудою з успіхом виступав у Косові, Івано-Франківську, гастролював у Польщі. За вагому культурно-освітницьку діяльність йому було присвоєно звання "Заслужений працівник культури України". Хто знає, якби не ті важкі часи польського та більшовицького панування, можливо, став би великим артистом. Та не нарікає на долю. Навпаки, навіть у 90 років залишається, як кажуть, у строю. Є активним членом товариства "Штрамаки", його душею, солістом, автором і виконавцем жартівливих пісень. І дай, Боже, щоб кожний у такому віці був невгамовним оптимістом. А нашому штрамакові бажаємо міцного здоров’я і дочекатися столітнього ювілею.
Джерело: Вільний голос для Коломия ВЕБ Порталу
Обговорити на форумі