Штрихи до портрету вищої школи

Якби ви вчились, так як треба,
То й мудрість би була своя.
А то залізете на небо –
І ми –не ми, і я – не я.
І все це бачив, і все знаю:
Нема ні пекла, ані Раю.
Немає й Бога – тілько я…
Т.Шевченко

Хочеться переінакшити слова, взяті з епіграфа: "Якби ви ВЧИЛИ, так як треба"… Справді, система освіти – надзвичайно важлива в житті суспільства. І для того, щоб в нашій "хаті" запанували "своя й правда, і сила, і воля", дуже важливо, щоб й "мудрість би була своя". На жаль, система освіти в сучасній Україні не дуже цьому сприяє.

Коли німецькі землі об’єднались в єдину державу, тогочасний канцлер Отто фон БІСМАРК чудово розумів, що однією лише політикою "заліза і крові" національну державу не утвердиш, тож і звертав велику увагу на освіту. Коли його запитали, що необхідно зробити, щоб перетворити німців на єдиний національний моноліт, він відповів дуже просто: потрібно лише кілька тисяч учителів-патріотів.

Особливо важливе значення вищої школи. Це чудово розуміли пастирі Церкви. Взяти для прикладу хоча б освітню діяльність Отців Єзуїтів. Однак розуміли це і вороги Христа і всього людства, зокрема масони, анархісти, соціалісти (особливо фабіанці), які для реалізації своїх облудних ідей намагалися за всяку ціну опанувати вищі навчальні заклади.

Ситуація з вищою школою в Україні досить складна. Формувалась вона як один із імперських інститутів. Провідні позиції в науці та освіті посідали не українці, місцеві ж "аборигени" підпадали під прес денаціоналізації. Згодом, після розпаду СССР, стан вищої освіти став відповідати неоколоніальному статусу самої держави. Тож не дивно, що наша молодь приречена "спиватися, деморалізуватися, вироджуватися, перетворюючись у безлику біомасу, яку легко тримати в покорі". Як наслідок – вища школа замість того, щоб бути світочем для суспільства, виконує роль інкубатора високоосвічених (в кращому випадку) дебілів.

Аналізуючи цей "інкубатор", насамперед охарактеризую стан його духовності, адже відомо, що там, де немає Бога, не може бути нічого доброго. На жаль, тенденції до антиклерикалізму проявилися ще в Середні віки – коли виникли перші університети. Взяти хоча б відкрито гедоністичний характер студентського гімну "Gaudiamus". Паризький університет, який не раз посідав провідні позиції у сфері теології, під час богословських суперечок часто ставав на сторону єретиків. Незабаром серед студентів та викладачів почали поширюватись ідеї гуманістів, а згодом – і звироднілих просвітників та всілякої лівацької гидоти. Про секуляризацію вищої освіти в ХХ столітті годі й говорити.

Щодо України, то нам допомогли наші "праваславниє братья-славянє". Замішане на азіатському деспотизмі, поганстві та безбожництву московське "істінноє праваславіє", не могло викликати симпатій у нормальної людини, альтернативи ж не було. Тож, позбавлена власної Церкви, українська інтелігенція втрачала інтерес до релігії. До того ж ця "українська" інтелігенція часто була малоросійською по своїй суті, мала денаціоналізований характер і сліпо мавпувала те, що було модним серед "вєлікаросов". Останні ж, не будучи спроможними на продукування власних творчих ідей, переймали найгірше, що було на Заході – лібералізм, нігілізм, безбожництво. Потім царський імперіалізм замінив імперіалізм радянський, а "істінноє праваславіє" - "червоний іслам" (за Донцовим). Коментарії зайві.

Рівень духовності сучасної вищої школи найкраще ілюструє стан гуманітарної науки. Традиційно вона знаходиться на антиклерикальних позиціях і базується на еклектичній суміші марксизму й лібералізму (а можливо навіть не такій вже й еклектичній, адже марксизм і лібералізм органічно пов’язані між собою). Це добре видно з притаманної нашій історіографії критики "середньовічного мракобісся": ідеалізму, аскетизму, релігійного фанатизму, Хрестових походів, Святої Інквізиції і т.д. Власне мова йде навіть не про критику – наші "об’єктивні науковці" просто на просто плямують минуле не розуміючи його суті. Водночас акцентується увага на "боротьбі за вільнодумство" (читай безбожництво), а все те, що йшло на шкоду Церкві однобічно трактується як позитивне. З релігієзнавством в нас взагалі катастрофа – підручники більш нагадують збірки анекдотів, а не наукову літературу. Чи може нормальна людина вживати терміни "православний" або "католицький обряд" (замість відповідно "візантійський" і "латинський"), говорити, що Католицька Церква утворилася 1054 році? А вживають і говорять – і то не аби хто, а доктори наук – хіба не чергове підтвердження тези про інкубатор про дебілів?

Ну то й що? – спитає дехто, - не всі ж навчаються на гуманітарних факультетах. Але не можна забувати й про те, сьогоднішні студенти-гуманітарії вже завтра підуть працювати – хто до школи, хто до вузу, а хто й на керівну посаду. Мені можна закинути, що я розглядаю духовність у дуже вузькому значенні. Але не маючи відповідних знань у галузі історії чи теорії релігії, не можна сформувати об’єктивних уявлень про духовність та мораль, адже мораль походить від самого Бога, і без Нього вона засихає як рослина, відрізана від коріння. Не даремно св. Хосемарія Ескріва де Балагер писав, що "коли світська людина творить із себе вчителя моралі, то часто помиляється" – Якою ж згубною для виховання молоді є не тільки відірвана від Церкви, але й відкрито антиклерикальна освіта! Свого часу комуністи пробували займатись моральним вихованням, мали в цій сфері певні здобутки, але, взявши безбожництво за одну із визначальних світоглядних засад, в кінці кінців були приречені на невдачу. Тож що говорити про наші часи, коли моральне виховання взагалі занедбане?

Тепер трішки про систему освіти, патріотизм і націотворення. Ще в дитинстві неохоту до патріотизму в мене розвивали балачки про "мову калинову", "пісню солов’їну" та "безталанну" Неньку-Україну. Дякувати Богу, розвинули лише несприйняття мною шароварщини.

Загалом, головним недоліком нашої освіти у сфері патріотичного виховання є недосконалість викладання історії. В кращому випадку історію трактують як посередній предмет "для загального розвитку", при цьому забувають просту й давно відому істину, що народ, який не знає власної історії, немає майбутнього. Історична наука являє собою своєрідний "венігрет" із імперських стереотипів, ура-патріотизму та сльозливого сюсюкання. Викладається вона нецікаво і скупо. Замість того, щоб формувати національний міф, історія перетворюється на звичайнісіньку хронологічну таблицю із дат та подій. Нерідко добрі намагання окремих викладачів влити в виховний і освітній процес патріотичний зміст розбиваються об стіну несприйняття студентами занадто складної і застарілої форми.

Надзвичайно важливою проблемою є значна кількість прихованих, а то й відкритих ворогів України в наших освітніх закладах. Цей факт аж ніяк не сприяє національному відродженню. В нормальній державі таких викладачів не тільки звільнили б з роботи, але притягнули до кримінальної відповідальності. Але це в нормальній державі.

Необхідно також нагадати про таке явище як плебеїзація вищої школи. Звісно, доступність вищої освіти для вихідців з будь-якого суспільного прошарку є позитивним явищем. І з цим, до речі, в нашій державі є численні недоліки: скільки молодих справді талановитих українців не змого поступити до вузу через скрутне матеріальне положення своєї родини… Але попри це у суспільну свідомість вкорінений надзвичайно шкідливий стереотип про необхідність вищої освіти. Кожен хоче бути юристом, економістом, банкіром, менеджером, маркетологом чи ще кимось – головне щоб назва професії походила з англійської і була якомога заплутанішою. Батьки за всяку ціну намагаються відправити своє "чадо" до вузу, навіть якщо воно не переобтяжене ні знаннями, ні інтелектуальними задатками. Така картина, до речі, часто спостерігається на селі. Здадуть люблячі тато з мамою кількох бичків – і поступила їхня "дитинка" в коледж, заріжуть добре вгодованого кабанця – і студент здав сесію, а ще ж треба і за квартиру заплатити, і щоб синочок/донечка голодними не були… Добре коли студент є, по-перше, добросовісним, а по-друге, має здібності до обраного фаху. В противному випадку суспільство отримує ну аж занадто високоосвічених фахівців: хірургів, які замість апендициту вирізають яєшники чи вчителів, що на мапі Європи не можуть показати Європу (реальні випадки!)

Але в цій проблемі є ще одна грань: таким чином відбувається не тільки обезлюднення села, а й денаціоналізація всього народу в цілому: як часто можна спостерігати сцену, коли молода україномовна людина з села, приїхавши до міста, не має достатнього імунітету й підпадає під прес русифікації. І вуз цьому не рідко навіть сприяє.

Руйнується природна структура суспільства. По-перше, продовжується злочинний процес урбанізації, по-друге, якщо далі так піде, скоро на одного селянина чи робітника припадатиме з десяток менеджерів. Щоб зрозуміти, до чого це призведе, економічний факультет закінчувати не потрібно.

Значною мірою це спричинено не тільки високим рівнем корупції в освіті, але й появою значної кількості приватних вузів, про якість навчання в яких багато говорити не доводиться. В цілому ми бачимо, що вища освіта перетворюється в своєрідний конвеєр, продуктивні якості якого характеризуються обернено пропорційним співвідношенням кількості й якості. Тож під плебеїзацією вищої школи слід розуміти не її доступність, а втрату нею по-справжньому елітарного характеру, який є невіддільним від якості освіти.

До речі, про якість. Освітню систему колишнього СССР критикувати можна дуже довго. Однак попри всі недоліки вона мала ряд переваг. В "незалежній" Україні її вирішили реформувати. Питань нема – реформувати потрібно, але реформувати, а не мавпувати західні зразки! А в нас заходилися: інтеграція, Болонський процес… І що ми маємо? Замість індивідуального підходу – нівеляція особистості, замість надання великої уваги творчості - зведення навчального процесу до зубріння і переписування (маю на увазі характерні риси системи балонакопиченнчя, яка була введена в більшість українських вузів у зв’язку з входженням нашої країни в Болонський процес). Як кажуть в народі, чув дзвін, та не знаю де він.

Суттєвою характеристикою вищої школи в Україні є стан студентського самоврядування і автономії вузів. До справжньої вузівської автономії нам так само далеко як і до режиму національного народовладдя. Що ж до самоврядування, то це, як правило, звичайнісінька показуха. В кращому випадку всі оті студдекани, студректори та інші виконують роль помічників деканів чи ректорів відповідно, але аж ніяк не є захисниками студентських інтересів.

Отже, маємо, те що маємо. Система вищої освіти в Україні баранізує молодь, нищить її духовність, продукує не фахівців, а власників дипломів. Частково стараннями наших ворогів, а частково через нашу пасивність і інерцію Україна втрачає майбутнє. Чи є вихід? Є – боротьба, боротьба за все – за власну державу. Тільки шляхом такої боротьби ми доб’ємося того, що наші інститути, університети і академії випускатимуть не високоосвічених дебілів, а всесторонньо розвинутих, високоморальних громадян національної держави.

Автор: Ігор ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ
Обговорити на форумі