друкувати
Відомі імена краю: Василь Балух
Коломия ВЕБ Портал | Публіцистика та аналіз | 2009-02-16 09:48:20
Василь Олексійович Балух — доктор історичних наук, професор, академік АН Вищої освіти України, заслужений працівник освіти України, завідувач кафедри релігієзнавства і теології, декан філософсько-теологічного факультету Чернівецького державного університету імені Юрія Федьковича.
Мічені Сибіром. Василь Олексійович — нащадок славного українського роду. І по лінії батька, і по лінії матері всі були щирими патріотами України, боролись за неї, як могли, — за що й "удостоїла" їх радянська влада багаторічного заслання на Сибір. Батько Олексій Васильович — родом із Львівщини, з села Морянці. У 16 років став зв’язковим ОУН. У сім’ї було четверо дітей, старший брат загинув на війні під Сандомиром, а всіх решту на десять років прирекли на сибірську муку.
У сім’ї матері, Юстини Василівни Обрізків із Мишина, було дев’ятеро дітей. Троє дідів по материнській лінії закінчили три університети: Паризький, Віденський, Львівський. Це була інтелігентна, освічена родина, з глибокими українськими традиціями. Старший брат Михайло був директором ресторану "Карпати", співпрацював з ОУН-івцями. Удень мусив харчувати в своєму закладі "ястребків", а вночі підсобляв лісовим хлопцям. Коли спецслужби це виявили, Михайло не чекав, поки його арештують. Сам підірвав себе гранатою. Але його й мертвого не залишили в спокої: підперли спотворене тіло і два тижні тримали в Мишині на площі — для остраху односельців. Усю родину також вивезли на Сибір, де вони відбули рівно десять років, до 1958-го. Там помер дідусь, його поховали в ямі глибиною 40 сантиметрів — глибше сибірську мерзлоту неможливо було розкопати. А навесну яма була порожня, дикі звірі не гребували будь-яким харчем.
1953 року батькову родину реабілітували — як рідних загиблого під Сандомиром старшого брата. На той час батько вже був знайомий із матір’ю, вони вирішили поєднати свої долі. Тож юнак не поїхав додому, а залишився поруч з коханою. Вони одружились. 21 листопада 1955-го року в Читинській області Могойтуйського району, в поселенні Боржигантай, народився у молодого подружжя первісток Василько. Коли Балухи повернулись на Україну й оселились у маминому селі Мишин, їхньому синочкові було три роки. З материнських розповідей Василь Олексійович пам’ятає, що дорогою з Сибіру у Москві на вокзалі його... вкрали. Що мама в розпачі всюди шукала синочка і, на щастя, в якомусь парку таки знайшла. А ще мама розповідала, що найбільшим смаколиком для малого були сухі солодкі галети і великі китайські яблука без смаку...
Кроки до успіху. Василь Балух закінчив Мишинську школу з похвальним листом, успішно закінчив і музичну школу по класу акордеона. Після Коломийського педучилища, яке закінчив з відзнакою, 1974 року став студентом історичного факультету Чернівецького університету, хоча направлення мав ще на три факультети: хімічний, фізичний, математичний. Вибрав істфак тому, що туди зібралась знайома дівчина. Так сталось, що Василь вступив, а вона — ні, тож їхні дороги розійшлися.
Студентські роки були часом зростання, вдосконалення як науковця і теоретика. Один рік він був ленінським стипендіатом. Не будучи членом партії — це була майже неймовірна річ. Але ніхто нічого не міг вдіяти: хлопець вчився найкраще на факультеті. А про членство в партії не могло бути й мови — дітям таких батьків, як у нього, туди дороги не було. Але Василь Балух довів усім, що саме знання відчиняє двері до успіху, а не наявність партійної книжечки в кишені.
В університеті він вдосконалювався й фізично. Став майстром спорту СРСР з хокею на траві, п’ятиразовим чемпіоном України, чемпіоном Союзу 1983 року з хокею на траві. 1980 року Василь Балух був кандидатом до олімпійської збірної Союзу. Мав велике бажання потрапити на Олімпіаду. Але... біографічні дані знову стали на заваді.
Та біографія, героїчне минуле роду стало тим міцним корінням, на якому виросло дерево життєвого успіху Василя Олексійовича. 1981 року він поєднав свою долю з буковинкою Любою. 1983 року, після закінчення аспірантури, захистив кандидатську дисертацію. Через два роки став доцентом кафедри стародавнього світу і середніх віків ЧДУ — за умов, коли керівництво університету, з ідеологічних міркувань, чомусь "не бачило" в ньому нахилів до наукової роботи.
1988 року Василь Балух отримав диплом доцента, а потім два роки був доцентом-стажистом Варшавського університету (за обміном викладачів). Там молодого науковця цінували — і в університеті, і в Міністерстві освіти. Він мав зарплатню на рівні їхнього професора, мав пропозиції залишитись. Але поклик рідної землі був сильнішим.
Наукові щаблі. Отож, із 1991 року Василь Олексійович — біля керма кафедри історії стародавнього світу і середніх віків ЧДУ. Не полишає і наукову роботу, адже з Польщі повернувся із майже готовим матеріалом для докторської дисертації. Але 1993 року якимось дивом ті матеріали... зникли, усі папери хтось украв. Це стало моральним ударом по науковцю, вибило його зі звичної колії. Аж через два роки праці над собою він знову взявся до роботи, яку згодом успішно завершив. Паралельно провів на кафедрі медієвістичну конференцію, створив асоціацію медієвістів.
1998 року пройшов докторантуру. Підготував і видав через рік монографію "Фільварки пізньосередньовічної Польщі" і захистив докторську дисертацію. А 2002 року ректор університету Степан Костишин запропонував Василеві Балуху очолити перший і єдиний в Україні філософсько-теологічний факультет.
Якраз перед тим почалася видавнича діяльність Василя Олексійовича. 2001-го року він видав підручник з історії Стародавньої Греції; 2005-го — з історії Стародавнього Риму (визнаний кращим підручником на книжковому форумі у Львові); 2006-го — з історії Візантії та церкви; 2007-го — про видатних осіб античності й Середньовіччя; 2008-го — тритомник "Історія античної цивілізації". Цей рік теж не стане винятком — уже майже готовий до видання перший том підручника "Історія середніх віків". У планах Василя Балуха — ґрунтовне видання про історію християнства. Але до цього, вважає він, треба дозріти.
Людина з таким багажем наукових праць, звісно, варта належного поцінування. Василь Балух нагороджений орденом святого рівноапостольного князя Володимира третього ступеня (2005 р.), орденом святих Кирила і Мефодія (2006 р.). Йому присвоєно звання "Відмінник освіти України" (2001 р.). За розвиток вищої освіти в Україні його удостоєно медалі імені Петра Могили (2005 р.). Відділення історії, філософії і права висунуло Василя Балуха на найпочеснішу премію для гуманітаріїв України — премію імені Михайла Грушевського.
Багатогранна діяльність науковця, викладача, декана породжує нові плани й задуми. Василь Балух має намір у рамках транскордонної співпраці налагодити стосунки факультету з Ботошанською семінарією святого Георгія у Румунії. Хоче відкрити на факультеті раду по захисту докторських дисертацій, щоб усі викладачі мали наукові ступені. Узагалі його факультет — один із кращих в університеті. Тут найкращий гуртожиток, найпотужніша художня самодіяльність. Кращий студент року навчається саме на цьому факультеті, конкурс імені Назарія Яремчука виграли теж їхні студенти. Факультет швидко оновляється, деканові приємно, що багато молоді бажає займатись науковою роботою — попри її невисоку оплату.
Дерево роду. Для такого серйозного і ділового чоловіка, як Василь Балух, невід’ємною частиною життєвого успіху є тиха сімейна гавань. Сюди він поспішає після круговерті університетських буднів, тут черпає силу і натхнення. Тут, у затишному селі Годилів Сторожинецького району Чернівецької області, звив своє родинне гніздечко наш земляк. Тут разом із дружиною Любов’ю Георгіївною виростили й поставили на ноги доньку та сина. Мар’яна тепер працює помічником судді Господарського суду, вже подарувала батькам онука Максимчика. А син Олексій — аспірант кафедри історії України. Мріє Василь Олексійович, аби й син з онуками не зволікав, щоб їхній рід продовжувався.
Не забуває й про село, де виріс і звідки стежина повела його у великий світ. Часто приїздить до Мишина, відвідує батьківські могили, рідну оселю. Разом з молодшим братом Михайлом Балухом (директором коломийського ТзОВ "ЮМАС") влаштовують родинні посиденьки, згадують дитинство. У споминах — завжди тепло й синівська любов до батьків. "Тато оберігав нашу свідомість, нічого не розказував про пережите, — каже Василь Олексійович. — Тільки зітхав, повторюючи: може хоч ви, діти, доживете до того часу, коли Україна буде вільною...". Батько мав усього 57 років, коли пішов у вічність через саркому легень, "зароблену" в золотодобувних шахтах Сибіру. Держава теж "нагородила" його: медаллю "За освоєння цілинних земель", а ще — обмороженими кінцівками. Попри все це, батько був майстром на всі руки, умів виготовити будь-який верстат, самотужки спорудити оселю — від вікон до даху. Свою наполегливість, силу й непереборність перед життєвими випробуваннями передав синам. Вони продовжують його справу. Михайло — в бізнесі, Василь у високій науці.
Автор: Валентина БЛИЗНЮК
Джерело: "Вільний голос" для Коломия ВЕБ Порталу
Обговорити на форумі
Мічені Сибіром. Василь Олексійович — нащадок славного українського роду. І по лінії батька, і по лінії матері всі були щирими патріотами України, боролись за неї, як могли, — за що й "удостоїла" їх радянська влада багаторічного заслання на Сибір. Батько Олексій Васильович — родом із Львівщини, з села Морянці. У 16 років став зв’язковим ОУН. У сім’ї було четверо дітей, старший брат загинув на війні під Сандомиром, а всіх решту на десять років прирекли на сибірську муку.
У сім’ї матері, Юстини Василівни Обрізків із Мишина, було дев’ятеро дітей. Троє дідів по материнській лінії закінчили три університети: Паризький, Віденський, Львівський. Це була інтелігентна, освічена родина, з глибокими українськими традиціями. Старший брат Михайло був директором ресторану "Карпати", співпрацював з ОУН-івцями. Удень мусив харчувати в своєму закладі "ястребків", а вночі підсобляв лісовим хлопцям. Коли спецслужби це виявили, Михайло не чекав, поки його арештують. Сам підірвав себе гранатою. Але його й мертвого не залишили в спокої: підперли спотворене тіло і два тижні тримали в Мишині на площі — для остраху односельців. Усю родину також вивезли на Сибір, де вони відбули рівно десять років, до 1958-го. Там помер дідусь, його поховали в ямі глибиною 40 сантиметрів — глибше сибірську мерзлоту неможливо було розкопати. А навесну яма була порожня, дикі звірі не гребували будь-яким харчем.
1953 року батькову родину реабілітували — як рідних загиблого під Сандомиром старшого брата. На той час батько вже був знайомий із матір’ю, вони вирішили поєднати свої долі. Тож юнак не поїхав додому, а залишився поруч з коханою. Вони одружились. 21 листопада 1955-го року в Читинській області Могойтуйського району, в поселенні Боржигантай, народився у молодого подружжя первісток Василько. Коли Балухи повернулись на Україну й оселились у маминому селі Мишин, їхньому синочкові було три роки. З материнських розповідей Василь Олексійович пам’ятає, що дорогою з Сибіру у Москві на вокзалі його... вкрали. Що мама в розпачі всюди шукала синочка і, на щастя, в якомусь парку таки знайшла. А ще мама розповідала, що найбільшим смаколиком для малого були сухі солодкі галети і великі китайські яблука без смаку...
Кроки до успіху. Василь Балух закінчив Мишинську школу з похвальним листом, успішно закінчив і музичну школу по класу акордеона. Після Коломийського педучилища, яке закінчив з відзнакою, 1974 року став студентом історичного факультету Чернівецького університету, хоча направлення мав ще на три факультети: хімічний, фізичний, математичний. Вибрав істфак тому, що туди зібралась знайома дівчина. Так сталось, що Василь вступив, а вона — ні, тож їхні дороги розійшлися.
Студентські роки були часом зростання, вдосконалення як науковця і теоретика. Один рік він був ленінським стипендіатом. Не будучи членом партії — це була майже неймовірна річ. Але ніхто нічого не міг вдіяти: хлопець вчився найкраще на факультеті. А про членство в партії не могло бути й мови — дітям таких батьків, як у нього, туди дороги не було. Але Василь Балух довів усім, що саме знання відчиняє двері до успіху, а не наявність партійної книжечки в кишені.
В університеті він вдосконалювався й фізично. Став майстром спорту СРСР з хокею на траві, п’ятиразовим чемпіоном України, чемпіоном Союзу 1983 року з хокею на траві. 1980 року Василь Балух був кандидатом до олімпійської збірної Союзу. Мав велике бажання потрапити на Олімпіаду. Але... біографічні дані знову стали на заваді.
Та біографія, героїчне минуле роду стало тим міцним корінням, на якому виросло дерево життєвого успіху Василя Олексійовича. 1981 року він поєднав свою долю з буковинкою Любою. 1983 року, після закінчення аспірантури, захистив кандидатську дисертацію. Через два роки став доцентом кафедри стародавнього світу і середніх віків ЧДУ — за умов, коли керівництво університету, з ідеологічних міркувань, чомусь "не бачило" в ньому нахилів до наукової роботи.
1988 року Василь Балух отримав диплом доцента, а потім два роки був доцентом-стажистом Варшавського університету (за обміном викладачів). Там молодого науковця цінували — і в університеті, і в Міністерстві освіти. Він мав зарплатню на рівні їхнього професора, мав пропозиції залишитись. Але поклик рідної землі був сильнішим.
Наукові щаблі. Отож, із 1991 року Василь Олексійович — біля керма кафедри історії стародавнього світу і середніх віків ЧДУ. Не полишає і наукову роботу, адже з Польщі повернувся із майже готовим матеріалом для докторської дисертації. Але 1993 року якимось дивом ті матеріали... зникли, усі папери хтось украв. Це стало моральним ударом по науковцю, вибило його зі звичної колії. Аж через два роки праці над собою він знову взявся до роботи, яку згодом успішно завершив. Паралельно провів на кафедрі медієвістичну конференцію, створив асоціацію медієвістів.
1998 року пройшов докторантуру. Підготував і видав через рік монографію "Фільварки пізньосередньовічної Польщі" і захистив докторську дисертацію. А 2002 року ректор університету Степан Костишин запропонував Василеві Балуху очолити перший і єдиний в Україні філософсько-теологічний факультет.
Якраз перед тим почалася видавнича діяльність Василя Олексійовича. 2001-го року він видав підручник з історії Стародавньої Греції; 2005-го — з історії Стародавнього Риму (визнаний кращим підручником на книжковому форумі у Львові); 2006-го — з історії Візантії та церкви; 2007-го — про видатних осіб античності й Середньовіччя; 2008-го — тритомник "Історія античної цивілізації". Цей рік теж не стане винятком — уже майже готовий до видання перший том підручника "Історія середніх віків". У планах Василя Балуха — ґрунтовне видання про історію християнства. Але до цього, вважає він, треба дозріти.
Людина з таким багажем наукових праць, звісно, варта належного поцінування. Василь Балух нагороджений орденом святого рівноапостольного князя Володимира третього ступеня (2005 р.), орденом святих Кирила і Мефодія (2006 р.). Йому присвоєно звання "Відмінник освіти України" (2001 р.). За розвиток вищої освіти в Україні його удостоєно медалі імені Петра Могили (2005 р.). Відділення історії, філософії і права висунуло Василя Балуха на найпочеснішу премію для гуманітаріїв України — премію імені Михайла Грушевського.
Багатогранна діяльність науковця, викладача, декана породжує нові плани й задуми. Василь Балух має намір у рамках транскордонної співпраці налагодити стосунки факультету з Ботошанською семінарією святого Георгія у Румунії. Хоче відкрити на факультеті раду по захисту докторських дисертацій, щоб усі викладачі мали наукові ступені. Узагалі його факультет — один із кращих в університеті. Тут найкращий гуртожиток, найпотужніша художня самодіяльність. Кращий студент року навчається саме на цьому факультеті, конкурс імені Назарія Яремчука виграли теж їхні студенти. Факультет швидко оновляється, деканові приємно, що багато молоді бажає займатись науковою роботою — попри її невисоку оплату.
Дерево роду. Для такого серйозного і ділового чоловіка, як Василь Балух, невід’ємною частиною життєвого успіху є тиха сімейна гавань. Сюди він поспішає після круговерті університетських буднів, тут черпає силу і натхнення. Тут, у затишному селі Годилів Сторожинецького району Чернівецької області, звив своє родинне гніздечко наш земляк. Тут разом із дружиною Любов’ю Георгіївною виростили й поставили на ноги доньку та сина. Мар’яна тепер працює помічником судді Господарського суду, вже подарувала батькам онука Максимчика. А син Олексій — аспірант кафедри історії України. Мріє Василь Олексійович, аби й син з онуками не зволікав, щоб їхній рід продовжувався.
Не забуває й про село, де виріс і звідки стежина повела його у великий світ. Часто приїздить до Мишина, відвідує батьківські могили, рідну оселю. Разом з молодшим братом Михайлом Балухом (директором коломийського ТзОВ "ЮМАС") влаштовують родинні посиденьки, згадують дитинство. У споминах — завжди тепло й синівська любов до батьків. "Тато оберігав нашу свідомість, нічого не розказував про пережите, — каже Василь Олексійович. — Тільки зітхав, повторюючи: може хоч ви, діти, доживете до того часу, коли Україна буде вільною...". Батько мав усього 57 років, коли пішов у вічність через саркому легень, "зароблену" в золотодобувних шахтах Сибіру. Держава теж "нагородила" його: медаллю "За освоєння цілинних земель", а ще — обмороженими кінцівками. Попри все це, батько був майстром на всі руки, умів виготовити будь-який верстат, самотужки спорудити оселю — від вікон до даху. Свою наполегливість, силу й непереборність перед життєвими випробуваннями передав синам. Вони продовжують його справу. Михайло — в бізнесі, Василь у високій науці.
Автор: Валентина БЛИЗНЮК
Джерело: "Вільний голос" для Коломия ВЕБ Порталу
Обговорити на форумі