П’ятдесят копійок, яких бракує

Дитяча безпосередність роззброює. Навіть якщо вона, на перший погляд, зухвала.

Йшов ото попри коломийську першу школу. Відчуваю позаду себе дріботіння дитячих ніг. Догнав мене маленький школярик, весь розхристаний, на плечах теліпається величезний портфель. І так сміливо запитує: "У вас нема п’ятдесяти копійок?" Якби то якийсь циганчук-волоцюжка, я б його відігнав. Але хлопчина був гарно зодягнутий.

Я витягнув гаманець, а там — жодної монети, окрім двогривневої банкноти. Запитую: "А тобі навіщо?" Ну, так годиться запитати дорослому в малого прохача. "Не вистачає", — чесно й прямо відказує школярик. "Але я маю лише цілі дві гривні". "Ну, то може розміняєте, там далі, є гастроном". Така наполегливість малого мені навіть сподобалася. Хвильку подумавши, я простягнув йому двогривневу банкноту. Хлопчик роззявив рота від несподіванки: "Але як я вам ці гроші віддам?". "Та завтра може десь здибаємось, то й віддаш", — відповів я по-діловому.

Школярик затиснув банкноту в кулачку й понісся, як дике каченя, кудись у напрямку центру міста.

Автор: Андрій МАЛАЩУК
Джерело: "Вільний голос" для Коломия ВЕБ Порталу
Обговорити на форумі