В Ладинію на пошуки відьом та йеті

У складі першої офіційної української делегації уродженець Коломиї Костянтин ЧАВАГА відвідав незнану для наших співвітчизників область Доломітових Альп - Ладинію, якої навіть немає на карті.

Ладинська казка розпочинається ... в Галичині. Костянтин здавна любить подорожувати, відкриваючи для себе невідомі куточки планети та екзотичні етноси. Цього разу чоловік знайшов дивовижу в Європі, де, здавалося, усе вже давно вивчене. "Сама подорож у Ладинію розпочалася як пригода, - каже пан ЧАВАГА. - Ще в середині 1990-их представники Австрійського Чорного Хреста допомогли відновити військовий цвинтар на Львівщині, де спочивають загиблі під час Першої світової війни ладинці.

З того часу щороку місце останнього спочинку ладинських солдатів відвідують їхні нащадки. Під час чергового візиту один з італійських чиновників запропонував встановити взаємозв’язки між Ладинією та та Галичиною". Отож за кілька тижнів українську делегацію запросили відвідати маленьке курортне містечко Валь ді Фасса, одне із наймальовничіших місць на півночі Італії.

Нащадки незнаних богів. Ладинці належать до древніх рето-романських народностей, які прийшли у ці місця двадцять тисяч років тому. Директор місцевого музею Фабіо КІОКЕТТІ розповів Костянтинові, що на територію теперішньої Ладинії люди прийшли в епоху мезоліту. Тут поселилося плем’я древніх мисливців, які вважали себе нащадками богів.

Під час існування Римської імперії горді горяни не хотіли підкорюватися цезарям й почали підніматися ще вище в гори, де відірвалися від зовнішнього світу, зберігши таким чином мову, звичаї, традиції. Своїх італійських сусідів, підданих спочатку імператора, а пізніше дрібних князьків, вони зневажали. Зрештою й досі ставлення ладинців до італійців не особливо приязне.

Сьогодні близько 30 тисяч людей, які проживають у кількох невеличких селищах Італії, Австрії та Швейцарії, залишилися носіями рето-романської мови, що нагадує суміш італійської й німецької. Ладинці з притаманною горянам експресією та великою гордістю бережуть прадідівську мову. У Швейцарії вона є навіть однією із чотирьох державних мов, послуговуватися якою уряд заохочує всіх "нащадків незнаних богів".

Йеті для престижу, нечисть — для охорони. Древнє походження ладинців підтверджує цікава знахідка. Кілька літ тому вчені знайшли неподалік фассанських помешкань мумію мисливця, яку назвали "льодовою людиною". Експерти встановили, що вік пратирольця – чотири тисячі років. Забальзамований холодом предок ладинців добре зберігся.

Деякі італійські та німецькі вчені помилково плутали ладинську "льодову людину" зі сніговою. Але на них чекало розчарування. "Ладинець" хоча й був бородатий та мав довге волосся, був середнього зросту не настільки зарослим як його тибетський брат. "Та підприємливі ладинці, - каже Костянтин, - досить часто розповідають сотням туристів про свого йеті. Хоча на снігових людей більше схожі їхні духи лісів, які, за легендами, допомагають розумним та винахідливим тирольцям. Гірська нечисть, сотні разів випробувавши ладинців та переконавшись, що люди таки розумніші й спритніші за них, вирішила не сваритися з горянами, а приятелювати".

Тому чи не в кожному готелі є власний лісовик чи відьма, які оберігають спокій господаря та його гостей і відганяють своїх родичів, які не мають права тут бешкетувати. Отакий собі "дах". "Добре було б, аби й у нас одна нечисть з іншою воювала, а не людям шкодила", - жартували українці.

Неабиякий прибуток приносять ладинцям і відьми. За розповідями пана КІОКЕТТІ, в 1545-1563 роках їх масово виганяли із альпійських земель. Ця історична подія стала основою для вистави, яку із успіхом показують туристам зі збереженням середньовічного колориту. Тому під час спектаклю деякі жіночки зі слабкими нервами можуть навіть втратити свідомість.

В кожну хату — по депутату. Окрім сірувато-білих, жовтувато-коричневих, зеленкуватих надзвичайної краси альпійських Доломітів, древніх традицій та тірольської гостинності українців вразили особливості місцевого самоврядування. Упродовж сотні літ вони майже не міняються.

"Тут ніколи не було рабства, - мовить пан ЧАВАГА. - Ладинці здавна вільні. Їхніми містечками і селищами правив своєрідний альпійський парламент. Кожна ладинська родина делегувала по одному представникові до керівного органу, на чолі якого був колись принц. Тепер просто керівник".

Досі одні з найчистіших у світі альпійських лук, де пасуться корови та вівці ладинців, є спільною власністю громад. Цих пасовищ не ділять і не приватизують, окрім прилеглих до річок земельних наділів, що належать окремим господарям.

Мірило гаманця туриста. 97 відсотків жителів Ладинії працюють у туристичній сфері. Тут на вісім тисяч мешканців щорічно припадає по три мільйони туристів. В цю частину Доломітових Альп з’їжджаються на відпочинок люди із більш, аніж середнім достатком. Але для тих, у кого гаманець не дуже товстий, теж знайдеться місце у приватній гостинній садибі.

Найбільш розгалуженою в Ладинії є система канатних доріг, по яких можна піднятися понад три тисячі метрів угору. Для порівняння: найвища вершина Карпат Говерла має 2061 метр висоти. Отож туристи проїжджають над кількома Говерлами. Аби гостям не запаморочилося у голові від чистого й розрідженого повітря, подорож канаткою має кілька етапів. Люди сходять на альпійських полонинах, оглядають місцеві красоти - і знову вгору.

Як на бідності... заробити. "Якби таку туристичну мережу у Карпати перенести, то певно, що ніхто би з нашого краю на заробітки не виїжджав", - зітхає Костянтин. Хоча ще на початку ХХ століття ладинці були настільки бідними, що усі виїжджали на заробітки. Ті, хто залишався у селищах, ходили у долини до багатших сусідів та просили кукурудзяної муки на кулешу. Тепер на тих нелегких часах ладинці роблять бізнес. "Бідняцька" кукурудзяна каша із запеченим козячим м’ясом давно стала місцевим делікатесом і коштує недешево.

На вулицях туристи можуть оглядати і фотографуватися із ладинцями зодягненими в національні костюми. Особливо приваблюють самотніх чоловіків чорняві дівчата у білих сорочках, яскравих камзолах і спідницях. А колоритні вусаті ладинські дядьки, здається щойно зійшли із полотен середньовічних художників.

Очевидно, колись такий одяг не був ознакою поважної людини, бо ж більшість предків сучасних ладинців ніколи не були багатіями. Зате тепер одяг із бабусиних скринь, а також меблі, посуд, господарський реманент і навіть старі мотузки перетворюються у сотні євро для кожного ладинця.

Щодня в селищах влаштовуються оригінальні костюмовані вистави за участю місцевих жителів. Після чого ладинці просто прогулюються вулицями. Для пана Костянтина це стало не тільки екзотикою, але й подивуванням. Галичанин пройнявся повагою і гордістю за маленький народ, який вміє і традиції зберегти, і заробити на цьому, не втрачаючи національної честі гідності та етнічного характеру.

Автор: Галина ПЛУГАТОР, Коломия ВЕБ Портал
Фото з архіву Костянтина ЧАВАГИ
Обговорити на форумі