Інформаційна держава: Влада інформації

Адміністрація Обами планує за прикладом більшості значних корпорацій створити посаду директора з технологій. Чи варто запровадити її і в інших країнах? Замість того щоб копіювати США, більшості держав слід призначити "уповноваженого з питань інформації", який розглядатиме інформацію як рушійну силу змін, а не просто як чинник ефективності. Вільний потік інформації обмежує офіційну владу та надає людям змогу діяти у власних інтересах. Це основа вільного ринку, яка повинна також бути основою вільної демократії. Люди повинні знати, що роблять їх чиновники, скільки коштує політика їхнього уряду, за чий рахунок вона здійснюється і хто отримує з цього процесу найбільшу вигоду. Звичайно ж, уповноваженому за інформацією не під силу добитися всього цього самому. Але йому (або їй) під силу стати каталізатором процесу: інформація використовується скрізь, і скрізь її приховують.

Інформаційний омбудсмен не повинен займатися формуванням політики держави з того чи іншого питання, але повинен бути високопоставленою і самостійною фігурою в уряді. У нього не повинно бути власної політичної ніші, щоб йому не доводилося конкурувати за владу й сфери впливу з іншими вищими посадовими особами. Він просто буде нагадувати президентові й решті чиновників про роль інформації кожного разу, коли в цьому виникатиме потреба. Якщо ж буде потрібно щось більше, ніж словесні переконання, рішення залежатиме від президента чи глави уряду. Далебі, омбудсмен з питань інформації повинен демонструвати всю силу інформаційної влади, користуючись саме нею, а не адміністративними повноваженнями. Немає потреби у жодному урядовому "інформаційному агентстві". Омбудсмен з питань інформації працюватиме швидше як вірус, ширитиметься всюди, замість того, щоб стати ще одним доважком до неефективної урядової машини. Цей вірус постійно чинитиме тиск на урядові установи, щоб вони стали доступнішими й прозорішими, а не тільки ефективнішими. В ідеалі він впливатиме на працівників і громадян, міняючи їх очікування.

Інтернет-банкінґ виник не завдяки новим законам. Його створили змінені очікування і споживчий попит. (Так, було кілька законів про відповідальність, але вони всього лиш закріплювали правові відносини.) Уповноважений з питань інформації не нав’язуватиме уряду якусь технологічну політику, наприклад впровадження широкосмугового зв’язку. Його завдання – виробляти підходи до того, як слід збирати, зберігати і поширювати інформацію для відкритого аналізу і громадського використання. Омбудсмен консультуватиме інституції з питань зв’язків із громадськістю – от лише саме поняття зв’язків із громадськістю слід буде переглянути. Фахівці в цій сфері, які працюють на державу, повинні не лише говорити, але й слухати; повинні не ховати помилки, а визнавати й виправляти їх.

Не менш важливо й те, чого уповноважений за інформацією не повинен робити. Він не повинен намагатися централізувати інформацію. Його завдання – добитися того, щоб потоки йшли якомога більш безперешкодно. Назвемо це інформаційною ліквідністю за аналогією з фінансовою ліквідністю. Відвертість і прозорість не означають тільки полегшення доступу до інформації. Мало просто переконати агентства розміщувати всі дані в інтернеті. Необхідно працювати над тим, щоб полегшити порівняння й аналіз даних. Сюди входить усе: від пошуку даних до того, в якому вигляді ці дані представлені, наскільки легко можна порівняти дані різних організацій і за різні періоди часу. Дані також повинні бути легко обробними, щоб треті особи, чи то комерційні інформаційні служби, чи журналісти, могли їх візуалізувати.

Омбудсмен з питань інформації також нагадуватиме про те, що, яким би прекрасним не був інтернет, він корисний тільки тим, хто уміє читати й писати. Цифрові технології більше не є обмежувачем, поширення знань про державу стримує чинник писемності. Уповноважений з питань інформації не повинен підміняти собою міністра освіти, але він (або вона) може давати поради з використання інформаційних технологій у всіх сферах, від шкільних програм до інституційних змін, які спростять комунікації між викладачами, батьками й студентами в галузі домашніх завдань, оцінок і навіть розкладу шкільного автобуса й меню сніданку. Достоту так, як споживачі створюють свій рейтинг товарів, батьки і студенти зможуть оцінювати роботу педагогів і отримувати зворотний зв’язок. Ще одна сфера діяльності – питання інформаційної безпеки.

Омбудсмен повинен займатися ними разом із колегами з інших країн, позаяк кіберзлочинність не знає кордонів. Головна причина існування вірусів, спаму й іншого – можливість заробити. На відміну від торгівлі наркотиками, легалізація не вирішить проблему, але ці проблеми вельми схожі, адже економіка грає в них набагато більшу роль, ніж прийнято вважати. Для перемоги над спамом потрібні дві великі зміни. По-перше, відправлення електронної пошти повинно коштувати більше, ніж тепер. По-друге, провайдерів інтернет-послуг, які краще за всіх можуть забезпечити безпеку комп’ютерів індивідуальних користувачів, слід краще залучити в процес – знову ж таки за допомогою системи, яка здатна оцінити збитки від низького рівня безпеки і перекласти їх на плечі відповідальних за це людей.

Якщо ми вимагаємо від водіїв купувати страховий поліс, можливо, варто зобов’язати інтернет-користувачів оплачувати провайдерові послуги із забезпечення безпеки. Це лише одна з галузей, де уповноважений може придатися. Уряд займається трьома найважливішими речами: запроваджує закони і стежить за їх виконання, витрачає і збирає гроші та надихає людей. Кожній країні потрібен омбудсмен з питань інформації, який може надихнути своїх співвітчизників владою інформації.

Автор: Естер ДАЙСОН [Esther DYSON] – голова правління компанії EDventure Holdings
Назва оригіналу: Информационное государство: Власть информации
Джерело: Ведомости, 20.01.2009
Переклав: Андрій ПАВЛИШИН, Західна анлітична група
Обговорити на форумі