Марш Мендельсона між небом і землею

25 січня 1858 року світ уперше почув "Весільний марш" Мендельсона. З того часу він став символом щастя та запорукою довгого сімейного життя, що зароджується з кохання. А кохання, як відомо, уміє творити дива... навіть після того, як один із подружжя покидає цей світ. Прикладом цього є життя. 82-річного народного музичного майстра Станіслава Вижиковського із польського села Хачова, якого нещодавно занесли у книгу рекордів Гіннеса. Старенький сконструював літальний пристрій піднявся на ньому в небо, аби заграти над могилою давно померлої дружини її улюблені пісні.

Із колоритним, одягненим у національну ношу підкарпатських поляків паном Станіславом зустрічаємося в одному із жешівських ресторанів. Тут дідусь передає свій талант молодим музикантам, які завдяки його науці вже стали відомими на всю Польщу та частину Європи. "Про свої роки я не хочу говорити. Головне, що я душею молодий. А ще би жінка жила, то понад сто років звікували б, - мовить, жваво вдивляючись на вдячних слухачів ясними очима польський горянин.

З п’яти років десятий син з багатодітної родини столяра Генріха Вижиковського тримав у руках скрипку. Інакше й бути не могло, адже у великій сім’ї співали та грали на різних інструментах всі. Батько, не маючи особливої освіти, витинав на контрабасі, кларнеті, скрипці та альті складні мелодії. Дядько Ян був знаним у США військовим, а згодом цирковим музикантом.

Стасик таємно від батька брав до рук велику скрипку та пробував повторити те. Що почув від батька. Одного разу, коли Генріх Вижиковський несподівано застав сина за музикуванням, то неабияк здивувався талантові хлопчика. "Грай, Стасю, грай, ти ще наш рід прославиш", - сказав батько зляканому юному віртуозу.

Але музика музикою, проте родинне ремесло Вижиковські неабияк берегли. Молодим хлопцем Стасик навчився столярувати. Ремесло перейняв вдома від батька. Пізніше, будучи вже відомим ремісником, навчися різьбити та малювати. За чудові малюнки бувало платили більше, аніж за столярство.

А ще молодик став... добрим перукарем. Не один підкарпатець виходив красенем з-під легкої руки музики з Хачова. Ще з десяток, здавалося б, непоєднаних між собою справ умів робити меткий поляк. Але найбільше його приваблювали музика й спів.

Разом з братами вигравав на весіллях. А вже як сам оженився, то Вижиковські таке весілля відгуляли, що все Підкарпаття чуло. Про своє подружнє життя дідусь згадує з радістю, але згодом на його ясні очі набігає непрохана сльоза, бо його кохана, для якої він ладен був усі пісні світу заграти та небо до гін прихилити вже відійшла в інший світ.

Довго сумував Стах Вижиковський за дружиною, та не покидали руки скрипку. Тільки мелодії стали сумними. Усім, хто слухав його тужливу гру, здавалося, що ось-ось із дерев’яного серця інструменту покотяться важкі чоловічі сльози.

Так промайнули роки. Та не забуває хачовський музика кохану. Одного разу, помолившись біля рідного хреста, Стахові спала думка, піднятися в небо. "Хотілося бути посередині між раєм, де, я переконаний, перебуває душа моєї жінки, та її могилою, і піснею поєднати землю з небом, піснею кохання, що не знає смерті", - каже пан Вижиковський.

Рідні дідуся не відмовляли, тільки дуже переживали за його здоров’я й емоційний стан. Бо вже занадто хвилювався старенький. "Апарат накреслив сам, допомагали й добрі люди та численні мої учні, - з усміхом мовить 82-річний герой. - Перед польотом не було страху. Знав, що коли там, у високості, серце перестане битися, то нарешті з’єднаюся із дружиною".

Поглянути на музичну чудасію зібралося десятки людей. Такого ще на Підкрапатті не було. "Але ж то наш Стах! Від нього ще й не такого можна сподіватися". - говорять, міцно тиснучи руку дідусеві, земляки. А старші самотні пані з надією та сумом дивляться на Стаха. І не одна хотіла би замінити йому померлу жінку, проте хачовський музика залишається вірним своєму коханню. Бо жінка, пісня і музика даються Господом раз і на все життя.

Автор: Галина ПЛУГАТОР, Жешув, Коломия ВЕБ Портал
Обговорити на форумі