Михайло ГРИНЮК виріс із піснею

Писати про хороше ніколи не набридає. До таких тем, які несуть у собі позитив, хочеться ще і ще повертатись, бо вони, як і добро, невичерпні. Так можна сказати і про народну аматорську чоловічу хорову капелу медичних працівників "Жайвір", яка нещодавно відсвяткувала своє 55-ліття. Цій поважній даті наша газета присвятила добірку публікацій. А продовжити її нам підказали з погляду ще однієї не менш поважної дати: 35 років незмінно керує цим хором Михайло Гринюк. Ось із цією непересічною особистістю, людиною, до глибини серця закоханою у свою справу, ми сьогодні й познайомимось.

Михайло Ількович з першого погляду справляє враження поважного, статечного інтелігента, з глибоким, вдумливим поглядом, гречними манерами. Такому, напевне, і язик ні в кого не повернеться слово наперекір сказати. Отож, у моїй уяві і вималювалася картинка, що хористи без жодних заперечень сприймають і виконують усі вказівки керівника, а тому йому й працюється так легко і тривало з цим колективом. А як було на початках?

— Тоді, у 1973-му, — пригадує Михайло Ількович, — хором керував Степан Ярмусь. Хоча основні обов’язки він виконував як керівник капели Будинку вчителів. На вакантну по суті посаду диригента хору претендувало вже кілька осіб, вирішив і я спробувати. Адже саме на це я і вчився.

Михайло Гринюк після закінчення у Коломиї музичного відділення педучилища (на фото) продовжував навчання у Дрогобицькому інституті, здобув фах викладача гри на народних інструментах і хорового диригування. Працював викладачем музики в педучилищі. І мріяв про хор.

Мрія здійснилася. Чому з-поміж інших кандидатів вибір випав саме на нього, якщо всі вони були в рівних умовах і за віком, і за досвідом? На це запитання Михайло Ількович скромно зауважує: "Певне, так доля щасливо склалася".

Колектив сприйняв нового керівника, але без випробувань не обійшлося. Зрештою, як і в кожному колективі "зондують" новачка. Хтось зумисне фальшивив, перевіряючи, чи вловить це керівник і як зреагує, хтось уперто вдавав, що не розуміє, чого вимагає від нього диригент, а хтось наполягав на своєму, не дослухаючись зауважень. Випробування на фаховість, психологічний тест Михайло Ількович подужав.

— Хоча це, — не приховує, — вартувало мені чималих вольових зусиль. Але ж не міг я їм сказати прямо, мовляв, що ви мені говорите, ви ж не спеціалісти.

Знаходив інші слова, підхід до кожного. До репетицій готувався ретельно, як до уроку, прокручував у голові різні ситуації, можливі запитання і варіанти найвдаліших відповідей.

— Мене попереджали, що з медиками буде непросто, — поринає в спогади пан Михайло. — Адже це екстремальна і прагматична професія. Як привернути таку людину до творчості, до пісні? Але разом з тим саме такій людині потрібен контраст. У пісні вона відволікається від проблем професійного складу, її душа заспокоюється, енергетика вирівнюється, вона поповнює витрачене.

— Ми всі дуже гордимося тим, що у складі хору є ветерани, — продовжує мій співбесідник. — Це лікар-стоматолог Іван Федорак, якому пішов дев’яностий рік, лікареві-рентгенологу Володимиру Кейвану — 85-й. Оці поважні люди співають уже 55 років. Понад 40 років із нами Василь Кобиляк, Василь Неміш, Богдан Луговий, Любомир Синиця, Василь Солонина. Кожний із них — приклад сумлінності і відповідальності. На 55-літті, на жаль, не було з нами пана Федорака. Це він уперше не прийшов, за серце побоявся.

— Відчувається, що кожен учасник хору близька Вам людина?
— А як же інакше? Ми ж не тільки співаємо, а й спілкуємося. Мені важливо знати, з яким настроєм прийшла людина на репетицію, може щось у неї негаразд на роботі чи в сім’ї, якісь проблеми чи навпаки, добрі новини. Як ростуть діти, онуки — мені це теж небайдуже, бо це, як і пісня, зближує нас.

— А як відбувається відбір хористів?
— Дуже в цьому нам сприяв Іван Токар, коли був головним лікарем. Ми влаштовували прослуховування, мали з кого вибирати "новобранців". Тепер дещо складніше з поповненням, але тішимося, що маємо трьох молодих хористів.

— Не можу не оминути вже не раз згадуваного факту, що на 50-річчя ваш колектив отримав у подарунок від облдержадміністрації в особі Михайла Вишиванюка мікроавтобус. А тепер завдяки кому найбільше відчуваєте підтримку?
— Тоді, на ювілей, ми б може й не отримали такого щедрого дарунка, якби не вирішили особисто запросити пана Вишиванюка. Зі мною поїхав учасник хору Богдан Болюк. Потрапити на прийом до голови ОДА без попереднього запису виявилося непросто, у всякому разі нас так запевнила секретарка. І тільки комунікабельність Богдана Володимировича, його підхід до людей урятували ситуацію. Тепер у нього, як заступника голови райдержадміністрації, набагато більше клопотів. Але ми завжди на нього розраховуємо. Це дуже щира, відкрита людина, він має особливий дар цілителя, добру енергетику.

— Певне, таких людей у вашому колективі більшість і глядач це відчуває.
— На щастя, ми не маємо проблем з браком глядачів. Пригадую, як міський голова першого демократичного скликання Володимир Машталер прийшов на наш творчий звіт — і не мав де сісти. Хоч ми й не професійний колектив, який має змогу щодня займатися по кілька годин, але в нашому хорі люд, для яких спів — це органічна потреба.

— Секрет вашого успіху й у вдалому підборі репертуару?
— Це завдання і легке, і складне водночас. Чоловічий спів — це унікальне явище, для такого хору будь-яка пісня не підійде, адже й на самому чоловікові особлива місія. Спокон віків його основним завданням було ходити за плугом, виконувати важку фізичну роботу, обороняти свій край. І з репертуаром стало набагато легше, коли відродилися ті пісні, які й несли у собі ось цей мужеський дух доблесті й лицарства — козацькі, стрілецькі, повстанські. Скільки років вони були під забороною.

— Недаремно кажуть, що пісня — це найкращий засіб виховання і могутня ідеологічна зброя.
— Саме так. Були у хорі й такі, які не сприймали дух цих пісень — і відійшли від нас. Залишилися ті, для яких ці пісні — щось набагато більше і вище, ніж просто музичні твори. Навіть ще в часи цензури хор, виступаючи по селах, на свій страх і ризик відходив за "рамки" і співав заборонені твори. Аж мені інколи доводилося сваритися, бо не справлялися з емоціями, адже хористи, співаючи, самі плакали.

— Направду, ви не просто популяризуєте українську пісню, ви відроджуєте дух України. На жаль, з-поміж молоді мало у вас послідовників. Як думаєте, чому?
— Тому що діти наші зростають у так би мовити неприродних умовах. Дитину треба вигодовувати материнським молоком, співати їй колискові, а нашій сучасній жінці на все це бракує часу і зусиль. До речі, почув цікавий факт: деякі абітурієнти, які поступали в Київське музичне училище імені Глієра від сили знали дві-три українські пісні, з-поміж яких називали... "Катюшу". Тоді як у Японії від абітурієнтів немузичного напряму вимагається знати біля 200 пісень. Там до 12 років головне у вихованні дитини сформувати у ній найкращі людські якості на основі музики, співу, творчості, а відтак на цьому підґрунті буйно проростають інші знання.

— Пісні у виконанні вашого хору будять у душах людей прекрасні почуття емоцій. А з технічного боку які найкраще сприймає зал?
— Наш хор чотириголосий, нам до снаги і технічно складні твори. Але для таких великих полотен потрібен підготовлений слухач. Звичайна публіка сприймає найкраще прості, але душевно-глибокі твори. Тому багато працюємо над обробкою пісень, зокрема, це добре вдається Миколі Данилюку. До будь-якої пісні ми можемо підібрати соліста.

— Кого б Ви ще хотіли згадати?
— Двох чудових жінок, які допомагають нам у роботі — це концертмейстер Марта Ткачук і ведуча, конферансьє Ольга Руданець. Це дуже талановиті творчі особистості і близькі нам по духу люди.

— А звідки беруть витоки Ваші творчі корені?
— Я народився у селі Яківка Тлумацького району. Музичної освіти ніхто в родині не мав, але всі дуже гарно співали, особливо сестра. Колядки, обрядові — їх я чув з самісінького малку. Із піснею я і виріс...

Автор: Софія ОНИКІВСЬКА, Коломия ВЕБ Портал
Обговорити на форумі