Любов і голуби

Диво-птахи, які ще з біблійних часів вважаються символами чистоти, ніжності та вірності, поєднали серця прикарпатки Марії Когуч та німця Матіаса Гопфнера.

Спочатку були... коні. Оминаючи комплекси багатоповерхівок та великі заводські приміщення, за 20 хвилин опиняємося серед чудової карпатської природи у селі Павлівка Тисменицького району. Відшукати Марію і Матіаса дуже просто, треба тільки запитати, де живе німець. Кожен покаже. Метрів двісті від центру села на території колишнього розваленого тваринницького комплексу, є одна з найбільших в Україні ферм та тренувальний майданчик для спортивних голубів. Тут і хазяйнують закохані.

...Білі, сірі, попелясті, з кучерявим пір’ям та розпушеними віялами хвостами, з величезними, ніби надутими, грудьми птахи поважно походжають у десятках просторих кліток. "Подобаються наші спортсмени?",--запитує, несучи корм голубам, невисока струнка жінка. Згодом заходить голубоокий русявий здоровань та приязно усміхаючись, показує своїх підопічних.

"Голубі, мо-о-о-оє жіття", - намаючись говорити українською, каже Матіас. Любов до птахів та мисливських собак йому прищепив ще батько, який походив зі старовинного роду сажотрусів. У Німеччині ці люди мають особливий статус. За народними переказами вважається, що вони приносять щастя. Тому перед початком якоїсь важливої справи, неодмінно треба доторкнутися до обсипаного сажею коминяра.

Після смерті батька, захоплення сина підтримала мати. Але не птахів та чотирилапих помічників мисливців почав розводити Матіас, а... коней. Згодом нині вже український голубовод організував у маленькому містечку під Берліном кінноспортивну школу для дітей. Вдячні німецькі татусі й матусі не могли надякуватися, що їхні "кіндери" не тиняються вулицями у пошуках зайвих пригод, а вчаться на конях кататися. І для здоров’я корисно, і для пізнання світу. Та й вченими давно доказано, що ті дітки, які змалечку на конях катаються, виростають дуже добрими, проте впевненими у собі людьми.

На жаль, школа проіснувала недовго. Економічна криза вдарила не тільки по країнах колишнього Радянського Союзу. Добре, що у Матіаса на фермі були не тільки спортивні, але й коні-ваговози. Ними він почав возити хмиз із лісництв. Але й тут його спіткала невдача, бо жорстка конкуренція давалася взнаки. Отож Матіас зайнявся скупкою деревини. Чоловік взявся їздити закордон, шукаючи партії лісу.

Від біди до любові - одна поїздка в Польщу. В одному містечок на кордоні між Польщею та Німеччиною Матіас Гопфнер зустрів свою прикарпатську долю. Марічка Когуч працювала тут на сезонних роботах. Із села у Польщу її пригнала біда. Молодичка, у якої за плечима був невдалий шлюб, маленька донечка на руках, двоє сестер, брат і батьки, залишилася без грошей. Як і більшість мешканок Західної України, павлівчанка подалася у пошуках зарібку закордон.

Колись жінка мріяла стати перекладачем, тому старанно вивчала мови. Отож спілкуватися з іноземцями було неважко. Коли на порозі ферми, де працювала Марічка, з’явився німецький красень, у змученому й зболеному серці жінки, з’явилися перші проблиски нового почуття. "Непевно це було кохання з першого погляду, про яке тоді я навіть не могла думати",--каже власниця голубиної ферми, не зводячи очей з чоловіка.

Матіас на той час також пережив невдале одруження і мав сина. Проте йому напрочуд сподобалася жінка із виразними зеленими очима із далекої країни. Де знаходиться Україна, німець не відав. Знав тільки що колись існувала радянська імперія. Звідки вона родом, Марічка показувала новому другові на карті.

Короткі зустрічі ставили частішими. Марічка на ходу вивчала німецькі слова, аби якнайдовше поговорити з Матіасом. Дізнавшись, що чоловік закуповує закордоном дерево, прикарпатка запропонувала йому спільний бізнес, кажучи, що в Україні багаті ліси, і продукція значно дешевша.

В Україну, як на війну. Мати й рідні довго відмовляли Матіаса від цієї подорожі. "Який там може бути бізнес, коли там мафія, бандити та страшний Чорнобиль?", - казали німцеві й друзі. Проте чоловік був непохитний у своєму бажанні. А ще дуже хотілося побачити Марічку, на якій тепер була неабияка відповідальність — охороняти Матіаса. Таке доручення дала їй схвильована майбутня німецька сверкуха.

На щастя, з іноземцем нічого поганого не трапилося. Разом з українською нареченою він розпочав скупку та продаж деревини. Не знаючи мови, німець вміло керував підприємством, а через декілька місяців, подружився з місцевими жителями Павлівки, які спочатку ставилися до нього з осторогою. Добре велося й Марічці. Вона тепер вдома, і щодня може бачитися зі своєю донькою Наталочкою, та коханим Матіасом.

"Якихось палких освідчень у коханні в нас не було, - розповідає жінка. - Ще у Польщі ми зрозуміли, що створені один для одного. От і почали спільне життя. А ще більше нас скріпила щоденна важка праця, довгі поїздки та постійні думки про заробіток. Звісно, що гроші у житті не головне. Проте нашу сім"ю створив якраз спільний бізнес".

Гляньте, люди, - "голодром"! Заборона на вивезення окремих порід деревини суттєво похитнула сімейні заробітки Марічки та Матіаса. Повернувшись із чергової поїздки додому, чоловік заявив, що хоче перевезти в Україну своїх собак і голубів, якими й досі опікується мати. Тварин почали тримати у невеличкій повітці, де Марійчині батьки складали сіно. Це викликало неабияке здивування сусідів.

Незабаром іноземець запропонував викупити приміщення старого тваринницького комплексу, від якого залишилася майже руїна. "Я тут робити ам бессер (найкращу) голубіна ферма в світі"—запевняв Матіас дружину. А жінка, прийшовши якраз на Великдень, оглянути свої "володіння", почала плакати. "Нічого тут не буде, куди ми вклали гроші", - розпачливо витирала сльози жінка. "Нічого ти не розуміти, ця комплекс - золото, я щє не таке в Дойчладн ін орднунг (в порядок) пріводіти ", - заспокоював кохану Матіас.

Очам страшно, але руки роблять. Через кілька місяців напівзруйновані приміщення було не впізнати. До Матіаса й Марічки з усієї Європи почали звозити елітних спортивних голубів на тренування. "Ади той німець з нашою Марічкою зробили на фермі голодром, виходять на дах та й свищуть", - перешіптувалися в селі місцеві кумасі.

"Ми тренуємо птахів як спортсменів, - пояснювала збентеженій пліткарками матері жінка. - Вчимо голубів швидко долати сотні кілометрів. Треновані птахи, де б не були, завжди повертаються додому. До цього їх слід привчати із самого народження: регулярно випускати за кілька кілометрів від дому і щоразу збільшувати відстань. З перших разів пернатих приваблюють свистом. Зрештою, кажуть, що голуби можуть пролетіти до трьох тисяч кілометрів".

Пернаті докази кохання. Зараз на фермі Матіаса та Марічки близько півтори тисячі голубів. Птахів готують до змагань, що вже стали у Павлівці традиційними. Найціннішими голубами є елітні породи, які дав на Прикарпаття для для селекції найкращий голубовод світу Ван ден Поль із Бельгії. Його птахи завжди у числі найкращих на будь-яких світових чемпіонатах.

Біля кожної клітки є бланк, де зазначено номер голуба, його походження, дані про родичів до четвертого коліна, та їхні спортивні досягнення. Після кожних змагань чемпіонів, як правило, розкуповують. Найдешевший голуб коштує сто гривень, чемпіон — від ста євро. Нові господарі дочікуються нащадків від чемпіонів, виставляють їх знову на змагання і заробляють на цьому великі гроші. У Європі практикуються ставки на голубів, як на коней.

"Раніше цих птахів називали поштовими, — розповідають власники голубиної ферми. — Вони переносили різні повідомлення під час війни. В часи середньовіччя кожен лицар мав свого голуба і ним попереджав даму серця про свій прихід. А наші голуби є щоденним доказом пернатим нашого кохання. Тому часто молодятам просять нас дати на весілля птахів. Їх випускають на щастя, аби донесли їхню любов до Бога". На щастя, після польоту в небесну вись голуби завжди повертаються до Марічки і Матіаса, ще більше збагачуючи їхнє кохання.

Автор: Галина ПЛУГАТОР, Павлівка, Коломия ВЕБ Портал
Обговорити на форумі