"Незламні духом": Нове видання про борців за волю України

Книга Мирослави Грушевської (на фото) "Незламні духом" (Івано-Франківськ, 2007 р., 128 с.) прочитується з наростаючим зацікавленням. Основу книги складають розповіді, записані безпосередньо від учасників національно-визвольних змагань, переважно від колишніх упівців, яким окрім щастя боротьби за свободу рідного народу і відродження державності України довелось зазнати нелюдських, пекельних мук і страждань у енкаведистських катівнях, на смертоносних просторах сибірських гулагів і лише завдяки Божому провидінню вижити наперекір всім смертям і повернутись в рідні краї, щоб оповісти про героїчний чин свого покоління, для якого Бог і Україна стали провідною зорею життя.

Журналістка, редактор відділу історії, культури й релігії часопису "Коломийський вісник", Мирослава Грушевська у своїй книзі піднялась до рівня мистецького, письменницько-філософського осмислення зображуваних постатей, подій і явищ, а в кінцевому підсумку - героїчної сторінки історії України, яка проклала шлях до нашої державної незалежності.

"Брак правдивого слова знівельовує національний поступ" - зазначає у передмові до книги голова Коломийської районної організації Всеукраїнського товариства політв'язнів і репресованих, член НСПУ, Дмитро Гриньків. І справді, теперішній українській молоді, звичній до розмаю державних синьо-жовтих знамен, важко зрозуміти і збагнути, що в колоніальні часи комуно-московського панування за цей прапор, навіть за випадкове поєднання цих святих кольорів кидали в тюрми, по звірячому катували, відбирали життя. Саме такою невинною жертвою став тракторист-роботяга, батько двох малолітніх дітей Степан Ткач із села Дебеславці ("Славні роковини"), якого засудили і закатували в тюрмах лише за підозріння у встановленні на Замковій Горі національного синьо-жовтого стягу в день святкування окупантами "дня солідарності трудящих" - перше травня. Бо саме напередодні він орав колгоспне поле поблизу того місця. Навіть дітям кати не повідомили, де могила їхнього батька. Шукали справжнього виконавця, наводили жах на село численними допитами і тільки через 7 років схопили підпільника із Трача Михайла Слободяна, котрий на свято Миколая на тому ж місці знову встановив синьо-жовтий прапор України. Слободян загримів на довгі роки в сибіри... Але... "Немарно пролилася кров тих, хто поклав своє життя на вівтар свободи. Україна поволі прозріває..." - пише авторка. В цих лапідарних, проте насичених глибоким психологізмом і правдою життя оповідях, є щось від стефаниківського стилю письма. Хоч, як на мене, в оповіданні "Іду за тобою, сину..." авторка досягає у сюжетному вимірі ще більшого трагізму, ніж Стефаник у новелі "Новина". Сюжет оповідання зводиться до того, що старенька мати викрадає понівечене тіло свого сина, виставлене комуно-московськими карателями з тілами інших повстанців на пострах місцевим жителям. Мати привозить тіло додому і радіє бодай з того, що по християнськи похоронить сина. Але до хати вриваються з матюками п'яні карателі, сиплють лайкою і погрозами, забирають тіло і вкидають його до криниці. З розпачу мати кидається вслід за сином... І це не художній вимисел. Як зазначає авторка, сюжет створено із розповідей мешканців Косівщини. Тобто це - збірний, узагальнений сюжет, бо в часи національно-визвольної боротьби такі трагедії траплялися в кожному гуцульському селі і місті, майже в кожній родині, що була причетна до визвольного руху.

"Отже, маємо всі підстави вести мову про Мирославу Грушевську як про талановиту і самобутню журналістку. Бо спонукає до повсякденної творчої праці, поки ще живі учасники і свідки тих трагічних і водночас героїчних подій. Праці виснажливої, але вкрай потрібної для просвітництва, для укріплення національної свідомості, зрештою для становлення справді незалежної української України.

"Мирослава Грушевська зуміла виробити свій власний стиль. Не вдаючись до шаблонних красивостей чи трафаретного псевдопатріотизму, авторка настільки глибоко проникає в долю кожного з героїв, що дивиться на світ їхніми очима, відчуває їхні болі, висвітлює їхні душі зсередини, з самого серця. І в цьому світлі, в цих долях, вже не залишається місця для нещирості, позерства, чи модерного закучерявлення думки і фрази.

І Василь Ужитчак із Великого Ключева, і Григорій фіцак із Вікторова, і Дмитро Козьменко із Печеніжина, і Ганна Вівчарук (Флис) із Підмихайлого, і командир групи військ УПА-"Південь" Омелян Грабець (полковник "Батько"), і легендарний сотенний УПА Мирослав Симчич ("Кривоніс"), і багато інших героїв книги - це представники не лише того героїчного покоління українців, які були дієвою основою славної УПА, це - передусім, патріоти України, яких поєднала саможертовна любов до рідної землі, прагнення створити свою державу, в якій українець перестав би бути упослідженим рабом-кріпаком, чи біомасою, призначеною для знищення комуно-московськими окупантами, а отримав би всі громадянські права і вольності, якими володіли наші пращури ще княжої і козацької доби і які було втрачено через міжусобиці і чвари. Тому й болить душа Василя Ужитчака, героя одного з матеріалів книги, що "нині бракує ураїнцям любові до рідної землі, єдності, що колись гуртувала наше покоління, для якого найвищий ідеал - Бог і Україна, в якій кожен камінець, деревце, грудочка землі, корчик косиць - усе це рідне й близьке моєму серцю". І цим словам віриш, бо це не гола декларація, а слова вистраждані, вивірені долею, на терезах якої переважило життєве кредо: "Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї!"

У книзі "Історія українського письменства" К.: Femina, 1995) державний діяч УНР, згодом розстріляний большевиками по сфабрикованій справі СВУ, професор Сергій Єфремов так охарактеризував суть і завдання національного письменства: "... розкривати творчі основи духу народного на всю його широчінь і глибочінь, служити показником, куди й до чого простує дана людська нація, як вона на завдання людини дивиться і визначає свої стосунки з життям..."

Книга Мирослави Грушевської в повній мірі відповідає цим високим критеріям національного письменства (в даному випадку переважно публіцистичного жанру). Оклична суть книги звернена до сучасників і чітко виражена у завершальному матеріалі-монолозі сотенного М. Симчича-Кривоноса "З нами правда і з нами Бог": "Від нас сьогодні національна ідея не вимагає жертвувати своїм життям. Вона потребує нашої згуртованості, мудрості, непідкупності. Станьмо вищими від вузькопартійної належності. Об'єднаймо зусилля всіх національно-демократичних сил...".

Тому навіть прикрий недогляд коректорів (невідповідність сторінок зазначених у змісті, фактичним заголовкам текстів) не може понизити того високого рівня журналістської праці, якого досягла авторка, йдучи за провідною зорею професіоналізму, оголеної правди і самовідданої любові до України.

Автор: Микола СИМЧИЧ, чл. НСЖУ і НСПУ, м.Івано-Франківськ
Обговорити на форумі