Вчимося у Америки

Якби Західна Европа взяла приклад з США, їй було б спокійно в її власних межах. Поки Сполучені Штати готуються святкувати інавґурацію свого першого афроамериканського Президента, вони знову демонструють один з головних аспектів своєї національної своєрідности. Хоча треба було більше 200 років, щоб прийти до цього, іноземні спостерігачі, особливо в Европі, захоплюються впливом Барака ОБАМИ. Вони усвідомлюють, що з-за відносної ізоляції кольорового населення та іммігрантів у їх власних країнах на горизонті не спостерігається ні французької, ні німецької, ні італійської, ні британського Барака ОБАМИ, і вони ставлять питання: як Америка це робить?

У Америки, звичайно, є помилки і є недоліки в питаннях, що стосуються расової та національної приналежности, але у неї також є чим пишатися в плані того, як вона асимілює тих, хто походить із національних меншин або приїхав з інших країн. Приклад ОБАМИ – і приклад його щойно сформованого кабінету, який включає багато талановитих лідерів з етнічних і расових "чужинських середовищ" – підносить корисний урок для інших країн, особливо країн у Західній Европі.

Партнери. Так що ж Америка робить правильно?

По-перше, американська національна історія за своєю суттю відрізняється від історії країн Західної Европи. Французька історія має свою французьку сутність, британська історія – британську сутність, за визначенням. Але американська національна історія є історією імміграції: всі, приїхали звідкись, за винятком корінних американців. Усі, хто зараз є частиною національної еліти, мають батьків, які приїжджали, часто обірваними і та виснаженими и вимотаними, з інших місць планети.

Дійсно, в Америці вихваляються якости, які змушують людей стати іммігрантами – ініціатива, амбіції, готовність ризикувати. Іммігрантів розглядають як людей, що здійснюють подорож постійного оновлення, як людей котрими рухають прагненням вийти за межі можливостей країн, звідки вони родом. А до Західної Европи іміґранти навпаки, були запрошені, щоб виконувати непрестижну роботу, створюючи цим постійний стимул для того, щоб уродженці цих країн розглядали їх та їхніх дітей в якости прислуги, як таки, що нездатні влитися у велике суспільство, не кажучи вже про те, щоб його очолити. Більш того, на відміну від Америки, Західна Европа повинна постійно жити з докорами сумління через іммігрантів, чия присутність служить нагадуванням про історію кольоніалізму. У цьому сенсі, відносини між корінними і приїжджими американцями набагато простіші.

По-друге, американці не вимагають, щоб іммігранти розглядали своє культурне та етнічне походження як щось, що перебуває в контрасті або протилежне американської сутности. Всі стають американцями іноземного походження. Навпаки, коли принципово ставиться питання про національну приналежність, люди часто не вибирають приналежність приймаючої країні.

В результаті у Британії, Франції та Нідерландах є глибоко укоріненими субкультури відчуження і радикально налаштованої мусульманської молоді. Але в той час як ця молодь та інші радикальні мусульмани по всьому світу, можливо, ненавидять Америку, важко уявити більш американізовану іммігрантську субкультуру, ніж мусульманські іммігранти в США. Замість того щоб слухати радикальних клерикалів, вони направляють своїх дітей у юридичні та медичні школи, смажать барбек’ю вихіднимb і ходять на матчі американського футболу – роблять все це, підтримуючи при цьому міцні зв'язки зі своєю релігією та громадою. Це не змінилося з часів терористичної атаки 9/11, незважаючи на зростання ворожости стосовно мусульман США серед корінних американців, що ґрунтується на переконанні, що вони не зможуть асимілюватися, звинувачення, яке в минулому часто висували проти євреїв у різних країнах.

У загальнішому сенсі, американці із задоволенням дозволяють іммігрантам комбінувати їх рідну культуру з новою американською, при цьому іммігранти не бачать конфлікту між своєю етнічною приналежністю та реліґією і своїм баченням Америки. І, що найважливіше, коли мова йде про оцінку природности інтеґрації з плином часу, вони очікують, що їхні діти стануть абсолютно типовими "американцями" – обіцянку, що, в цілому, легко виконується.

Зовсім інша ситуація у Західній Европі. Через три покоління після того, як уродженці Вест-Індії в великій кількости іммігрували до Об’єднаного Королівства, британці карибського походження все ще сумніваються, що їх діти або онуки будуть вважатися справжніми британцями. Турецькі гастарбайтери все ще, через два покоління, не вважаються справжніми німцями. А заворушення дітей і онуків алжирських, західноафриканських та мароканських іммігрантів у французьких передмістях підтверджують нездатність Франції асимілювати іммігрантське населення, незважаючи на офіційну риторику про досягнення рівноправності у Республіці.

Третє і, можливо, найважливіше, американці відділяють церкву і державу. Поки є Англіканська церква, якщо ти гебрей, або мусульманин, або сікх, то існує невловима межа, за якою ти просто не будеш себе відчувати справжнім британцем. Але оскільки засновники США – у багатьох з яких предками були люди, що рятувались від офіційного реліґійного переслідування – гарантували, що ніколи не буде державної реліґії, тому ні одна реліґійна група в Америці, неважливо, наскільки вона мала, не буде відчувати себе ізольованою.

Саме з цієї причини американці не стривожені візуальними символами різних реліґій в навколишньому середовищі. Передбачається, що оскільки реліґія є приватною справою для кожного, особисті реліґійні символи – не що інше, як особисті символи. Мусульманська дівчина, яка носить хустину у середній школі, просто носить хустку, а не зухвало кидає виклик загальному соціальному порядку.

По-четверте, Америка характеризується набором цінностей, які може розділяти кожен, а не родовим походженням, специфічною історією та географічним простором. Діти імміґрантів, які ходять до школи США, вчать, що Америка – в ідеалі – майже вільна. Що тут важливі добрі прагнення і терпимість. Історія, яку вони вивчають про свій новий дім, ілюструє, як США здійснюють (або не здійснюють) ці ідеали, у той час як іммігрант-школяр у Европі менше вчить про загальносуспільні ідеали та цінности, а більше про монархічну родословну, про набір історичних подій, а також список "великих людей".

Якби Західна Европа взяла приклад з США, їй було б спокійно в її власних кордонах, і вона б краще змогла використовувати талант і здібности до керівництва своїх турецьких, алжирських, карибських та інших імміґрантів. Тільки тоді б ми побачили британського, французького, голландського чи німецького ОБАМУ.

Автор: Наомі ВУЛЬФ (на фото), письменниця, автор книг "Кінець Америки: лист-застереження юному патріоту" та "Дайте мені свободу: як стати американським революціонером"
Текст публікується з дозволу редакції Project Syndicate
Переклад: Петро ВОЛЯ, Коломия ВЕБ Портал
Обговорити на форумі