Український Вашинґтон vs праведний закон

Владні баталії навколо зміни Конституції, де головним каменем спотикання залишаються президентські повноваження, волею-неволею змушують звернути погляд на західні країни, котрі свого часу теж вирішували це ключове для суспільства й держави питання. Дещо простіше вирішити цю проблему було німцям (якщо брати 1949 рік, то варто уточнити – західним німцям). Поділена на зони окупації Німеччина, переформатовуючись у Федеративну Республіку, мусила дослухатися до вказівок країн-переможниць. Тому зараз важко говорити, хто більше посприяв тому, аби президентська влада в нинішній державі між Райном та Одером мала саме такий вигляд – німецьке суспільство чи американо-франко-британський вплив.

Тож історію залишимо історикам, а спробуємо поглянути на нинішню ситуацію. А подивишся і шкода стає інколи німців: ну, що в них за керівник держави, тобто президент. Повноваження – суто церемоніальні, роль – ще другорядніша аніж в англійської королеви, впливи – приблизно, як у керівника харитативної організації. Навіть у політичних рейтингах його ніколи не згадують. Куди йому до українських колег. Ті хоч і не туркменбаші, але що вже вожді, то вожді.

А головне: саме цього ми, українці й домагалися. Мрія про гідного голову держави гріла серця борців з радянською системою ще наприкінці 1980-х років. За цю мрію люди офірували спокійне життя, усвідомлюючи ризики протистояння ще нівроку сильному режиму, який, проте, вже перебував у стані агонії, йшли на прю з міліційними кордонами, влаштовували страйки, голодували. Люди демократичних поглядів снили "нашим Вашинґтоном", навіть не обов'язково з "праведним законом". Аби лише він нарешті прийшов, і щасливе життя – гарантоване.

1991 року мрія отримала шанси втілитися, адже перешкоди для вільного вибору вождя всім українським людом було знято. І люд спробував раз. Щось не те. Вдруге. Ще гірше. Втретє. Та шляк 'го трафить! А де ж той лицар без страху та докору, що нам наснився? Десь він є, і за нього ще треба буде поборотися, – стверджують оптимісти. Його ніколи не було, нема й не буде, – переконані песимісти. Якщо він і з'явиться колись, то не в таких умовах, не за такої системи, – підсумовують реалісти.

Ні більшість українського політикуму, ні посполиті громадяни не готові нині ще акцептувати істину, що загальнонародний вибір єдиного найкращого у нас не працює. Чому? Можна назвати масу причин, починаючи з відсутності громадянського суспільства й завершуючи разючою різницею критеріїв політичної оцінки осіб в різних реґіонах України.

Гіпотетично можна припустити, що навіть за збереження цих перепон електорат випадково зробив "правильний вибір". Нам навіть здавалося, що чотири роки тому все так і сталося. Утісі не було меж: нарешті – Він, який забезпечить соціальну стабільність, економічне зростання, міжнародний авторитет. Але перед цим Він повинен був зруйнувати до основи всю чинну систему влади. А який дурень захоче це робити, коли ця ж система дозволяє безпроблемно проіснувати всю президентську каденцію, забезпечити собі наступну, а за не надто безглуздої поведінки, то й закріпитися на посаді навічно? Навіть, якщо Він захоче щось змінити, то є ще команда, з якою треба рахуватися, є обіцянки, борги, зрештою діти й онуки. А людина за своєю натурою – істота слабка, слабка до всіляких спокус.

Православним завжди було притаманно вірити в "доброго царя". Вірні ж латинських конфесій виходили з того, що людина первісно грішна, тож не можна повністю на неї покладатися, якою б святою вона нам на видавалася. Все має регулюватися законами, які передбачають можливість цієї гріховності. Так, у Німеччині, аби держава змогла вивести спільний вектор політичних сил, головну владу віддано парламенту, Бундестагу. А вже депутати обирають найвладнішу особу країни – канцлера. Нарід таким чином усунуто від можливості в бурхливому електоральному пориві визначити улюбленця. Але електорат, який в Німеччині є доволі вередливим і готовий в разі чого до багатомільйонних акцій протесту, чомусь не робить проблем зі своєї відстороненості від процесу ініціації канцлера. Очевидно, розуміє, що діюча система багаторівневого вибору значно ефективніша, принаймні має більше рівнів захисту від помилок.

А що німецький президент? Його обирають так звані Федеральні збори, куди окрім депутатів Бундестагу та Бундесрату входять ще представники земель. Президент залишається найавторитетнішою особою в державі, арбітром. У разі потреби президент може розпустити парламент, як це сталося 1972 року, за часів президентства Ґустава Гайнемана і канцлерства Віллі Брандта. Але для цього мають бути дуже серйозні підстави й все це робитиметься за чітко прописаною процедурою. Тому ні в кого в німецькому суспільстві не виникне підозр, що, призначаючи позачергові вибори, глава держави десь порушив букву чи дух закону.

Щоправда, зараз у Німеччині, ведуться дискусії щодо доцільності обрання президента на загальнонаціональних виборах, а не федеральними зборами. Що ж, може, це було б і краще, оскільки тоді керівник держави ефективніше міг би виконувати роль арбітра. Хоча, можливо, це лише здається, і така зміна тільки зруйнує чинну систему парламентаризму в Німеччині?

Але хай цими питаннями переймаються самі німці, нам би в своїх конституційних манівцях розібратися. Тим паче, що справу ще більше заплутали нові проекти конституційних реформ.

Тож питання залишається відкритим як для політикуму, так і для суспільства: чи доречно відмовитися від пошуків псевдо-вашинґтонів і, хай не за німецьким зразком, але враховуючи комплексний західний досвід, перейти до творення парламентської демократії, яка, зрештою, відповідає європейським прагненням України? Чи й надалі спостерігати за війнами між представниками різних гілок влади й дивуватися, чому ж це Європа не бажає бачити нас серед своїх повноправних партнерів?

Хоча нині й до ідеї імплементації чистого парламентаризму в Україні може виникнути маса застережень. Бо якщо, поглянути на німецький взірець такого устрою, то слід зауважити, що для стримування влади канцлера та правлячої коаліції, аби вона не виходила за рамки пристойності, існує досить багато важелів. Це – в першу чергу федеральні землі, котрі на своєму рівні вирішують більшість господарсько-політичних питань і мають для цього необхідний бюджет. Землі втручаються й у питання загальнофедеративні, шляхом делегування своїх представників до Бундесрату. Окрім того, у Німеччині досить сильна й не здискредитована судова гілка влади, яка завжди може справедливо вирішити конфлікт між представниками різних політичних сил. Зрештою і "четверта влада" в країні потужна, як ніде. Підтримка незалежної преси в ФРН внесена окремим пунктом в Основний Закон, яким там ніхто не наважується нехтувати. Тому шанси німецького канцлера "зволюнтаризуватися" зведені практично до нуля. В Україні ж навряд чи знайшовся б такий ризиковий гравець, котрий би пішов вабанк, поставивши на те, що той чи інший "лідер нації" до кінця відстоюватиме демократичні цінності.

Автор: Любко ПЕТРЕНКО для Коломия ВЕБ Порталу
Обговорити на форумі