Безрукий майстер

Михайло КРАСНЯК з прикарпатського хутора Суходіл, втративши в дитинстві частину руки, нині став знаним сільським умільцем, який виконує до 30 видів робіт.

...До віддаленого Суходолу доїхати нема чим. Старий поламаний автобус два чи три рази курсує від райцентру до села Кутище. Щоб потрапити на хутір, треба сподіватися тільки на витривалість власних ніг. Але селянам не звикати. Кілька кілометрів щодня долають завіграшки навіть у велику спеку. Зате люди тут здорові й сильні духом, які навіть велике нещастя сприймають з життєвою віками перевіреною мудрістю: "Усе від Бога, тому нарікати не варто".

Хотів погратися - позбувся руки. Не нарікає на долю й один із найзаможніших суходільських газдів Михайло КРАСНЯК. Його господу видно здалеку. Поважний чоловік усе тут зробив своєю... рукою. Із гордістю показує прикарпатець власноруч обладнані точильний та стругальний верстати, два складені із купи залізяччя мотоцикли, велику січкарню, де заготовляє корми для двох корів. А ще чоловік уміє косити, будувати, штукатурити, прокладати каналізації, столярувати, виготовляє ювелірної роботи шкіряні ремені й навіть ходить на полювання (!!!). "Ніколи не думав, що залишуся калікою, - тихо зітхає пан КРАСНЯК. - Але Бог забрав руку, і додав бажання жити".

Михайло був середульшим сином у небагатих, але чесних ґаздів. Батьки, хоча й були простими колгоспниками, виховували двох синів і доньку працьовитими і справедливими. Діти не байдикували і після школи завжди допомагали матері з батьком по господарству. Проте хлопчакам хотілося погратися. Іграшок у той час майже не було, тому увесь день діти забавлялися на вулиці.

Того страшного дня 10-річний Михайлик викопав неподалік хати запал від гранати. Дивний механізм привернув увагу допитливого хлопчака, і той одразу ж почав його розбирати. Він думав, що це механічна ручка. Аж раптом звідти вирвалися страшні язики полум’я, які обпалили дитині обличчя. Зі страху Михайлик почав закопувати запал у землю. Він боявся, аби від запалу не загорілася клуня. Притиснувши смертоносну знахідку до грунту, дитина ... позбулася руки.

"Ти щасливий в Бога, сину, будеш жити". "Я не пам’ятаю болю, бо був дуже наляканим, - продовжує суходільський майстер. - За кілька хвилин, не тямлячись, прибігли мої батьки, які збиралися їхати до млина. Мене повезли у лікарню, де я відлежав тільки два тижні". Хлопчикові одразу не хотіли казати, що у нього вже ніколи не буде частини руки. Але, як на диво, дитина сприйняла той факт тихо і без сліз.

Однокласники Михайлика в усьому йому допомагали, а батьки, керуючись народною педагогічною мудрістю, ніколи не показували синові, що він не такий як усі, хіба що давали менше роботи. Але вже за кілька місяців, хлопчик намагався працював однією рукою нарівні з братом і сестрою. Було боляче, але хлопчик старався не дивитися на покалічену руку і, стиснувши зуби, продовжував працювати. Найбільше тоді йому хотілося доказати свою потрібність, аби ніхто не вважав його калікою і, не доведи Господи, співчував. "Ти щасливий в Бога, сину, бо залишився живим, то будеш щасливим", - казала, ховаючи сльози згорьована мати. Михайлик нарешті усміхався!

Без руки і без доньки. Вісімнадцятирічним Михайло КРАСНЯК, незважаючи на інвалідність, поїхав на сезонні роботи у Харківську область. Там вже жила його сестра з чоловіком. Красивий та меткий при карпатець одразу став душею компанії заробітчан-сезонників. "Ще вдома я навчився все робити здоровою рукою та частиною покаліченої, - каже Михайло. - Отож не цурався ніякої праці. А робота в мене була неважка - пасти корови. За це отримував по кілька тонн зерна, відсилав батькам, вони й раділи, бо вдома заробітку ніякого".

На Слобожанщині припала до серця юнакові місцева дівчина Ольга. вирішили Проте Треба будувати - будую, штукатурити, молоді люди вирішили разом жити. Назбиравши грошей, Михайло забрав кохану у рідне село. Сам влаштувався гутником на склозавод: видував вази та різні скляні речі. Але життя на Прикарпатті харків’янці не сподобалося. Жінка покинула КРАСНЯКА, та взявши маленьку доньку Оксану, поїхала додому.

Таланить з роботою, не щастить в коханні. Для чоловіка тоді світ став немилим. Аби не ятрити душу, подався у Росію. Там працював на лісоповалі, навіть підривні роботи виконував. Але недовго, бо під час кожного вибуху здригалася душа спомином про найбільшу трагедію життя, коли втратив руку. Довго не міг Михайло себе перебороти, проте згодом вибухи були йому не страшні. Навіть по півтори планових норми виконував.

Михайла у Росії поважали. Згодом чоловік став комендантом місцевого гуртожитку, отримав квартиру. Проте знайти другу половину йому не вдалося. Можливо, це через інвалідність, думав чоловік. Але ж я все вмію робити, живу не гірше за інших, та й грошенят назбирав, тільки би жити та дитячим сміхом тішитися.

Залишивши все, чоловік повернувся в Україну і почав ґаздувати у рідному селі. Тут і жінку знайшов. Тільки б жити й Бога хвалити, але КРАСНЯКОВА половина любила заглядати в чарку. Чого тільки не робив Михайло, аби врятувати дружину від згубної звички - усе марно. Нарешті доля подарувала чоловіку зустріч із вдовою Галиною. Поглянувши, що добрий ґазда почорнів від горя, Галина забрала чоловіка до себе на хутір.

Разом КРАСНЯКИ вже живуть 12 років. Дві доньки Галини вважають Михайла ледь не батьком. Шанують тестя два зяті, яким він завжди радий допомогти, а що вже онуками тішиться! Нещодавно приїжджала до батька й рідна донька Оксана. Чоловік не міг стримати сліз. Каже, що усе зробить, аби вона та її діти були щасливими.

Зараз Михайло має кілька станків, велику господарку, і часто готує їсти. Коли дружини немає вдома, готує так, що зяті тільки нахвалюють. До КРАСНЯКА за порадою часто приходять поважні господарі. "У нього золоті РУКИ", - кажуть люди, навіть не звертаючи увагу, що у чоловіка частини руки немає.

Автор: Галина ПЛУГАТОР, Коломия ВЕБ Портал
Обговорити на форумі