Приклад успішного націоналізму: Японія

Український та японський націоналізми мають між собою небагато спільного. Так, якщо виникнення першого стало формою спротиву чужинському домінуванню на рідній землі, то становлення другого відбувалося за умов майже "ідеальної" національної ізоляції. Носіям "духу Ямато" не довелося розв’язувати складні проблеми незалежності, державності, соборності, мовної самобутності своєї нації, натомість засадничі ціхи "японськості" не знаходять аналогій у духовній традиції українства... Словом, поле для взаємного зацікавлення адептів обох ідеологій поверхневому поглядові може видатися доволі вузьким.

Автор мусить застерегти, що в націоналістичних практиках Країни Сонцесходу бачить не лише позитивні сторони. Свого часу саме націоналізм штовхнув цю країну на шлях агресії, війни й, зрештою, ганебної національної поразки, причому фанатизм та жорстокість японського вояцтва знаходили своє опертя в "національних ідеях". Ментальності японців притаманне розвинене почуття расової зверхності – в їхньому середовищі чужинець, з яких причин не ступив той на японську землю та як шанобливо не ставився б до місцевих звичаїв, приречений довіку відчувати свою чужорідність...

Що в досвіді такого своєрідного та суворого націоналізму може нас зацікавити? Аби відповісти на це питання, варто згадати про унікальну, як для країни неєвропейської цивілізації історичну долю Японії. Адже ця доля, попри всі химерні зигзаги "японського шляху" в ХІХ-ХХ ст., могла виявитися набагато жорстокішою до Країни Сонцесходу. Це переконливо засвідчують приклади Китаю, В’єтнаму, Індії, Індонезії та інших азійських країн, які, змушено ступивши на дорогу "навздогінного розвитку", тривалий час борсалися в баговинні злиднів, безправ’я, безкультур’я, принизливих зовнішніх залежностей, жахливих соціальних антагонізмів... Автор цих рядків, хоча не є фаховим японознавцем, уважає беззаперечним висновок про те, що Японія уникла схожих випробувань великою мірою завдяки своєму націоналізмові.

В який же спосіб це сталося? Хіба серед індусів, китайців, в’єтнамців тощо не було націоналізму та націоналістів? Безперечно, були, але... вочевидь, якогось іншого гатунку. Малоуспішність українського досвіду навздогінного розвитку спонукає нас звертатися до прикладів чужих націоналізмів... Прямо скажемо: цей текст вочевидь розчарує тих читачів, які, побачивши в його назві слово "Японія", шукатимуть згадки про суші, гейш, ікебану, бусідо, харакірі, чайну церемонію та інші екзотичні ціхи японського способу життя.

Попри те, що протягом довгих століть Країна Сонцесходу не знала ні чужинських збройних навал, ані драматичних змагань за релігійні, філософські чи наукові ідеї, традиційна японська ідеологія високо підносить такі духовні вартості, як мужність, войовничість, самопожертва. "Доблесть по-японськи" довший час означала насамперед вірність своєму володареві та готовність пожертвувати собою за нього.

Важливою відмітною рисою японського суспільства є його виняткова національна та релігійна однорідність. Найхарактернішою ознакою "японськості" є контраст між вбогістю матеріального буття й складністю духовного світу. Неперервні війни та руйнівні стихії (кожному японцеві кілька разів у житті випадає пережити потужні землетруси та цунамі) робили накопичення матеріальних статків менш привабливою справою, ніж деінде. Як посполиті, так само й аристократи Країни Сонцесходу споживали просту їжу, мешкали в однокімнатних бамбукових оселях без опалення й майже без меблів, подовгу вправлялися в бойових мистецтвах, виконували схожі ритуали (приміром, чайні церемонії чи милування цвітінням сакури). Тим і другим були однаково притаманні кланова свідомість та беззаперечна відданість "своєму" кланові.

У 17 ст. японський уряд усвідомив вразливість своєї країни для европейської експансії. Зауваживши, що колоніальні авантюри "довгоносиків" починаються з появи на далеких берегах їхніх місій та факторій, діяльність яких згодом створює приводи для збройного втручання, японці вирішили ні в який спосіб не надавати чужинцям такого приводу. В 30-х рр. 17 ст. спеціальне законодавство радикально обмежило контакти країни та її мешканців із зовнішнім світом, прирікши переважну більшість японців проводити ціле життя виключно в однонаціональному середовищі. Жорстка ізоляція створювала сприятливі умови для плекання уявлень про власну винятковість та вищість над рештою людства.

Протягом наступних двох століть усі спроби іноземних держав нав’язати взаємини з Країною Сонцесходу діставали рішучу відсіч її владців. Зрештою, у 1852 р. американські військові кораблі увійшли у Токійську затоку й коммодор М.ПЕРРІ, навівши гармати на місто, зажадав від керівництва країни відкрити її порти для іноземної торгівлі. Контраргументів відповідного калібру острів’яни тоді не знайшли, тож, після низки дипломатичних маневрів, мусили підписати нерівноправні Ансейські угоди з великими державами. Здавалося, Японія пішла "класичним" шляхом утрати національного суверенітету й дещо пригальмувати її ходу могли тепер хіба незгоди між претендентами на роль колоніального суверена. Але тут сталося несподіване...

Перші роки після "відкриття" країни ввійшли в її історію як доба "великих дискусій" на загальну тему "як жити далі?", що точилися у найвищих прошарках японської еліти. Частина аристократів намагалася до останку опиратися чужинським впливам – у популярному фільмі "Останній самурай" відображено один з епізодів тих драматичних змагань. Перемогла втім більш прагматична лінія: перейняти у европейців технічні та військові знання, зберігши при тому власні цінності та духовну тотожність… У 1865 році Країну Сонцесходу, яка щойно відчинила свої двері европейцям відвідав майбутній відкривач Трої Г.ШЛІМАН. Контраст із сусіднім Китаєм приголомшив мандрівника – попри очевидну незаможність країни, злидні тут не кидалися у вічі, найбідніші оселі сяяли чистотою, майже всі вміли читати й писати, а книжкові крамниці були заповнені якісними й доступними за ціною виданнями.

Предивної форми набула буржуазна революція Мейдзі ісин, яку Японія пережила у 1867-68 роках. Від часів раннього середньовіччя Імператор у Країні Сонцесходу був фігурою майже символічною, тоді як реальна влада належала сьогунам – військовим губернаторам. "Революціонери" в кімоно скасували сьогунат, повернувши країну до "нормального" монархічного правління. Після цього феодального за своєю сутністю акту Японія ступає на шлях стрімкого буржуазного розвитку й як губка починає всотувати досягнення передових країн. Одразу після примусового "відкриття" країни для реорганізації її армії та флоту було запрошено іноземних офіцерів. Протягом лише кількох років на Японських островах виникають перші в їхній історії конституція, університет, залізниця, фотоательє...

Чому безплідними виявилися спроби сильних чужинців нав’язати Японії свій "протекторат"? Автор цих рядків довший час намагався знайти відповідь на це питання й ось якого висновку дійшов. Европейці ніколи не здобули би переважної більшості своїх колоніальних звитяг, не спираючись у заморських землях на верству тих тубільців, які душею й тілом сприйняли "правду білої людини" й стали провідниками її експансії та панування. Налякані гуркотом европейських гармат, підкуплені матеріальними або культурними статками заморських прибульців, обнадієні щодо захисту від своїх кривдників-земляків тощо, такі люди перебирали на себе функції компрадорів, радників колоніальних адміністрацій, агентів впливу тощо… Махатма ГАНДІ наочно показав, наскільки ефемерною ставала "могутність" британців в Індії, щойно вони втрачали змогу спиратися на цю верству.

Японці були чи не єдиним великим неевропейським народом, у середовищі якого масове вербування компрадорів і зрадників виявилося неможливим! Як можна судити з доступних авторові джерел, навіть найбідніші острів’яни рідко й неохоче йшли на службу до европейців, причому і в цих випадках між паном та слугою не виникало жодного духовного симбіозу. Молоді японці, закінчуючи европейські та американські університети, зaxoвували бажання служити власній країні, хай наразі незрівнянно відсталішій та біднішій, ніж західні держави. Ніппон муско (Я – японець!) заявляв мільйонерові Г.ШЛІМАНУ скромний японський чиновник, відмовляючись від чималого, як на його статки, хабара… Якщо інші азійські націоналізми були штучними ідеологіями, поширюваними представниками европеїзованих еліт і позбавленими коріння в народній ментальності, то японський націоналізм знаходив у цій ментальності якнайглибше, якнайприродніше своє опертя.

Через кілька десятиліть після примусового "відкриття" країни Японія сама стає на шлях імперіалістичної експансії. Не прагнучи виправдати японський імперіалізм, мусимо відзначити його безперечно позитивний внесок у поступ власної країни. З позицій сьогодення тодішні загарбницькі авантюри Країни Сонцесходу виглядають велетенським "кроком убік", проте свого часу агресивна зовнішня політика забезпечила Японію джерелами сировини та ринками збуту товарів (нераз доволі низькоякісних), згуртувала її правлячий клас, дозволила нав’язати нації напружені модернізаційні програми та перенести центр суперечок із европейцями та американцями за межі національних теренів.

Рушійною силою модерної західної цивілізації є сильна й самостійна особистість. Діючи на власний розсуд і ризик, така людина відкриває та освоює нові території, нові галузі бізнесу, нові сфери пізнання й духовні обшири тощо, постійно підштовхуючи людство вперед. Адепти вестернізації при кожній нагоді підкреслюють переваги суспільства вільних та активних індивідуалістів над таким, в якому люди діють під тиском зовнішнього примусу, оскільки в останньому левову частку енергії громадян поглинає їхня протидія примусовим чинникам, будь то феодальна експлуатація чи тоталітарна деспотія… Традиційне японське суспільство спростовує це правило. Правдивий японець схильний некритично сприймати волю свого Імператора, керівника, вчителя тощо; він переймається їхніми настановами, як власними інтенціями й потім виконує їх не з меншими самовідданістю й рішучістю, ніж сильні індивідуалісти західного штибу. З другого боку, представники верстви "зверхників" уповні відчувають свої моральні обов’язки перед підлеглими й керувати ними намагаються насамперед силою власного позитивного прикладу.

…Зрештою, Перл-Харбор змусив західний світ остаточно позбутися поблажливо-екзотичних уявлень про японців – на полі бою ті виявилися могутнім, чудово організованим і безжальним противником. Проте війна виявила істотні хиби японського геополітичного, військово-стратегічного та технічного мислення. Варто лише зазначити, що з тих майже чотирьох років, які Країна Сонцесходу брала участь у ІІ світовій війні, успішний наступ її збройних сил протривав заледве 5 місяців – майже цілу решту часу зайняло болісне, криваве й, зрештою, безплідне та безнадійне витискання її залог із окупованих теренів.

Аж ось 2 вересня 1945-го на борту лінкора Міссурі японські лідери мусили підписати акт капітуляції. Вперше протягом писаної історії на Японські острови ступила армія іноземних окупантів. Тривкі самурайські традиції, болісне приниження національного духу, розпачливе матеріальне становище населення – все спонукало очікувати розгортання жорстокої антиамериканської партизанки на кшталт чеченського опору 90-х чи сучасного іракського… Проте японці не стали поборювати те, що не в силах були змінити. Вони визнали майже безнадійні реалії такими, як вони є й зосередилися на пошуку тих козирів, якими можна продовжити гру навіть за цих надскрутних обставин. На диво, таких козирів виявилося чимало: освічене, дисципліноване й наразі стримане в своїх матеріальних претензіях робітництво, незламний дух колективізму, помірне соціальне розшарування, працьовитість, наполегливість в обраній справі… Зрештою, за творчого підходу й "очевидні" негативи можна зробити козирями – приміром, заборону на створення збройних сил чи традицію фактично пожиттєвого пов'язання (shushin koyo) долі людини з долею фірми-працедавця.

У 1946 році 11-річний спадкоємець японського престолу Акіхіто записав у своєму щоденнику: "Японці, безперечно, є розумнішими й за всіма параметрами вищими від американців та інших іноземців. Однак іноземці володіють більш розвинутою технікою та військовою стратегію, що й спричинило нашу поразку". Вінценосний хлопчик не бачив тут протиріччя; ні страшна національна катастрофа, ні передові техніка й стратегія чужинців на йоту не похитнули його віри у вищість своєї нації! Секрет майбутнього "японського дива" значною мірою полягав у тому, що в Країні Сонцесходу так уважав не лише маленький Акіхіто…

За граничної обмеженості ресурсів важливо було правильно обрати основну парадигму економічного розвитку. Японці усвідомлювали свою інженерно-технічну неповносправність, та й не мали тоді змоги утримувати потужні дослідно-конструкторські структури, тому попервах пішли звичним для себе шляхом копіювання чужих технічних досягнень. Від тих часів дійшла анекдотоподібна бувальщина про те, як американці зумисне підсунули японським інженерам агрегат, в металеве тіло якого вкрутили болт, котрий не виконував жодної корисної функції. За кілька місяців японська фірма викинула на ринок схожий агрегат із… таким самим болтом.

Одне з найперших прикрих відкриттів, яке зробили американці на японській землі полягало в тому, що тодішні японські телефонні апарати були вкрай неякісними та ненадійними. Переможці замислилися над причинами такого становища й, зокрема, вирішили поліпшити фахове навчання японських робітників… Саме так виникли славнозвісні японські "гуртки якості". Окупанти не підозрювали, що через пару десятиліть якість стане національною релігією острівної країни й що лавина, яку вони необачно зрушили з місця поховає під собою цілі галузі їхньої власної господарки! В наполегливій праці над поліпшенням якості японські менеджери спромоглися побачити чарівний ключ до світових ринків. Так, наприкінці 1950-х перші спроби японців презентувати в Америці власні автомобілі викликали лише поблажливі посмішки господарів, чиє домінування в автомобільному світі виглядало на той час незаперечним. Янкі смішило навіть те, як ретельно фіксують представники Країни Сонцесходу всі критичні зауваження щодо своєї продукції. Їм стало не до сміху, коли японці зі швидкістю, немислимою для "Форда" й "Крайслера" почали вдосконалювати свої моделі, а наприкінці 60-х експансія японських автівок на американському ринку вже стала доконаним фактом.

Тандем дешевизни й високої якості виявився набагато потужнішою підоймою національного виробництва, ніж природні багатства чи щедрість чужоземних інвесторів. Протягом 60-х років Країна Сонцесходу за масштабами своєї економіки стрімко обійшла всі європейські потуги й міцно закріпилася на 3-му місці після США та СССР. Її господарка, наука, культура, традиції почали викликати дедалі більший інтерес у світі; попри американську військову присутність, Японія майже позбулася ганебного іміджу "окупованої країни"…

Проте на зламі 60-70-х років втрачають чинність деякі з провідних рушіїв "японського дива". Так, стрімке зростання зарплат (за кілька років у цій царині японці здолали шлях від заледве не "індокитайського" до майже американського рівня) вкупі з різким подорожчанням імпортної сировини змусили забути про дешевизну японських товарів. Винятково дорогою справою стало підтримання в задовільному стані японського довкілля, а на зовнішніх ринках зросла конкуренція з боку Кореї, Тайваню та деяких інших сусідів по регіону.

Але кризи не сталося. Провідники країни вчасно вловили загрозливі тенденції й зробили з них правильні висновки. Основним із них був той, що Країні Сонцесходу час переходити до продукування науково-технічних ідей. Японські вироби відтепер стають не вдалими копіями американських чи европейських аналогів, а, власне, останнім словом прогресу у відповідних галузях, дороговказом для виробників та споживачів з інших країн. У безприкладно стислі терміни на Японських островах "прописуються" й набувають розвитку робототехніка, мікроелектроніка, волоконна оптика, тонкий органічний синтез, генна інженерія тощо, а захист довкілля стає такою ж нав’язливою ідеєю невгамовних острів’ян, як і бездоганна якість.

Попри поступове зниження темпів економічного зростання, у кінець ХХ століття Країна Сонцесходу зустрічала в ореолі недосяжності для своїх потенційних суперників і безперечного світового лідерства майже за всіма соціально-економічними показниками. Вже нікого не дивувало те, що нью-йоркський РОКФЕЛЛЕР-центр належить японцям – як і десятки провідних фірм у різних країнах світу. Водночас Японія зажила слави країни, яка чи не найуспішніше в глобалізованому світі боронить свою національну самобутність і вміє пристосовувати будь-які запозичення, від мікрочипів до бейсболу, до власного стилю життя.

Тим болючішим ляпасом матеріальному добробутові та національному самолюбству острів’ян стала фінансова криза кінця 90-х років. Ні, японці не пішли з торбами по світу й не втратили, за великим рахунком, своїх досягнень та свого престижу. Проте майже ціле десятиліття національна господарка не виходила з застою і, в пошуках нових шляхів, чимало фірм та організацій змушені були вдатися до реформування традиційних виробничих відносин. Вони запровадили диференційовану оплату, почали заохочувати конкуренцію між співробітниками й відмовилися гарантувати останнім працю та захист в обмін на саму лише лояльність до працедавця. Для тисяч японців такі новації тотожні культурному шокові, однак поволі приходить розуміння їхньої неминучості, а досягнутий рівень розвитку країни дозволяє максимально пом’якшити травматичність змін. Локомотив японського поступу знов набирає ходу…

Висновки. Японський досвід засвідчує, що націоналізм може бути адекватною та конкурентоспроможною ідеологію модерної епохи. Ба більше, в ситуації навздогінного розвитку ін’єкція націоналізму є для суспільства чи не єдиними дієвими ліками від культурного шоку та довготривалого й безплідного борсання в трясовині меншевартості.

Проте, як відомо, найсильніші ліки є водночас найнебезпечнішими за своїми побічними наслідками. Націоналізм, не опосередкований потужним і гнучким раціональним мисленням легко заводить націю на манівці. Так, розробник плану атаки Перл-Харбора адмірал ЯМАМОТО був переконаний у неможливості перемогти Америку, але політичні керівники країни, засліплені міфологемами "духу Ямато", виявили повне несприйняття очевидних фактів і неспростовних цифр. Повоєнний японський автор, зазначаючи, що основним мотивом агресивної політики його країни була потреба забезпечення господарки сировиною, з подивом зауважив – нині ми довозимо в 50 разів більшу кількість сировини, не диспонуючи ні заморськими територіями, ні навіть правом вести воєнні дії!..

Запорукою дієвості націоналізму є його масовий характер. Він має "проростати з землі", знаходити опертя в повсякденних практиках широких верств громадянства. "Елітарний" націоналізм – щось на кшталт теплого морозива... Інша справа, що від еліти нації мусять виходити чіткі формулювання націоналістичної думки та яскраві приклади націоналістичного чину. Їх перетворення на загальновизнані взірці стає можливим за помірного соціального розшарування в таборі прибічників національної ідеї та наявності вагомих спільних цінностей, які єднають "верхи" з "низами".

…Коли американці, зважаючи на тяжкий економічний стан повоєнної Японії, поцікавилися в лідерів країни, чим можна їй допомогти, ті попросили дати гарну освіту кільком сотням талановитих японських юнаків. Допоки в Гарварді й Прінстоні обранці нації гризли молодими зубами граніт науки, на батьківщині для кожного з них було підготовлено по 3-4 пропозиції працевлаштування на умовах, не гірших за ті, які юні обдарування могли би знайти в Америці. В підсумку майже ніхто з посланців Японії не залишився працювати за океаном і вже буквально за кілька років країна відчула наслідки їхнього повернення.

Як повелися б у схожій ситуації (а власне, нераз поводилися на ділі – прикладів не бракує!) "національно свідомі" українські політики? Правильно: обов’язково подбали би не про адекватне використання цінних кадрів, а про те, аби в числі обранців виявилося якомога більше їхніх рідних та близьких… Така постава гранично зближує наших націоналістів з "нашими" ж "яничарами" та московськими запроданцями, натомість посуває їх на протилежний полюс від націоналістів з Країни Сонцесходу.

Автор: Володимир ВІТОВСЬКИЙ, Львів
Джерело: banderivets.org.ua
Обговорити на форумі