Він запросив у гості Катерину ЮЩЕНКО

І мав на це повне право, адже отримував із рук дружини Президента почесну нагороду - Диплом лауреата Всеукраїнського конкурсу музейних працівників. А тоді Василь МОРОЗ так і сказав: "Ото як будете їхати в Гуту, то з богородчанської траси зовсім недалечко звернути у Саджаву, а там вам кожен підкаже, як потрапити в музей"

Не знаю, чи знайде колись Катерина Михайлівна час побувати у Саджаві, але якщо й знайде, то можна не сумніватися: вона буде в захопленні від того, що побачить. Це ж просто немислимо, аби у звичайному сільському музеї етнографії і побуту було зібрано стільки унікальних речей, що такою їх кількістю і таким їх високоякісним складом похвалиться не кожна титулована музейна установа.

Втім, тепер це також уже не звичайний музей. Разом зі своїм організатором, натхненником, директором, словом, тією людиною, яка й дала музеєві життя, вони стали найкращими в Україні серед аналогічних закладів. А проводили конкурс Міжнародний благодійний фонд "Україна-3000" та Український центр розвитку музейної справи.

Василь Іванович довгі 20 років ішов зі своїм дитям до високого державного визнання, хоч заслужив його вже давно. Але він ніколи не працював за нагороди, відзнаки і звання, а просто робив те, до чого завжди лежала душа: збирав по крупиночці величезні надбання історії, культури, народного мистецтва рідного села, щоб пізнавати свою минувшину і вчитися на ній могло не одне покоління саджавців.

Він і тепер нізащо в світі не зголосився би сам до участі в згаданому конкурсі. Але працівники відділу культури, які чим можуть підтримують творчих людей краю, наполягли: кому ж, як не МОРОЗУ, їхати до Києва і вибороти там (сумніву в цьому не було) перемогу.

Правда, до столиці Василь Іванович подався не одразу. За умовами конкурсу, спочатку він відправив туди повне, так би мовити, зібрання конкурсних матеріалів: довідку про керівника; опис музею, фото- і відеоматеріали про нього; підтверджувальні матеріали про проведення тут семінарів, екскурсій, газетні і журнальні статті про діяльність музею.

Над їх підготовкою до конкурсу працював охоче і залюбки. У своєму музеї він знає все напам’ять і будь-яку річ знайде із закритими очима, опише зовні, скаже, скільки їй років і як вона тут опинилася.

До речі, найперші експонати потрапили до музею зіѕ смітників. Так-так, саме звідти, куди жителі села виносили і скидали всілякий непотріб. Отуди він і відправляв своїх синів, і Вітя з Іваном ніколи не поверталися додому з порожніми руками: то глечик якийсь знайдуть, то миску, то вицвілу вишиванку, то дерев’яну цебречину, то різьблену поличку... Дещо зі старовини розшукав Василь Іванович вдома, дещо дали сусіди. Звернувся із проханням до колег-учителів, до учнів, аби ті зробили "ревізію" на горищах, у бабусиних креденсах і скринях. У результаті добра сотня речей таки назбиралася.

Однак для солідної експозиції їх було явно замало. Василь іванович навіть задумався: є під музей чотири кімнати, а що я в них покладу?

Це було приблизно в 1987-му. Але через кілька років довелося добудувати ще три кімнати. А сьогодні музею затісно у дев’яти просторих залах на майже 300 квадратних метрах. Тому що тут за цей час з‘явилося близько чотирьох тисяч експонатів! Вони розділені на 29 основних експозицій, а разом з підрозділами нараховується їх 45. Це й історія назви села, і перші поселенці, і знаряддя праці, і ремесла, і предмети побуту, і речі домашнього вжитку, і буденний, святочний та весільний одяг різних часів, і мисливство та рибальство, і розмаїтий світ вишивки, і розвиток освіти та культури в селі.., — словом, все, чим жила Саджава і саджавці впродовж майже шести сотень літ.

Коли жителі села побачили, яку потрібну справу робить директор школи Василь МОРЗ, кожен вважав за велику честь, аби щось і від їхньої сім’ї чи родини потрапило до музею. Серед багатьох цікавих речей знайшлися справді унікальні. Як, наприклад, красиво вирізьблений дерев’яний хрест, на якому є і дата його виготовлення — 1516 рік: такі хрести кріпили колись селяни над вікном, молилися до них і як безцінну сімейну реліквію передавали з покоління в покоління. Або ж старезні, з 1840 року, двері, зроблені без жодного цвяха. Або ж дитяча колиска з 1900 року, корито кінця ХVIII століття; вишивані рушники, яким понад сотню років; коновка, в якій носили воду; діжа, в якій місили тісто; цебер, у якому купалися. А взуття! Ох не позаздриш нашим предкам: деревлєник такий великий і незручний, що навіть важко уявити, як у такому ходити можна. Навпроти нього постоли зі свинячої шкіри виглядають супермодельними.

В окремій кімнаті зібраний реманент для ведення господарства: ціп, ступа, жорна, дерев’яний плуг, трачна пила, столярний і токарний верстати, верстат для обрізання соломи, якою крили хати, різноманітні інструменти для різьбярства, ковальства, бондарства, прядильно-ткацьке знаряддя. Не було ж колись фабрик і заводів, на китайський ширвжиток треба було ще років 200 чекати, а тому кожна газдиня вміла і хліб пекти, і полотно ткати, й одяг шити, і прикраси на свята виготовити, а кожний газда дбав про те, з чим у поле вийде, чим на землі та біля хати працюватиме, аби господарка велася, аби сім‘я була вбраною і нагодованою. Й аби діти грамоти навчалися. Знаєте, як цікаво переглядати читанку 1932 року, учнівські зошити приблизно того ж часу, свідоцтво про освіту, видане за Австрії, в якому не тільки рівень знань оцінювався, але й поведінка, пильність, навіть зовнішній вигляд школяра!

Серед особливо цінних експонатів музею його директор називає і значок "Обжинки в Саджаві. 1936 рік", випущений товариством "Сільський господар", і афішу майже 100-річної давності, яка скликала селян на фестини. Годиться додати до цього переліку ще й стародавні церковні фани з 1883 року, годинник з 1900-го, портрети ШЕВЧЕНКА і ФРАНКА початку минулого століття, які були в кожній селянській хаті поруч з образами.

Багато разів йому пропонували заїжджі спритники продати справді раритетні експонати, пропонуючи щедру винагороду. Але він тільки усміхався у відповідь: "Та ти що, чоловіче, мені ж люди все безплатно віддали, тут майже на кожному експонаті ім’я його власника написано, а ти смієш торгуватися". Він-бо знає: не все у житті можна продати чи купити. І дуже сподівається, що ті, хто працюватимуть у музеї після нього, дотримуватимуться цього золотого правила.

Сам же Василь Іванович готовий був до землі вклонитися своїм односельцям за те, що вони зберегли до наших днів так багато унікальних речей минувшини, на зміну яким прийшли значно зручніші й ефективніші для користування в роботі і побуті. Правда, не завжди здоровіші. Бо ніяке водяне опалення і ніякий конвектор не замінять традиційну українську піч, на якій можна було і грітися, і спати, і всілякої простуди надовго позбутися.

За нашим нестримним часом і ми всі стрімко летимо вперед. У пошуках кришталю замість красиво розмальованої глиняної вази. У придбанні нейлонової блузки замість вишуканої сорочки з тонкого домотканого полотна. І купуємо всілякі ароматизатори для ванни, забувши, що можна кинути у воду пучок м’яти і чебрецю. і вже не в кожного знайдеться в хаті місце вишитому рушнику. І не кожна молода мама вміє заспівати своїй дитині колискову... Щось ми набули з прогресом людства, а щось втратили. Та головне, щоб не втратити пам‘ять. І, схоже, ми це зуміємо. Чогось же навертаються на очі сльози, коли після всіляких DVD і синтезаторів почуємо, як озивається скрипка чи цимбали. Чогось же щемить душа, коли торкаємось руками до старої вицвілої вишиванки чи розмальованого тареля, які так дбайливо збережені в музеї і наче промовляють до нас із глибини століть: не нехтуйте своєю минувшиною, бо всі ви починалися з отої яворової колисочки, в якій світ здавався раєм; з отої джерельної водиці, що так смакує з глиняного дзбанка; з отої дівочої пісні у вишневому садку, з якою ніколи не зрівняється ніяка голопупа зірка сучасної естради.

Напевно, це і є та найвища мета, з якою Василь МОРОЗ створив і леліє своє дитя — музей етнографії і побуту села Саджави. Для нього кожний гість музею — то найдорожчий гість. І радіє душа, що їх, гостей, було за всі роки існування музею понад 12 тисяч. І що в книзі відгуків є майже тисяча записів. Зі словами вдячності, зі словами захоплення, зі словами незабутніх вражень, які не одного підштовхнули переглянути свої погляди на життя. Навіть іноземців з Канади, США, Австрії, Німеччини, з Австралії, які, можливо, саме тут відкривали для себе ту Україну, яку не побачиш у столиці чи в обласному центрі: із таємничим шумом смерек довкола, з тихим плескотом Саджавки за вікнами музею, а в його залах — з оригінальними зразками історії, культури та мистецтва, які засвідчують велике минуле цієї багатостраждальної і прекрасної землі та її народу.

До речі, саме музей допоміг йому написати кілька років тому чудову книжку про свою Саджаву, яку Василь Іванович так і назвав — "Моє рідне село". Саме музей допомагає саджавським, і не тільки, освітянам використовувати багатющий матеріал для проведення уроків і мови, і літератури, і географії, й історії, і ручної праці, і християнської етики. А що вже казати про народознавство!

Ось таким життям і живе сільська музейна установа, якій кілька років тому присвоєно звання народної, а 2008-го — найкращої в Україні.

Так-от, повернемось до наших київських подій, згаданих на початку нинішньої розповіді. Відправив Василь МОРОЗ матеріали за вказаною у положенні про конкурс адресою і... спокійно продовжував жити звичним життям без особливих надій на щось: знав же, що комісія розглядатиме подання і роботи близько ста конкурсантів. Але десь через два тижні йому зателефонували: "Ви стали переможцем. Запрошуємо вас до Києва отримати нагороду".

Приїхав, а там поважні директори відомих і солідних музейних установ, які один одного давно знають, ведуть між собою не менш поважні розмови і не приховують здивування, що якийсь невідомий МОРОЗ з невідомим музеєм із прикарпатської провінції хапнув у своїй номінації лаври першості. А вручала нагороду дружина Президента України Катерина ЮЩЕНКО. Ще хтось (через хвилювання і не пам’ятає) підніс йому квіти, які Василь Іванович одразу віддарував Катерині Михайлівні, отоді і встигнувши запросити її в гості.

І, знаєте, річ навіть не в тому, побуває коли-небудь чи ні подружжя ЮЩЕНКІВ у саджавському музеї. Звичайно, це було б великою честю. Але Василь Іванович розуміє: у великих людей — великі дороги, які можуть до Саджави і не довести. Та він створював своє дитя без поділу відвідувачів на ранги і посади. Тим більше, що переконаний: найвищою у житті є посада Людини. Тієї, яка шанує минуле, яка цінує сьогодення, яка хоче зробити кращим завтрашній день. І якщо до когось прийде розуміння цього після відвідин його музею, то це й буде для Василя МОРОЗА найбільшою нагородою.

Автор: Руслана РОМАНЮК
Джерело: ГАЛИЧИНА
Обговорити на форумі