Неаполітанська канцона для келехівської Марії

Закохавшись у поважну покутянку, яка доглядала його важко хвору дружину, 77-річний неаполітанець Вінченцо після смерті своєї благовірної переїхав жити в прикарпатське село.

Нині без чужинця тут не уявляють життя. Він став своєрідною візитною карткою для маленького села Келихова. Знають його і по всьому районі та селах сусідньої Чернівеччини. Доброта, приязнь та щира усмішка гостя з далекого Неаполя розтопили досить стриманих у почуттях покутян. Тут навіть людей з іншого села сприймають з осторогою, а от іноземця прийняли як рідного.

Покутська "каса" Вінченцо. До Келихова треба йти тільки пішки. Автобус сюди їздить дуже рідко. Два кілометри через поля, і ось вже видніються дахи великих будинків. У Келихові багато заробітчан, гроші додому часто передають,а рідні хати зводять. Типова картина для Західної України.

Де мешкає італієць, очевидно, тут знають всі. Перший зустрічний дядько люб'язно підводить до хати Марії та Вінченцо. "Бон джорно белла сеньйоріна!" (добрий день панночко), - знявши капелюха, галантно вітається та цілує руку старший пан в акуратному костюмі. "Просимо до нашого дому", - з притаманною тут наспівністю говорить дещо вища за чоловіка чорноволоса жінка.

Навколо мене та господарів витанцьовують три собаки. Келихівська ґаздинька каже, що їх так заморський чоловік навчив людей вітати. Та й до інших жартів неаполітанець неабиякий мастак. Люблять його в селі за веселу вдачу та оптимізм. Для старших, молодих та діток знаходить італієць добре слово. Тому коли на кілька днів він їде на батьківщину, то усі питають Марію, де ж їх "ченцо" подівся.

"То міа каса (мій дім - авт.), дюже добрє", - з гордістю показує селянське обійстя, де вже розпочалися ремонти, наполітанський покутянин. За мить на столі з’являються італійські напитки, солодощі, у маленьких філіжанках парує запашна італійська кава. Обід готує сам Вінченцо. Марія сидить і ніжно дивиться на чоловіка. Каже, що йому дуже подобається приймати гостей. У нього тоді очі усміхаються.

Україна — вдівцева розрада. А ще кілька років тому в теплому далекому Неаполі поважного віку чоботар, ледь стримуючи сльози, не знав куди себе подіти від горя. Його кохана Луїза, з якою прожив усе життя, мати його чотирьох дітей, відійшла у вічність. У дітей давно свої сім’ї та клопоти, а чотири стіни кімнати давлять на завжди веселого чоловіка. Куди подітися у своїй безпорадності?

Та й Марії щось довго немає. Привітна жінка із далекої країни, яка з’явилася у їхньому будинку та доглядала дружину, стала для невтішного вдівця єдиним світлим променем у його тепер нещасному житті. "Ти мене знаєш Маріє, я життя люблю. До людей горнуся. Як же я тепер самотою вікуватиму?, - схвильовано мовив Вінченцо, тримаючи за руку колишню доглядальницю Луїзи. - Я поїду з тобою в Україну. Допомагатиму тобі. Ти ж знаєш мені небагато треба. Увага та й трохи їжі".

Марія, яка як тисячі жінок приїхала в Італію, аби заробити грошей та допомогти дітям, також пережила особисту трагедію та залишилася самотньою, вирішила ризикнути. Тим паче, що її господар чоловік добрий, уважний і ґречний. Слова поганого ніколи не сказав, її дітям завжди подарунки передавав. Після важкої праці на італійських полях під палючим сонцем, робота у домі Вінченцо та Луїзи була для жінки неабияким подарунком долі. А тепер жінка отримала можливість влаштувати своє особисте життя, про що вона вже й не мріяла.

Нова родина на чужині. Україна італійцю припала до душі. Чоловік розповідає, що тут серед прикарпатських гір та полів він став краще і вільніше дихати. Потроху забувалося горе. Сподобалися й Маріїні діти, які тепло прийняли маминого обранця, . Разом із сином Михайлом Вінченцо ходив на рибалку, знайомився із місцевими людьми. Не знаючи мови, чоловік швидко знаходив собі нових друзів. Міг і чарку вина перехилити, але тільки не горілки. "Трішки випити для здоров’я корисно, проте у вас чомусь так багато горілки п’ють, а потім тільки родинам горе від таких "хазяїв", здивовано казав чоловік українській дружині.

А що вже внуків італієць любить! "Я дйідо, розюмієш? Моє сєрце для ньих, - усміхається неаполітанський чоботар, приклавши руки до грудей. Нова родина віддячує чужинцеві за любов. Усі тягнуться до дбайливого господаря: і внуки, і діти, і домашні тварини, і робота в руках горить.

Місцеве жіноцтво тихо заздрить Марії. Та все своїм благовірним на італійця показують. Ось, мовляв, як треба жити. Своєю "донною" чоловік також натішитися не може. Очей з жінки не зводить. За обідом раз у раз по щоці та голові погладить. А то й поцілує ніжно. "Канцони (пісні) співає. Погляд люблячий. Ну які там роки! Їм ще й жити та жити. Онуків на ноги ставити. Дасть Бог на весіллі їх за українським звичаєм благословлятиме.

За усе це Вінченцо щодня Богу дякує. У неділю до сільської церкви поспішає. Молиться за упокій душі Луїзи та за здоров’я Марії, яка повернула йому молодість, дала нову родину і нове життя у далекій країні, про яку він ще кілька років навіть ніколи не чув.

Вінченцо щасливий, бо в нього дві родини. Шестеро дітей та та восьмеро внуків. "Бо ми таки у Господа заслужили, що б там люди не казали, - мовить на прощання донна Марія з Келихова. - Багато всього пережили, тепер спокійні, бо знайшли одне одного".

Автор: Галина ПЛУГАТОР, www.KOLOMYYA.org
Обговорити на форумі