Миліші Кавказу нам гори Карпатські

Шукаючи кращої долі, Інглаб та Ганіфа Гусейнзаде з Азердбайджану знайшли домівку та щастя у покутському селі Корнич Коломийського району.

Невеличка старенька хата на околиці села. Навколо - тиша. Сусіди кажуть, що Ігор (так місцеві називають Інглаба - авт.) на роботі, а дружина з дітьми напевно в магазині. За мить корничани починають хвалити сім’ю приїжджих, що, чесно кажучи, у покутських селах трапляється дуже рідко. Адже ще з давніх-давен тут тримаються великими родами, й зайшлих, а тим паче іноземців, шанують, проте у села та родини пускають неохоче.

Та це аж ніяк не стосується азербайджанської сім’ї. За доброту, ввічливість, лагідність та чесність вони за кілька тижнів тут стали своїми. Та й не одна корницька ґаздинька, дивлячись на любов і повагу Іглаба до Ганіфи, косо позирає на свого благовірного. Ось, мовляв, як треба жінку шанувати.

Пішов у гості - знайшов дружину. Збиваючи куряву по сільські дорозі, до господи поспішають два чорняві підлітки, поміж них - молода жінка, яку здалеку можна сприйняти за старшу сестру, а не за матір хлопчиків. У хаті все блищить від чистоти, на стінах - ікони. "Бог один, як би хто його не називав", - стиха мовить Ганіфа, помітивши моє здивування тим, що у будинку мусульман християнські святині.

Познайомилися Інглаб та Ганіфа на батьківщині, в невеличкому місті Євлах. Вродлива юнка якраз закінчувала школу, вона гарнго співала і мріяла про сцену. Проте доля замість оплесків подарувала їй зустріч із вродливим красенем Інглабом. Хлопець якраз повернувся із армії. прийшовши у гості до друзів, він не міг очей відвести від стрункої, як кипарис, дівчини. Здавалося, що якась тепла хвиля огорнула їх, і вони не помічали нікого навколо.

Проте кавказькі звичаї суворі, і про довгі стояння під місяцем та солодкі слова кохання не могло бути й мови. Вони кілька раз зустрілися і зрозуміли, що бути їм у парі все життя. "Весілля у нас було пишне та не дуже велике, чоловік 350 напросили (!!!), - розповідає миловида чорнявка. - Чужих майже не було, тільки найближчі родичі". Сім’ї у кавказців великі. У Ганіфи п’ять сестер та один брат, в родині Інглаба - дванадцятеро дітей. "А ми вже "іноземці", тільки двох синів маємо", - усміхається жінка.

Мрії розбиті війною. Спільне життя не було легким, хоча родина Гусейнзаде прийняла Ганіфу за доньку. Але обпалений військовим конфліктом на Кавказі початок дев’яностих увірвався у життя тисяч людей бідою. Грошей не було, молодий чоловік важко працював. Спочатку був шофером "швидкої допомоги", а потім возив продукти у віддалені села, куди через бандитів важко було дістатися.

Ганіфа пропрацювала кілька місяців. Жінка була при надії, тому Ігнлаб, хвилюючись за дружину, попросив її бути вдома. У 1991 році на світ з’явився первісток Алі. Радості батька не було меж, адже народження першого сина означає Господнє благословення молодої родини. Із пологового новоспечену матір зустрічала велика родина. Брати сестри, батьки, невістки, пританцьовуючи супроводжували жінку до будинку. Аби родина не бідувала, молодий батько вирішив їхати на заробітки.

У далеку Україну, де ми знайдем батьківщину. Так Інглаб опинився у Херсоні, куди його запросив двоюрідний брат. Незабаром в Україну переїхала й Ганіфа. Жінці було важко, бо не знала мови, спочатку повторювала тільки два слова: "хліб" і "вода", проте за рік уже могла порозумітися. На землях Таврії чужоземцям дали хату, а в маленького Алі з’явився братик Емін.

Але нещастя й тут не оминуло родину Гусейнзаде. Після розпаду колгоспу, де працював Інглаб, виживати стало важко. Не було газу й питної води. Ганіфа плакала вечорами й сумувала за рідними горами. Цвяхами врізалися в очі батька сльози синів. Інглаб вирішив, що знову треба переїжджати. Так за допомогою родини азербайджанці опинилися на Прикарпатті.

Дітям та матері тут сподобалося, хоча перші місяці теж було нелегко. Проте, я к на диво, Алі й Еміна місцеві діти одразу ж прийняли до гурту. А місцеві вчителі ними нахвалитися не можуть. Хлопці старанні й ввічливі, люблять футбол і математиму, беруть участь у змаганнях і олімпіадах.

Азербайжан - у хаті, за воротами - дружба. Інглаб і Ганіфа навчають синів рідної мови й пісень, діти вивчають Коран. У хаті родина живе за мусульманськими законами. Коли хтось із старших входить в кімнату, хлопці на знак поваги повинні встати. Говорять також тільки з дозволу старших. Якщо батьки про щось радяться чи навіть сперечаються, Алі й Емін швиденько виходять. Вони так тихенько сидять у сусідній кімнаті, що здається, їх взагалі немає. До батьків говорять з великою повагою. Братам навіть на думку не спаде щось подумати непоштиве щодо рідних, бо мати й батько - святі люди.

Задивляються на чорнявців й місцеві дівчата. Але хлопці тихі й скромні. "Можливо синам й подобається якась мала корничанка, - каже Ганіфа, - проте вони мені про це не скажуть. Усі таємниці ділять між собою. Хоча в Азербайджані про перше кохання розповідають тільки сестрі, а доньки в мене, на жаль, немає, тому молодший брат в усьому звіряється старшому". За кавказькими звичаями, старший брат чи сестра -- друга людина після батьків. Вони часом більше відповідальні за долю молодших, аніж батько чи мати.

Після розмови Ганіфа з синами пригощають міцним чаєм. Привезли з Азербайджану. Міцний напій з гіркуватим смаком нагадує їм батьківщину, але поглянувши на карпатські гори, кавказці кажуть, що почувають себе як вдома.

Автор: Галина ПЛУГАТОР, www.KOLOMYYA.org
Фото з архіву родини Гусейнзаде та Галини ПЛУГАТОР
Обговорити на форумі