Республіка парламентська чи президентська?

Однією з непривабливих рис української політики, починаючи з минулого століття, є доктринерство, себто нездатність зіставляти модні іноземні концепції з реальними обставинами України. Це стосується пацифізму і соціалістичних ілюзій Центральної Ради, це стосується також нинішніх дискусій про громадянське суспільство, місцеве самоврядування і парламентську республіку в Україні.

Час від часу українські політики розповідають один одному і електоратові, яке то велике добро – парламентська республіка, називаючи низку успішних країн, де така система устрою влади вдало спрацювала, і чомусь не замислюючись над тим, а з чого випливає, що в Україні вона теж так спрацює? Вони згадують Німеччину, Італію, Фінляндію, тощо, наївно вірячи, що проголосивши в себе парламентську республіку, українці швидко набудуть того рівня розвитку, що є притаманним для згаданих держав.

Імпортні абстракції й український ґрунт. Українські політики не бачать, що йдеться тут не лише про форму, а ще й про зміст, що в кожній країні свій, унікальний. Це національне наповнення форми називається традиціями, звичками, характером певної спільноти людей, що пройшла свій особливий історичний і політичний шлях, має свою дуже своєрідну соціальну спадковість. Тому механічне перенесення іноземних чи просто абстрактно позитивних форм на український ґрунт, без врахування чеснот і вад цього ґрунту, гарантує радше провал, аніж успіх. Пальма – гарне дерево, але в Карпатах воно точно загине. До того ж, прихильники запровадження в Україні парламентської форми правління чомусь не помічають інших успішних країн, де добре функціонує саме президентська чи напівпрезидентська форма: Францію, США і т.д.

Під парламентською формою, як відомо, розуміють таку, що пов’язана з формуванням уряду парламентом, перед яким такий уряд є підзвітним. Ця процедура здійснюється партією, що робить це одноосібно, якщо має більшість голосів, або в коаліції з фракціями інших партій. Парламентський устрій влади вельми чутливо реагує на найменші зміни громадських настроїв, точно віддзеркалюючи всі нюанси балансу партійних сил у суспільстві. Це дуже складний і делікатний соціальний механізм, тому парламентська республіка вимагає наявності розвинутого громадянського суспільства, зрілого політикуму, здатного мислити категоріями громадського інтересу, згуртованої нації тощо. Парламентська республіка ефективно функціонує на тлі високої політичної культури еліти і мас.

Президентською формою правління називають таку, коли на чолі держави стає обраний народом національний лідер, який формує уряд і бере на себе всю повноту відповідальності за його діяльність (класичний приклад – США). У таких країнах президент є найвищим центром влади і відповідальності. Звісно, між першим і другим варіантом державного устрою може бути чимало проміжних форм. Зрештою, це справа американців і французів, чому вони вважають президентську чи напівпрезидентську (де уряд очолює прем‘єр, але без візи президента жодне урядове рішення не є чинним) республіку найкращим варіантом для себе, а італійці і німці – парламентську. Можна назвати чимало прикладів успішних і невдалих як парламентських, так і президентських форм правління.

П’ять президентів... Хто більше? Нинішня Україна є державою посттоталітарною, постколоніальною і постгеноцидною. В Україні (над усе на сході та півдні) ще не завершився процес формування нації. Переважна більшість чинних політиків – то люди, які сформувалися як особистості в комуністичному суспільстві. Українці тільки розпочали свій шлях до громадянського суспільства під страшенним всебічним тиском колишньої метрополії. Що за таких умов означає парламентська республіка? Вона означає систему колективної безвідповідальності 450 народних депутатів, суттєво залежних від партійних вождів та олігархічно-кланових груп. Парламентська республіка в нинішніх українських умовах означає хаос і анархію, перманентні політичні кризи і чвари, нездатність ухвалювати рішення і контролювати їх виконання. Замість одного Президента Україна вже отримала п’ятьох (за кількістю керівників фракцій у парламенті), а має перспективу отримати 450 "президентів". Крім того, в парламенті України представлено потужну "п’яту колону", що свідомо працює на інтереси іноземної держави, не кажучи вже про тих, хто представляє відцентрові регіональні тенденції.

Надавати всю повноту влади такій структурі було б дуже необережно. У випадку проголошення парламентської республіки Україна отримає безвладдя і безладдя. До речі, значну їхню частку вона вже отримала після прикрозвісних ухвал парламенту щодо так званої конституційної реформи. Навіть за часів напівпрезидентської республіки Кучми Україна була набагато стабільнішою і краще могла впоратися з придушенням сепаратизму і реагуванням на зовнішні загрози. Досить згадати, як адміністрація Кучми придушила "мєшковщину" (найагресивніший прояв кримського сепаратизму) і більш-менш задовільно захистила національні інтереси України під час конфлікту навколо острова Тузли. Можна собі уявити, свідками якої паніки, розгубленості й саботажу ми стали б, якби на той час Україна була парламентською республікою.

Нинішня українська держава є державою перехідного типу, що перебуває на етапі розвитку між тоталітарно-колоніальним минулим і суверенно-демократичним майбутнім. Такий перехід цивілізаційного характеру вимагає концентрації влади і відповідальності в системі президентської влади (до речі, варто ліквідувати в Україні посаду прем’єра, зобов’язавши українських президентів безпосередньо керувати урядом, як ще робиться в США), тим більше зараз, коли після відомих подій на Кавказі доводиться відмовлятися від наївно-безтурботних уявлень про відсутність зовнішніх військово-політичних загроз Україні. Власне кажучи, нинішній гротескний хаос у Верховній Раді є наочним фрагментом тих картин, що очікують Україну в разі запровадження парламентської республіки. Україна вже мала таку в 1917-18 роках, її вищий представницький орган звався Центральною Радою. Чим це закінчилося для української нації – відомо.

Прикордонний статус України і потреба у вертикалі влади. Подобається це комусь чи не подобається, але нині Україна є східним кордоном Європи і в цьому сенсі прикордонною державою, що, як показали події в Грузії, в будь-який момент усупереч своїй волі може перетворитися на прифронтову. А це пред’являє особливі вимоги до забезпечення чіткого порядку управління в країні, виконавської дисципліни чиновників від села до столиці, ефективної військової організації, надійного гарантування національної безпеки і єдиної зовнішньої політики держави (а не окремих "політик" президента, прем’єра і парламенту). У сучасних реальних умовах України це може забезпечити тільки президентська республіка, президент з великими повноваженнями і великою відповідальністю, жорстка вертикаль влади. Віддати сьогодні владу клановим угрупованням, партійним "фюрерам" і професійним демагогам означає приректи Українську державу на загибель.

Український народ відчуває цю загрозу парламентської анархії інстинктивно, тому переважна більшість українців, як свідчать соціологічні опитування, підтримує президентську республіку. Українці не хочуть мати щось на зразок польського Сейму XVII-XVIII століть, коли "Річ Посполита безладдям трималася", але, як ми знаємо, не втрималася. Досить подивитися пленарні засідання Верховної Ради, почути ці виступи, звернути увагу на цих діячів, щоб тебе охопила велика тривога за долю України. Яка вже парламентська республіка?.. Чи не тому московські політологи так активно вихваляють принади парламентського державного устрою в Україні?

У найближчі 10-15 років, із урахуванням міжнародної ситуації і геополітичного становища України, а також специфіки внутрішніх політичних, етнічних, культурних і регіональних процесів, оптимальною формою правління для Української держави є президентська республіка, а не парламентська, бо за роки незалежності парламентаризм в Україні був дискредитований аморальністю і корупцією багатьох політиків і депутатів. Недарма ж з усіх гілок влади Верховна Рада має найнижчий рейтинг. На жаль, написані в 1935 року слова Миколи Сціборського не втратили сьогодні актуальності: "Сучасний парламентаризм витворює свого роду "спеціалістів" від політики, цілком відірваних від народного ґрунту. Партійні комітети стають "торговельними бюрами", де можна купити-продати суспільний інтерес по вподобі. Це давно вже привело до скупчення у проводі партій різних неморальних суспільних покидьків, а самій політичній діяльності надало в народній опінії характеру несумлінного і своєкорисного гешефтмахерства. Унаслідок – найкращі, здібні, творчі елементи суспільства з відразою відвертаються від політики".

Автор: Ігор ЛОСЄВ
Джерело: Радіо Свобода
Обговорити на форумі