Історія з пам’ятником

Пам’ятник Степанові Бандері у Коломиї має свою історію, гідну кінематографа. Як відомо, будь-яка історія не позбавлена парадоксів. У даній історії парадокс полягає в тому, що відкриттю пам’ятника Провіднику в нашому місті посприяли ті, кому він був найбільше осоружний. Вони не мають імен, їхнє збірне ім’я — Зло, яке скородило українську землю триста років. І шлях їм указувала зірка на Кремлі. Про них писав Василь Симоненко: "байстрюки катів осатанілих".

Перший пам’ятник Бандері було відкрито в Старому Угринові. У січні 1991-го монумент зруйнували оті безіменні "байстрюки", очевидно, при мовчазному потуранні влади.

Коломийський провід Руху "Покуття" скликав усенародне віче, яке прийняло звернення до міськради про спорудження пам’ятника Бандері в Коломиї, як протест проти зруйнування його в Угринові. Вирішено встановити точну копію пам’ятника.

Створено депутатську групу з відповідними повноваженнями.

Знаменно, що пам’ятник урочисто відкрито 19 серпня під час московського путчу. Виходить так, що кремлівські орденоносні трухляві маразматики прискорили демократизацію України, а заодно й Коломиї. Чим не парадокс? А парадокс, це є логіка, поставлена з ніг на голову, аби на неї швидше звернути увагу. Так писав англійським письменник Честертон.

Місце для монумента вибрано дуже вдало. За пропозицією тодішнього голови осередку УРП Дмитра Гриньківа гіпсовий Бандера постав біля вокзалу. Одразу "двох зайців" убито: перше знайомство з Коломиєю для подорожуючих залізницею розпочнеться від незнищенного символа нації; друга вигода: пам’ятник стоїть поруч із житловим масивом військового містечка, де здебільшого проживають, м’яко кажучи, не особливі прихильники національного вождя. Отже, використання піротехнічних засобів протесту недоброзичливців може загрожувати безпеці самих мешканців прилеглих будинків.

Однак, двічі над пам’ятником таки поглумилися оті донині "безіменні". Прийнято рішення відлити погруддя з бронзи.

Слово ініціатору відновлення пам’ятника Володимиру ЯНКЕВИЧУ:
— Підготовчі роботи проводили Микола Бойко та Микола Княгницький. Маску робили в Коростені, постамент виготовила Калузька будівельна організація. Сама маска була схована під Коростенем у лісопосадці. З Коломиї ми їхали двома автівками. Перша, яку дав Гродзинський, їхала порожняком для відводу очей. Її по дорозі часто зупиняли люди в погонах і без. Кадебісти вже були поінформовані. Друга автівка їхала в інший час, іншим шляхом, саме вона забрала готову маску. Вдома на дачі Княгницького ми відливали погруддя з бронзи. Матеріал пристарав Іван Кейван.

Володимир МАШТАЛЕР, тодішній голова міста:
— Позиція проводу Руху і міськради стала психологічним переломом у свідомості наших людей. Спорудження пам’ятника Бандері стало запорукою безповоротних змін на шляху до націєтворення в місті. Пропав якось відразу отой віковічний майже генетичний страх: як стоїть Бандера, так стоятиме Україна. У телефонну слухавку в моєму кабінеті лунали застереження, анонімні погрози, одним словом, тиснули на психіку. "Що ти собі дозволяєш!" — владним голосом говорив у слухавку прокурор Соя. Начальник міськвідділу КДБ Сохан затято твердив: "Не поставиш пам’ятник!" "Поставимо!" — відрубував я... Пам’ятник стоїть і стояти буде. Воювати з ним просто смішно і це, врешті, дотямили наші недруги.

Зеновій КАРАСЬ, громадський і культурний діяч, священик (на фото):
— У своєму житті я пережив два моменти величезної емоційної напруги: у 1941-му, коли у Львові проголосили незалежність України, і в 1991-му, коли в Коломиї споруджено пам’ятник Бандері. Багато охочих патріотів ночували коло пам’ятника, і я був серед них, ми сподівалися нападу. На відміну від інших, зброї я не мав, зрештою, мені, як священику, це не пасує. Я взяв на себе функції душпастира і вбачав своїм обов’язком бути до кінця з тими, хто готовий був збройно відбити будь-який напад. Дякувати Богові, зброя не знадобилася.

Дмитро ГРИНЬКІВ, голова товариства політв’язнів і репресованих:
— На час спорудження пам’ятника неподалік знаходився офіс Республіканської партії, яку я очолював. Тому всі члени партії брали найактивнішу участь в окультуренні майданчика під монумент і охороні самого монументу. Дехто приніс зброю (Дмитро Яцинишин, Іван Недільський, Юра Якуб’як, Михайло Батринюк та інші). Частина наших товаришів відслідковувала потенційних провокаторів і недоброзичливців, котрі могли спровокувати конфлікт. Ми навіть сподівалися під час путчу обшуку в нашому офісі, тому всі документи переховали до будинку мого швагра Володимира Сербина. Без пригод таки не обійшлося. Коло приміщення КДБ, де ми тимчасово припаркували легковика, хтось попроколював у машині колеса. Відкритих провокацій не було. Комуністи боялися людського гніву. Вони лише тихцем буркотіли.

Слово "пам’ятник" не даремно походить від слова "пам’ять". Боротися з ним безперспективно, як боротися з людською пам’яттю.

Автор: Андрій МАЛАЩУК
Джерело: "Вільний голос" для www.KOLOMYYA.org
Обговорити на форумі