Справа честі справжнього українця

Візит делегації з міста Ольштин (Польща) на Коломийщину був короткочасним, проте, ефективним. Голова громадського товариства українців у Польщі пан Штефан Міґус зі своїм заступником зустрівся з головою районної ради Дмитром Немішем, заступником голови РДА Мирославом Мацьківим, начальником відділу культури і туризму РДА Людмилою Федор, журналістами.

Гість люб’язно погодився відповісти на наші запитання:

— Розкажіть про себе, пане Штефан.
— Моя мама з-під Перемишля, батько — з-під Рави-Руської. Коли мене часом запитують: звідки я такий узявся в Польщі, я кажу: завдяки злочинній операції "Вісла" у 1947 році. Якби не це жахливе виселення українців, коли за годину треба було покинути рідні оселі й 12 кілометрів іти до вокзалу пішки — мої батьки, може, й не познайомились би. І в 1954 році у них не народився б такий ось син. Мої батьки — прості хлібороби, нині — пенсіонери. Вони не мали особливих статків, але знали, що дитині треба дати освіту.

Поляки вважали, що "Вісла" була великим благом для українців, мовляв, там вони залишили дерев’яні хати, а тут оселились у мурованих. Так, але ті муровані — це було найгірше, що залишилось на той час — без вікон, без дверей, без підлоги. Українців переселяли у найвіддаленіші села, причому їх мало бути не більше 10 відсотків від корінного населення. Заборонялось називати себе українцями, асиміляція мала бути повна. Аж через довгих дев’ять років переселенці отримали першу можливість гуртуватися, молитися в своїй церкві. Отець Мирослав Ріпецький першим заснував у другій частині шкільного приміщення українську церкву, куди наші люди їхали молитись з усієї Польщі. Пам’ятаю, я вже ходив, коли батьки мене везли хрестити до тієї церковці — 120 кілометрів кіньми. Тоді й шлюб вони взяли.

— Не важко було здобути освіту?
— Єдиний український ліцей був у місті Лєґніца — 700 кілометрів від рідного дому. Приїжджав до батьків усього двічі на рік. Потім я поступив у Варшавський університет, де вивчав українську філологію. Післядипломними студіями була журналістика. Три роки працював журналістом в українському тижневику "Наше слово" у Варшаві, пізніше довелося звідти втікати — служба безпеки заповзялась видати мені так званий "вовчий квиток", який забороняє працювати у засобах масової інформації. Так я опинився в Ольштині. Довший час працював там у районній пресі, а з 2001й року став штатним журналістом радіо "Ольштин". Готую радіопередачі українською мовою, які виходять в ефірі щодня, по півгодини.

— Встигаєте поєднувати роботу і громадську діяльність?
— Власне, вони доповнюють одна одну, йдуть у парі. Спочатку я був членом українського суспільно-культурного товариства, яке згодом, 1990 року, на хвилі змін, перейменували на об’єднання українців у Польщі — аби позбутися людей із явним спецслужбівським нутром. 20 грудня мене вчетверте переобрали головою усього об’єднання. Також я очолюю координаційну раду. Маємо 16 теренових гуртків об’єднання українців у Польщі. Маємо два шкільних комплекси з українською мовою викладання, навчанням охоплено близько двох тисяч наших дітей. Що другий вівторок телебачення транслює 10-хвилинні "Українські вісті" українською мовою. Є українська мова в університеті. За рік проводимо кілька десятків українських культурно-мистецьких заходів — це найбільші досягнення нашого об’єднання. Хоча, звичайно, не все так просто і легко... Є у нас поляки, які мріють про польський кордон аж по ріку Збруч, а то й далі, які страшно ненавидять усе українське. Але маємо свого, справжнього українця у польському парламенті, тож від своєї справи не відступимося. Він навіть на відкриття засідання парламенту прийшов у вишиваній сорочці — цього йому досі не можуть забути...

Маємо в Польщі 22 греко-католицьких і 11 православних церков, збудованих коштом і силами наших українців. На жаль, жодної співпраці між цими церквами нема.

Звісно, нам бракує контактів з Україною. Часом здається, що рідній землі байдужа доля її дітей — вимушених емігрантів. Власне, саме задля налагодження добрих стосунків з рідним краєм, ми й приїхали до Коломиї.

— Як Ви плануєте будувати співпрацю з Коломийщиною?
— Хочемо налагодити дружні візити молоді, школярів — ваших до нас, наших — до вас. Також ваші художні колективи можуть брати участь у наших фестивалях, і навпаки. Це був би початок наших добрих стосунків. Добре би було, щоб Коломийський район співпрацював зі одним з наших районів — можливо з Бартошицьким. Саме в Бартошицях діють обидві наші українські школи, наша мета така, щоби співпраця між вами і нами насамперед приносила користь вашим співвітчизникам у Польщі, щоб вони знали — Україна про них не забула. Ми вже налагодили тісні контакти з Рожнятівським районом, з Рівненською телерадіокомпанією, зі Львівським театром. Плануємо запросити на польські дні театру й ваш Коломийський театр.

Пан Штефан багато нам розповідав — про те, що його батьки так і не захотіли спілкуватись "там" польською мовою, що й він зі своїми трьома дітьми говорить рідною українською. Що поклик рідної землі не спроможні замінити жодні блага чужої цивілізації. В його голосі вчувались болісні інтонації, коли він розказував про те, як деякі поляки люто ненавидять усе українське. А свою працю, яка, нагадаю, цілком збудована на громадських засадах, вважає справою честі справжнього українця — який гордо несе свою національність далеко за межами рідної землі. Варто повчитись цьому декому з наших, тутешніх...

Автор: Софія ОНИКІВСЬКА
Обговорити на форумі