Герой "мікроскопічної холодної війни"

Відгук на книжку: Snyder Timothy. Tajna wojna. Henryk Józewski i polsko-sowiecka rozgrywka o Ukrainę [Снайдер Тімоті. Таємна війна. Генрик Юзевський і польсько-совєцька гра навколо України]. – Краків: Znak, 2008; переклад польською мовою Бартоломея П’єтшика.

Роботи Тімоті Снайдера [Timothy Snyder], професора Єйльського університету, фахівця з історії Центрально-Східної Європи, неодмінно приваблюють увагу істориків.

Свідченням цього є бодай вшанування його розвідки The Reconstruction of Nations: Poland, Ukraine, Lithuania, Belarus 1569-1999 [Реконструкція націй: Польща, Україна, Литва, Білорусь, 1599-1999] (Нью-Гевен, Лондон, 2003) престижною Нагородою Przeglądu Wschodniego в категорії "найкраща зарубіжна книжка" [видання польською мовою: Rekonstrukcja narodów: Polska, Ukraina, Litwa i Białoruś 1569-1999. – Сейни, 2006].

Поза сумнівом, подібне доброзичливе сприйняття мусить спіткати також видана щойно польською мовою у видавництві "Znak" праця "Таємна війна. Генрик Юзевський і польсько-совєцька гра навколо України" [перше англомовне видання: Snyder Timothy. Sketches from a Secret War. A Polish Artist’s Mission to Liberate Soviet Ukraine. – Нью-Гевен, Лондон: Yale University Press, 2005].

Американський історик окреслює в ній постать одного з представників пілсудчиківського табору – Генрика Юзевського [Henryk Józewski], члена Польської Військової Організації, організатора польської розвідки в Києві, палкого прихильника польсько-українського союзу у 1920 році та міністра в уряді Симона Петлюри.

У 1928-1938 роках Юзевський посідав посаду волинського воєводи, намагаючись створити на підлеглій території зразковий приклад співіснування в одній державі поляків і українців. Після падіння Польщі в 1939 році він негайно включився у підпільну діяльність, яку продовжив аж до свого арешту Управлінням Безпеки в 1953 році. Життя йому врятувала смерть Сталіна. Завдяки їй, хоча й засуджений на довічне ув’язнення, він вийшов на волю в 1956 році. Решту життя він мешкав у Варшаві, займаючись живописом. Помер у 1981 році на шпитальному коридорі, куди через брак місця виставили його ліжко.

Постать Генрика Юзевського вже раніше дочекалася вдалої біографії авторства вроцлавського історика Яна Кенсіка [Jan Kęsik]; слід також рекомендувати обширний нарис Марка Ґалензовського [Mark Gałęzowski], опублікований у паризьких Zeszytach Historycznych [Kęsik J. Zaufany Komendanta. Biografia polityczna Jana Henryka Józewskiego 1892-1981, Вроцлав 1995; M. Gałęzowski, Henryk Józewski "Olgierd" // Zeszyty Historyczne. – Z. 150. – 2004].

Проте Снайдер не обмежився збиранням докупи того, що перед ним встановили інші історики, які "їхали в окремих купе". Звичайно, він охоче й компетентно використовував їхні праці (у примітках є посилання на багату літературу предмету) [з позицій, які я не зауважив у бібліографії, слід згадати дві нещодавно видані (і мабуть тому не враховані) книжки: Mędrzecki W. Inteligencja polska na Wołyniu w okresie międzywojennym. – Варшава, 2005; Wnuk R. "Za pierwszego Sowieta". Polska konspiracja na Kresach Wschodnich II Rzeczypospolitej (wrzesień 1939 – czerwiec 1941). – Варшава, 2007], але паралельно провів власні архівні пошуки.

Намагаючись простежити шлях, яким функціонери УБ врешті дісталися до Юзевського, він навіть провів пошуки в архіві Інституту Національної Пам’яті. На маргінесі варто зазначити, що цей пошук схилив його до висновку, який прямо стосується дискусій, які точаться в Польщі навколо ІНП. На сторінці 292 ми читаємо: "Той факт, що когось зареєстрували в документах таємної поліції як »агента« не означав, що дана особа провадила співпрацю". Якщо Кенсік зосередився у своїй книжці насамперед на особі волинського воєводи, скрупульозно дотримуючись фахових норм історика, то Снайдер створив справжню історичну панораму, широко описуючи між іншим Великий Голод і Великий Терор в Україні, а також трагічні долі мешканців Волині під час ІІ Світової війни.

При цьому він демонструє рідкісну здатність писати доступно, а водночас достоту інтригуюче навіть про складні справи. У його книжці Юзевський є лише представником – щоправда, мабуть найбільш колоритним – ширшого середовища, якому патронував Пілсудський, об’єднаного переконанням, що слід призвести до знищення Совєцького Союзу "в ім’я самовизначення народів, які його складають" (с. 313).

На думку Снайдера, у міжвоєнне двадцятиліття Польща точила з СССР "мікроскопічну холодну війну з усіма властивими їй прикметами": ідеологічною війною, розвідувальними операціями та інтенсивними військовими приготуваннями.

Найважливішим полем цього конфлікту була Україна, яку обидві сторони вважали найслабшою точкою противника, а одну з головних ролей відіграв власне Юзевський. Снайдер при цьому порівнює дії польської держави до того, що робили під час "великої холодної війни" американці. Він зауважує схожість (скажімо, так само, як поляки вербували агентів з числа українців у таборах, інтернованих після польсько-більшовицької війни, так американці та англійці шукали їх серед українських ді-пі після ІІ Світової війни), а також відмінності (польсько-совєцьке суперництво мало лише регіональний характер), не забуваючи ні на мить про різний масштаб подій. З його точки зору навіть совєцький терор тридцятих років був значною мірою функцією військових приготувань Сталіна.

Винищуючи українських селян і польську національну меншину, совєти автоматично позбавляли розвідку ІІ Республіки шансів на розбурхання антикомуністичної ірреденти. Снайдер наводить порівняння совєцьких репресій щодо поляків у СССР у 1937-1938 роках із тими, які спіткали мешканців східних околиць ІІ Республіки в 1939-1941 роках. На його думку, "політика, яку вели у новій совєцькій прикордонній зоні в 1939-1941 роках, була хоча й шокуючою з точки зору жертв, але під певним оглядом порівняно м’якшою від підходу совєтів до польської проблеми в 1937-1938 роках" (с. 232).

Згідно зі Снайдером, чотири п’ятих із репресованих у 1937-1938 роках були страчені, тим часом "принаймні чотири п’ятих жертв 1939-1941 років вижили" (с. 233). В обох випадках кількість убитих поляків становила бл. сто тисяч. Американський історик, гадаю, делікатно дорікає польській стороні за брак реакції на Великий Голод і репресії тридцятих років. Варто нагадати, що натяки Снайдера, на жаль, знаходять підтвердження у результатах досліджень Яна Яцека Бруського [Jan Jacek Bruski], згідно з якими керівництво ІІ Республіки з політичних міркувань "прийняло тоді рішення про відмову від більш активних дій на українському ґрунті" [Bruski J. J. Polska wobec Wielkiego Głodu na Ukrainie 1932-1933, [w]: Polska. Ukraina. Osadczuk / red. B. Berdychowska, O. Hnatiuk. – Люблін, 2007, s. 246].

Звісно, Республіка тоді не була спроможна вести війну проти Совєцького Союзу, і що ще важливіше – перемогти у ній. Так само, втім, вчинили й інші країни Заходу, ігноруючи трагедію Радянської України. Проте це не змінює факту, що одна з найбільших трагедій XX століття розігралася поруч, майже на польських очах, а Польща не вчинила (чи, може, не могла вчинити) нічого, щоб допомогти мільйонам замучених голодом і сотням тисяч людей, яких убивали одразу за нашим тодішнім східним кордоном.

Заслугою Снайдера є показ того, якими близькими навзаєм були на Волині на позір такі далекі одна від одної організації, як комуністична партія Західної України та Організація Українських Націоналістів. Нерідко обидві ці партії співпрацювали між собою, а водночас нишком навзаєм прошивали одна одну агентурою. "На Волині обидві групи обіцяли суспільну й національну революцію. Саме комуністи говорили про »остаточне рішення« національних проблем у регіоні, що означало знищення поляків як політичного класу" (с. 194).

Цікаво, що комуністи в середині тридцятих років убили низку осіб, які були визнані ними за поліційних інформаторів. Принаймні в одному випадку тіло інформатора було розрубане на частини (позбавлене рук і ніг). Це дуже важливий факт, коли ми згадаємо про долю поляків на Волині в 1943 році. Іноді в описах польсько-совєцьких розвідувальних дій Снайдер заходить, по-моєму, занадто далеко. Сумніви породжує, скажімо, запропонована автором гіпотеза про комуністичну провокацію у випадку вбивства Тадеуша Голувка, відомого депутата від безпартійного блоку співпраці з урядом, який виступав за надання українцям культурної автономії. Убивство його 1 вересня 1931 року в Трускавці членами ОУН викликало обурення і в поляків, і в українців. Хоча ще через багато років після того діяч ОУН Ярослав Гайвас у розмові з Анджеєм Романовським [Jarosław Hajwas] заперечував, що замах вчинили українці, цей акт, проте, досконало вписувався у принцип "перманентної революції", який практикували націоналісти [Skazani na współpracę. Rozmowa z Jarosławem Hajwasem, [w]: Romanowski A. Ludzie tamtego czasu. Wywiady z lat 1977-1998. – Краків, 2000. – S. 133. На тему Голувка див.: Werschler I., Z dziejów obozu belwederskiego. Tadeusz Hołówko – życie i działalność. – Варшава, 1984].

Рішення про замах прийняла радше за все керівна трійка ОУН у складі: Іван Габрусевич, Роман Шухевич, Зенон Коссак. Через багато років останній командир УПА, полковник Василь Кук, визнав, що вбивство було справою рук членів ОУН. "Він нас, – стверджував полковник у розмові з Ґжеґожем Ґурним, – роззброював ідеологічно. З ендеками ситуація була принаймні зрозуміла: ми тут, а вони там. Голувко розмивав поділи" [ Górny G. Wyznania pułkownika Kuka // Tygodnik Powszechny. – 29 maja 1994].

З книжки Снайдера ми небагато дізнаємося про куліси відкликання Юзевського з Волиніа, що, до речі, блискуче описав у своїй роботі Кенсік. Американський автор наче хотів заощадити читачам образу брудної пропагандистської кампанії, яку щодо Юзевського розбурхали ендеки. Навіть перевага, яку віддавав волинський воєвода польським школам із обов’язковим вивченням української мови (а це було пов’язано з обмеженням розвитку української шкільної справи) представляли як дискримінацію поляків і надання привілеїв українців.

Ендеки звинувачували Юзевського у "полякожерстві", знищенні польських інституцій публічного життя. Запальні атаки національної преси на особу й політику Юзевького зумовили, що вже в 1933 році міністр внутрішніх справ міркував про його відкликання, але проти цього заперечував Пілсудський. Вже після переводу воєводи до Лодзі недоброзичливий до нього Kurier Wołyński написав, що настав край "десятилітньому польську мучеництву" громадськості Волині [див.: Kęsik J. Zaufany…. – Op. cit. – S. 151. Пор.: Mędrzecki W., Inteligencja polska…. – Op. cit. – S. 261].

Важко в це повірити, але кривди, які вони чинили українцям, польські сусіди часто просто не зауважували. Це чудово помітно у рапорті солдата під псевдонім "Кабан" із 27 Волинської Дивізії АК, який, навівши факт нерівноправного ставлення до українців, визнав це за доказ надання їм переваги! Оцінюючи освітню політику польського уряду, "Кабан" категорично стверджував: "При розподілі стипендій поляків цілковито дискримінували. Їм припадало максимум 40% фондів" [див: Siemaszko W., Siemaszko E. Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939-1945. – Варшава, 2000. – T. II. – S. 1155].

Тим часом до війни на Волині мешкали 16,6% поляків і аж 68% українців. Снайдер обережно згадує про інтриги офіцерів Корпусу охорони прикордоння, які розпочали акцію "навернення" православних у католицизм. Дистанція воєводи від цих місіонерських "успіхів" стала остаточною причиною переведення його до Лодзі. Після усунення Юзевського "польські націоналісти, – читаємо в роботі Снайдера, – втілили у 1938-1939 роках достатньо значну частину своєї програми, щоб переконати українців, які сумнівалися, що ворожа окупація буде неодмінно кращою від польського урядування" (s. 251). Відчуття певної неповноти викликає опис антипольської операції на Волині в 1943 році. Снайдер пише (s. 248), що ОУН прийняла рішення про деполонізацію в 1943 році. Але вже до війни в програмі ОУН можна було знайти обіцянку парцеляції без компенсації усіх значних маєтків і господарств колоністів на користь українських селян.

З української держави мали також депортувати, одразу ж після здобуття незалежності, колоністів, поселених після 1918 року. Водночас наперед припускали, що в момент вибуху повстання буде вчинена спроба спровокувати селян до виступів і погромів польських землевласників і колоністів на кшталт тих, які сталися в Україні наприкінці І Світової війни. Вже під час війни, восени 1942 року, керівник бандерівської фракції ОУН прийняв рішення про "примусове виселення" усіх без винятку поляків з територій, які визнаються українськими етнографічно.

У 1943 році план вигнання під загрозою смерті польського населення був змінений – важко сказати, чи на щаблі Центрального Проводу ОУН, чи з ініціативи волинського керівника цієї організації (маю тут на гадці насамперед Дмитра Клячківського "Клима Савура"), – на наказ про повне винищення поляків на Волині. Його було віддано найпізніше в червні 1943 року, але вже під час першого нападу т.зв. першої сотні УПА Григорія Перегійняка "Довбешки-Коробки" на Парослі в лютому 1943 року було безжально винищено всіх мешканців села. Шкода також, що Снайдер, пишучи про операцію "Буря" на околицях (s. 264), бодай одним реченням не згадав про Волинь, де вона почалася. Адже саме там виникла на початку 1944 року – попри терор українських націоналістів – 27 Волинська Дивізія Піхоти АК, найбільша польська партизанська одиниця. Її було утворено із загонів партизанів АК, членів сільських самооборон, груп підпільників, стягнутих із міст, врешті з дезертирів із польської допоміжної поліції, які покинули служити німцям. У сумі вона налічувала бл. семи тисяч вояків. Дивізія вела бої з УПА і з німцями.

На межі березня-квітня 1944 року поляки поруч із Червоною армії узяли участь у битві за Ковель і внаслідок німецьких контратак опинилися в оточенні. Врешті частина вояків АК пробилася за совєцькі лінії, а частина на Люблінщину, де через кілька місяців знову узяли участь в операції "Буря". Одразу ж після вступу совєцьких військ на Люблінщину, дивізія була роззброєна. Згадуючи про боротьбу УПА з совєтами, яка тривала до п’ятдесятих років, Снайдер констатує на сторінці 250: "Так, як того прагнув Юзевський, хоча в обставинах, яких з певністю не передбачив, десятки тисяч волинських українців стали рішучими ворогами совєцької влади. Воєвода залишила по собі Волинь, де український націоналізм міг квітнути, але цей націоналізм був неприязним до Польщі".

Ми торкаємося тут проблеми оцінки політики Юзевського, яку він провадив на Волині. Польські автори радше схильні вважати, що так званий волинський експеримент "закінчився фіаско" [Kęsik J. Zaufany…. – Op. cit. – S. 149]. Снайдер дає більш виважену оцінку. Юзевський, на його думку, "вважав, що пропозиції, запропоновані волинськими радикалами та його опонентами у Варшаві, усі без винятку значно гірші, ніж нестійкий status quo. Можливо, він мав рацію. (…) Ширший контекст польської та європейської політики диктував тоді три інші можливості, якщо не рахувати волинського експерименту: польський націоналізм, совєцьку владу або німецьку окупацію. Коли експеримент добіг до кінця, всі вони були випробувані на практиці" (s. 251). Снайдер зауважує, що націоналісти й комуністи не визнають, що продовження волинського експерименту було б для українських мешканців Волині найкращим вирішенням з усіх тоді можливих, бодай лише за принципом меншого зла.

Цікаве, що історики часто не зауважують вагомих тактичних успіхів Юзевського. Тим часом, якщо вірити професорові Ольґердові Ґурці [Olgierd Górka], він був скерований на Волинь із задаванням не допустити об’єднання в парламенті українських депутатів із Волині з тими, які походили з Галичини – і досягнув цієї мети. Тімоті Снайдер має рацію, кажучи, що Волинь не стала вітриною вільного світу, проте виконання цього задавання було за такий короткий час просто неможливим. Упродовж десяти років урядування ніхто, по-моєму, в тодішніх умовах не міг би досягти більше, ніж це врешті вдалося Юзевському.

Представлення постаті колишнього волинського воєводи як учасника великої геополітичної гри має, звісно, багато переваг. Проте такий спосіб писання переобтяжений також певними вадами. Адже у читача може створитися враження, що Юзевський та люди зі схожими до його поглядами погоджувалися визнати увесь комплекс прав національних меншин лише з огляду на міжнародну ситуацію.

Насправді ж, вони дійсно дивилися на Польщу як на спільний дім, в якому має знайтися гідне місце для усіх його мешканців. Звичайно, це супроводжувалося переконанням у потребі змін на геополітичній карті світу, але не думаю, що воно було єдиним мотивом їхньої постави.

Всі моє зауваги не міняють факту, що книжка Снайдера просто чудова. Варто її прочитати, щоб краще пізнати таку вражаючу постать, як Генрик Юзевський.

Автор: Ґжеґож Мотика [Grzegorz Motyka], працівник Інституту політичних студій ПАН
Джерело: Nowa Europa Wschodnia, Nr 2, 2008.
Назва оригіналу: Bohater "mikroskopijnej zimnej wojny"
Переклад: Андрій ПАВЛИШИН, Західна аналітична група
Обговорити на форумі