Слово на захист лібералізму

Одним із наслідків глобальної фінансової кризи стала дискусія про "смерть капіталістичної системи". Дискусія однозначно не нова, згадаймо, принаймні, Карла МАРКСА з його пролетарем – могильником капіталізму. Коли читаєш західні газети, щоразу натрапляєш на заклики відмовитися від засадничих принципів вільного підприємництва, повернути провідну роль держави в економіці, забути про дерегуляцію, поставити центральні банки під контроль держави тощо. Всі ці заклики, як на мене, спричинені більше психологічними підставами, аніж економічними.

Мені ж би хотілося сказати слово на захист капіталізму й лібералізму. Пам’ятаю одну з промов батька польських реформ Лєшека БАЛЦЕРОВІЧА. У ній він розповідав про те, що економічні реформи можуть бути двох типів, – ліберальні і соціалістичні. Останні спрямовані на обмеження індивідуальних свобод у сфері підприємництва і посилюють вплив влади над суспільством. Ліберальні реформи усувають владу політики над суб’єктами господарювання і розширюють індивідуальні свободи.

За останні десятиліття соціалістичні реформи стали радше винятком, аніж правилом. Як приклад можна назвати лише укази економічного характеру, видані венесуельським президентом Уго Чавесом, чи теж реформи президента Ево Моралеса в Болівії. Більшість країн, й у першу чергу в Західному світі, однозначно схиляються до антисоціалістичних реформ. Урядовці, котрі не бажають бути політичними самогубцями, розуміють, що їхні країни потребують перетворень, спрямованих на розширення підприємницьких свобод. Але виникає досить парадоксальна ситуація: проводячи ліберальні реформи, усвідомлюючи їхню життєву необхідність, політики водночас лають лібералізм як такий. Таким чином слово "лібералізм" відривають від дійсності і надають йому чітко негативної конотації.

Візьмемо країни колишнього соціалістичного табору чи теж деякі країни Західної Європи. Останніми роками там інтенсивно проводяться реформи, спрямовані на розширення свобод суб’єктів господарювання і створення правової держави. Те, наскільки болючим, глибоким і тривалим буде процес реформ, багато в чому залежать від початкових умов. Це так, як у медицині: лікування залежить від стану хворого. Візьмемо до прикладу Ірландію. До кінця 70-х років вона й близько не нагадувала "європейського тигра", це була доволі квола господарка, хоча мала багато козирів, котрі згодом успішно використала. Її економіка вже не мусила проходити процесу приватизації, вона була відкрита до світу, мала апробоване законодавство, добре функціонувала й система судочинства. Чого їй бракувало – це реформи фінансової системи. Щойно її було проведено, то Ірландія в економічному плані почала рухатися вперед велетенськими кроками. Про що це нам говорить? Що, проводячи реформи, треба дуже скрупульозно зважати на їхню комплексність. Вистачить однієї недоробленої деталі, щоб вона перекреслила всі економічні козирі, наявні в держави.

З колишніми соціалістичними економіками справа, звичайно ж, була значно складнішою. Обсяг реформ, який тут довелося проводити, був не до порівняння більшим. Безумовно, вони коштували дорого й завдали чимало болю громадянам цих держав. Але, коли знову вдатися до аналогії з лікуванням, то варто зазначити, що безглуздо говорити про абсолютну ціну терапії, не порівнюючи цих коштів з перспективами витрат, котрі виникнуть, якщо пацієнта не лікувати. Тому упускати цей момент (що доволі часто роблять навмисно, виходячи з політичних мотивів) було б великою помилкою.

Що нам демонструє досвід останніх років у країнах Центральної та Східної Європи? Що далі держава зуміла відійти від соціалізму, що більше мужності мали її провідні політики, то потужнішим було її економічне зростання. Водночас країни, котрі провели глибші реформи, досягали суттєвіших успіхів у неекономічних сферах: у галузі охорони здоров’я, розвитку культури, соціального забезпечення, охорони навколишнього середовища. Аксіомою є й те, що чим скоріше країна розпочне реформи, тим кращі позиції у світовій економіці вона зможе собі забезпечити. Але інколи через певні національні обставини країна зволікає з реформами. Утім, навіть й у такому випадку, якщо в державі існують рішучі й мислячі політичні лідери, котрі користуються підтримкою суспільства, вдасться надолужити згаяне.

Прикладом може служити Словаччина, котра за часів Владіміра МЕЧІЯРА довго впиралася загальному процесові реформ, котрий проводили її посткомуністичні сусіди. Утім, коли владу диктатора було врешті-решт усунуто, новий уряд реформаторів у Братиславі зумів досить оперативно здійснити масштабні соціально-економічні реформи, котрі забезпечили країні стрімке зростання. Й уже з першого січня наступного року Словаччина зможе долучитися до елітарного клубу країн єврозони.

Незважаючи на всі ці доволі очевидні приклади, слово "лібералізм" далі залишається лайливим, зокрема й на Заході. У Іспанії вибирають соціалістів, незважаючи на економічні успіхи, яким країна завдячує саме консервативному уряду, у Німеччині Вільна демократична партія знаходить щоразу менше прихильників, а зростає популярність Лівої партії, у Польщі Унія Свободи надовго випала з парламентського процесу. Зростає теж критика Міжнародного Валютного Фонду, котрий своїми умовами надання кредитів змушує боржників будувати ліберальне суспільство.

І тут було б доволі доречно використати приклад Аргентини. За поверхового погляду на новітню економічну історію цієї латиноамериканської держави, здається, що остання господарська катастрофа там була спричинена економічними реформами, які впроваджував президент Карлос МЕНЕМ за фінансової підтримки МВФ. Але, якщо здійснити детальний аналіз економічної ситуації, то можна дійти висновку, що головна причина господарського краху полягає в тому, що поза межами реформ залишилися деякі важливі галузі. Зокрема, реформа оминула фіскальну сферу та ринок праці. Хоча й нині більшість аргентинського суспільства переконані, що це саме реформи призвели до економічного падіння, а не їхня некомплексність. Така налаштованість електорату дозволила прийти до влади соціал-популістам: спершу Нестору, а потім Кристині КІРШНЕРАМ.

Тож варто підкреслити, що неповність реформ є надзвичайно небезпечною справою. По-перше, це ніби підкладання під господарку країни міни сповільненої дії, яка раніше чи пізніше підірве економічний розвиток. По-друге, це дасть соціал-популістам добрий пропагандистський козир для промивання мізків більшості суспільства, мовляв, ми казали, що ці реформи ні до чого доброго не призведуть. Саме в такий спосіб популісти й виграють вибори не лише в Латинській Америці, а й у багатьох країнах Європи. А це змушує ліберальні партії бути значно професійнішими за соціалістичні. Пообіцяти виборцям щасливе життя вже сьогодні значно легше, аніж налаштувати їх на тривалі й болісні реформи. Зрештою, в Україні цей процес ми зможемо зараз спостерігати на практиці. Біда лишень, що більшість нашого суспільства ще не навчилася відрізняти популістські промови від фахових програм.

Автор: Любко ПЕТРЕНКО для www.KOLOMYYA.org
Обговорити на форумі