Уроки тридцятилітніх китайських реформ

У ці грудневі дні тридцять років тому Ден Сяопін [Deng Xiaoping] і комуністична партія Китаю повернулися спиною до маоїзму і взялися за виконання програми реформ, яка призвела до найбільш вражаючого в історії людства періоду створення матеріальних благ. З висоти сьогоднішнього дня цей процес видається неймовірно простим і плавним. Але він таким не був, і не є таким досі.

Насамперед, у Пекіні ніколи не було тотальної згоди щодо мудрості курсу реформ. Так само, як ніколи не було чіткого плану дій. Радше, особливо в часи Дена, це був по-справжньому персональний процес. Ден зміг запустити реформи, бо в 1978 році Китай перебував у стані економічного й ідеологічного виснаження, і внутрішня опозиція до "слідування шляхом капіталізму" була слабкою. Адаптація прагматизму, як керівного принципу була популярною, бо люди були ситі по горло політичними кампаніями та класовою боротьбою. Також, Ден відіграв критичну роль, як "верховний лідер" у визначальні моменти 1980-х і на початку 1990-х років, просуваючи зміни та використовуючи свій персональний престиж, коли здавалося, що реформи провалюються.

На ранніх стадіях, коли приватні підприємства були малими, співіснуючи з великим державними індустріальними динозаврами, економічні реформи створили багатьох переможців і дуже мало невдах. За відомими висловом Дена, творці китайської політики вдалися до поступового підходу, "перетинали ріку, перестрибуючи з каменя на камінь". Експерименти незначного масштабу часто приводили до успіху в національному вимірі, скажімо, коли було дозволено фермерам залишати собі те, що вони виростили на приватних ділянках, або засновувати вздовж узбережжя спеціальні економічні зони.

Значного залучення іноземних інвесторів у економіку Китаю ніколи не планували. Це виникло само собою в процесі розвитку. Проте брак плану реформ також привів до певних помітних провалів. Китайський ринок цінних паперів досі не функціонує через те, що він стартував як безкоштовне джерело грошей для державних підприємств. Дозвіл для ринку стати життєздатним джерелом капіталу для промисловців завдасть шкоди цим компаніям і тим, хто володіє їхніми переоціненими акціями.

Поступовий підхід, нейтралізуючи брак консенсусу, мав політичні наслідки. Упродовж 1980-х років у лавах комуністичній партії прихильники реформ і прихильники жорсткого курсу все ще вели боротьбу за темпи впровадження реформ, і інтелектуали мали певну міру свободи для дискусії. Репресії після кровопролиття 1989 року на площі Тьєнаньмень різко загальмували ці дебати, проте через кілька років економічні реформи й ріст економіки повернулися. На середину 90-х років партія успішно перетрясла свій образ, поставши як еліта суспільства, зібрання представників усіх прошарків, включно з промисловцями. Єдиною політичною суперечкою була конкуренція між технократичною елітою і лідерами мережі патронажу, в той час, як уряд купив союз із інтелектуалами шляхом покращення їхнього рівня життя.

Наприкінці 1990-х – на початку 2000-х років Китай мав вражаючу економіку, позбавлену державного контролю. Частка доходу уряду у ВНП скоротилася з 31% в 1978 до близько 11%. Водночас Пекін в односторонньому порядку зменшив тарифи й приєднався до Світової Організації Торгівлі, при цьому скорочуючи державний сектор. Упродовж кількох років, починаючи з 1990-х, неефективні державні підприємства звільнили близько однієї третини своєї робочої сили, за деякими оцінками – 60 мільйонів працівників.

У результаті майже три десятиліття "економіка соціалістичного ринку" з року в рік продукувала двоцифровий ріст економіки. На жаль, ця гонка добігає кінця, і не лише через глобальну фінансову кризу. Сьогодні маятник вирушив у другий бік, у бік ідеологічного змагання й сильного уряду. В країні, яка все ще не має справжнього консенсусу щодо чеснот ринкових реформ, навернені в капіталізм комуністи перетворюються у соціал-демократів європейського зразка. Наприкінці 1990-х років бюрократи налаштувалися на те, щоб повернути собі свою владу. Пекін встановив мету: шляхом покращення системи збору податків відновити частку доходів державного сектору у ВНП до 20%. Минулого року частка доходу сягнула 20,8% ВНП, зрісши на 32,4%, що набагато більше, аніж темпи приросту економіки – 11,4%. Настільки ж швидко зросли витрати, і тепер це частина ідеологічного зсуву назад, до державного управління. Керівники уряду пропонують власні відповіді на кожну проблему, висловлюючи готовність використовувати державні ресурси для допомоги тим, кого нова заможність залишила позаду, аніж покладатися на нові підприємства для створення робочих місць. При цьому, залишаючись мізерною у порівнянні з європейськими країнами, китайська мережа соціальних витрат швидко збільшується. Взявши до уваги, що Китай все ще є бідною країною і має швидко старіюче населення, така політика може виявитись нереальною.

Тим часом, після періоду сприяння зовнішній торгівлі та інвестиціям до тієї міри, яку рідко можна спіткати в країні, яка розвивається, Пекін помалу відступає, зводячи нетарифні бар’єри на шляху закордонних продуктів і інвестицій. Держава підтримує створення нових національних чемпіонів – підприємств, які прив’язані до уряду за допомогою різних структур власності і насолоджуються щедрим фінансуванням із державних банків. Новий закон про працю йде набагато далі базових норм захисту на робочому місці, спонукуючи працівників до створення організацій та ведення диспутів із керівництвом.

Все це зменшує нагоду для відкритості до нового, справжнього приватного сектору, який був двигуном швидкого росту економіки Китаю. В міру того, як сповільнюється ріст, а керівні кадри з добрими політичними зв’язками й далі насолоджується левовою часткою благ, нерівність і обурення зростають. Якщо це підштовхуватиме уряд до подальших витрат, щоб відкупитись від невдоволених, позитивний цикл економічних реформ може перерости у лихий цикл, а відтак до ще більшого втручання уряду. В сфері політики щільне злиття урядової й ділової еліти означає, що будь-яка поява опозиції до компартії буде, радше за все, антибізнесовою. Ми вже бачили свідчення цього.

Серед інтелектуалів найновішою тенденцію є націоналістичний рух, який виступає за більший контроль уряду над економікою, відомий, як "нові ліві". Ніщо із сказаного вище не означає, наче після 30 років реформ Китай обов’язково обере курс назад. Але прямолінійна проекція, яку дехто зображав для росту держави, є надто оптимістичною. Недоліки компартійної монополії на владу стають усе більш очевидними, адже ми бачимо, що як захищаючи свій контроль над економікою партійні бізнесмени стримують розвиток банківської системи й ринку цінних паперів. Очікують, що наступний рік буде вирішальним і в економічному, і в політичному плані. Залежна від експорту економіка Китаю особливо вразлива до глобального сповільнення. Але комуністична партія показала себе здатною адаптуватися й пристосовуватися до нових викликів. Ми можемо сподіватись, що мандри з каменя на камінь і далі триватимуть, навіть якщо темпи реформ сповільняться.

Автор: Г’юґо РЕСТАЛ [Hugo RESTALL], редактор Far Eastern Economic Review
Джерело: The Wall Street Journal
Переклав Михайло МИШКАЛО
Обговорити на форумі