"Більше, ніж поцілунки, зворушують душу листи"

«Більше, ніж поцілунки, зворушують душу листи»

Джон Донн, англійський поет

Давно не отримувала листів, так само давно і сама їх нікому не писала. Не тому, що немає кому, а з огляду лише на одну-єдину причину: зараз, коли ми живемо в епоху Інтернету та мобільного зв’язку, майже усі мої друзі, знайомі, одно­клас­ники та одногрупники зареєстровані у сучасних соціальних мережах, тому немає необхідності аж надто обтяжувати себе листуванням як таким. Та й кожен з нас, мабуть, відчув переваги віртуального спілкування та листування: і швидкість доставлення блискавична, і мінімальна затрата часу, і ті, хто нам потрібні, зав­жди знаходяться «по той бік» монітора чи телефону.

Та нещодавно я отримала лист від своєї знайомої, яка уже п’ять років проживає у Латвії. Коли вона їхала за кордон, ми обіцяли одна одній надсилати листи, цікавитися життям та справами. Однак, на жаль, якось не доходило до того, щоб взяти у руки аркуш паперу і ручку, сісти за стіл і написати листа. Завжди знаходилось виправдання, мовляв, нині час дуже цінний, щоб витрачати його на епістолярну творчість, десь іншим разом. Той лист – великий та щирий – я прочитала від початку до кінця і він зворушив мою душу: надто довго я не відчувала нічого подібного від читання звичайнісінького листа. Адже завдяки йому я перейнялася реальними думками, переживаннями і почуттями свого адресанта. Це було якесь дивне незбаг­ненне таїнство – тримати у руках таку довгоочікувану вісточку та читати її на самоті. Усмішку, здивування та подекуди навіть нотки суму бачив той лист на моєму обличчі. Я одразу вирішила відписати листа знайомій. Спочатку підій­шла до цього процесу якось нерішуче, не знала, з чого почати, про що писати. Та тільки-но я взяла у руки папір і ручку, як рядки одні за одними лягали на білий аркуш паперу і створили коротеньку роз­повідь про моє життя за п’ять років. Остання крапка, лист завершено, закле­єно у конверт і відправлено адресату.

Дивно, але цей, здавалось би, непримітний випадок розбудив у мені тугу і ностальгію за листуванням. Схоже, класичний епістолярний жанр перет­ворюється, як не прикро, на рудимент. Шкода, що вікова традиція листовного спілкування втрачає свою значущість, “есемески” та Інтернет-листування витіс­няють з нього справжню душевність, кот­рою зворушували колись листи, які приходили у конвертах. Пригадую, як колись хтось із моїх рідних писав листи родичам у Росію і я несла кидати їх у поштову скриньку біля хати листоноші. На ту скриньку я, тоді ще маленька дівчинка, дивилася допитливими очима і ставила сама собі запитання: «А що далі буде з тим листом, він не загубиться у скриньці?» О дитяча наївносте! Ти щиро вірила у те, що всередині тієї скриньки якийсь фантастичний світ, у якому листи дивом потрапляють до того, кому їх надсилаєш. Та поштова скринька і нині стоїть на тому ж місці, та тільки ніхто не кидає туди листи.

Безумовно, це дуже приємно отри­мувати листи. Однак лише лист, написаний від руки, хай навіть не надто поетичним і витонченим почерком, зате щирим може торкнутися найтонших струн душі і залишити приємні спогади. Пам’ятайте, не доходять до адресата лише ненаписані листи.