Гуцульський драйв на шотландській сцені

У серпні цього року в одному з найвпливовіших мистецьких фестивалів Європи та світу — міжнародному Единбурзькому фестивалі мистецтв, який щороку відбувається в столиці Шотландії й в останні два десятиліття утримує світову першість за кількістю демонстрованих на ньому театральних, музичних та інших творів, вперше взяв участь прикарпатський театральний колектив — Коломийський обласний український драматичний театр ім. І. Озаркевича. "Галичина" запросила на розмову про цю, неабияку для нашої області, мистецьку подію директора Коломийського драмтеатру заслуженого артиста України Дмитра Чиборака та літературного редактора театру Ольгу Руданець.

Ольга Руданець. Чи не найбільший у світі Единбурзький фестиваль об’єднує в собі театральний, книжковий, політичний і музичний фестивалі, фестивалі комедії та фільмів. До участі в театральному фестивалі в Единбурзі наш театр запросили вже вдруге. Першу таку пропозицію нам було зроблено ще 1998 року, коли один із тодішніх директорів фестивалю Томек Борк переглянув у відеозаписі нашу виставу "Гуцульський рік" Гната Хоткевича й визначив, що вона цілком вписується в формат фестивалю й може мати успіх. Однак тоді через брак коштів здійснити цей недешевий проект театр самотужки не зумів і, не отримавши належної підтримки ні від влади, ні від спонсорів, був змушений відмовитися від участі.

Дмитро Чиборак. Цього року шотландська компанія знову знайшла нас сама. Зі свого боку вона зробила все можливе для того, щоб наша поїздка відбулась, — від поступок нам із термінами фінансових переказів до сприяння у відкритті віз. Організатори фестивалю підкреслювали, що наш театр, якому виповнилося 160 років, є одним із найстаріших в Україні.

О.Р. Рішення про участь у фестивалі було прийнято в кінці березня цього року, коли ми отримали запевнення від владних органів та окремих спонсорів про часткову підтримку проекту. Щоправда, свого слова наразі дотримали тільки обласна рада та облдержадміністрація. Отож завдяки допомозі обласної влади, яку ініціював депутат обласної ради Михайло Вишиванюк, для участі в Единбурзькому фестивалі нам було виділено 100 тисяч грн. Звичайно, це не всі кошти, які були потрібні для цього, тому ми мусили шукати ще якісь кредити, спонсорську допомогу, досі теж ще не отриману. Але коли бюджетні кошти на поїздку до Шотландії вже було виділено, тож нам не було куди діватися й ми мусили їхати, хоч і грошей ще бракувало. Поїздкою до Шотландії ми дуже завдячуємо й Британській раді, представники якої допомогли фактично поза всякими регламентами британського посольства виготовити нам візи за півдня. Це, очевидно, вказує на те, що Единбург був зацікавлений, аби ми там появилися. І так ми з великими труднощами й поїхали, але відбули в Единбурзі тільки половину фестивалю.

Д.Ч. Театральний фестиваль в Единбурзі — це не зовсім фестиваль у звичному його розумінні. Це своєрідний всесвітній комерційний ярмарок, на який театральні колективи привозять для огляду свій товар — постановки, а купці (в сучасному розумінні, продюсери) їдуть сюди це все побачити й відібрати для себе те, що може принести їм успіх і прибуток. Це дуже дорогий комерційний проект. Уявіть собі масштаб: одночасно до столиці Шотландії Единбурга із 750 тисячами жителів з’їздиться півтора-два млн. людей на цілий місяць. У місті ставлять 252 сцени, й паралельно на них працюють митці в галузі музики, літератури, театру і т. д., і місто від цього всього аж гуде. Це своєрідні олімпійські ігри в сфері людського духу. Але потрапити на цей фестиваль тільки тому, що маєш кошти, — таке там не проходить. Його організатори здійснюють попередній відбір, відбирають щонайкраще в культурі різних країн і континентів.

О.Р. Фестиваль так побудований, що організаторів навіть не цікавить, скільки глядачів збирають мистецькі дійства. Їх, організаторів, цікавить передусім, скільки критиків і журналістів приїхало на цей форум.

Д.Ч. Фестиваль не є чисто форумом традиційного європейського класичного театрального мистецтва. На нашій сцені тільки наш театр і польський представили драматургію в її класичному варіанті. інші проекти (а щодня на одній сцені відбувалось сім вистав) являли собою модернові театральні віяння, зорієнтовані на пластику, музично-світлові ефекти, балетні й танцювальні композиції. Така форма не має мовного бар’єра, але водночас, немає й мовної енергетики...

— Тож який репертуар ви повезли до Шотландії?

Д.Ч. Якщо років 14 тому на Единбурзький фестиваль Київський театр на Подолі повіз Шекспіра, то ми узяли наш етнічний матеріал — передусім п’єсу Г. Хоткевича "Гуцульський рік". Наш театр має цікавий досвід поєднання слова і пластики. Адже такі вистави, як "Боа констріктор" — першопрочитання на українській сцені за повістю Івана Франка та "Вій" Миколи Гоголя, побудовані саме на взаємопереплетенні двох потужних потоків — сценічного мовлення і пластики.

— Якою мовою ви подавали свої вистави?

О.Р. Ми, здається, були єдиними за всю історію Единбурзького фестивалю, хто свої вистави давав українською мовою. До своїх вистав ми подали тільки короткі пояснення англійською. Але гра акторів у цих постановках була настільки зрозумілою, що в принципі й переклад не був аж так потрібний. Чи можна передати чужою мовою той гуцульський колорит, коли Параска відчитує свого Йвана? Тож глядачі розуміли суть через гру акторів, через їх енергетику, що навіть зазначалося у відгуках британської преси.

Д.Ч. Це приблизно те саме, що з музикою. Хіба вона має мову?! Але спочатку від декого чувся скепсис: мовляв, театральна компанія з України хотіла здивувати шотландців своєю мовою.

О.Р. А потім вони й самі дійшли висновку, що іншою мовою це навряд чи можна було б передати. І попри мовний бар’єр ми дістали схвальні відгуки британської преси передусім за виставу "Гуцульський рік". Ця постановка справді має дуже добру пластику, дуже енергетично заряджену, гуцульську, з усім, із чим Руслана кілька років тому виграла "Євробачення".

Д.Ч. Мова має енергію, й ми це довели на практиці. Недарма британці сказали, що компанія з України привезла до них мистецьку життєстверджувальну ідею.

— Наскільки пригадую, вистава "Гуцульський рік" досить тривала. А який часовий формат був на Единбурзькому фестивалі, якщо на одній сцені щодня йшло сім постановок?

Д.Ч. В Україні ця одна з найстаріших наших вистав (з 1990 року!) триває дві години. А на Единбурзькому фестивалі всі роботи не повинні перевищувати години 15 хвилин. Коли "Гуцульський рік" із двох ми втиснули в одну годину, вийшла зовсім інша вистава, насичена нашими етнічними карпатськими співами й танцями. Вони були замість тексту.

О.Р. У британському варіанті ця вистава виграла саме на цьому. і відгуки на це вказують.

— Поїздки за кордон великої творчої групи — це здебільшого неабияке випробування для їхніх керівників, і взагалі заняття для людей із міцним нервами. У вас пройшло все гладко?

О.Р. Поїздка була справді серйозним випробуванням для всього театру — адміністративної й господарської служб, акторської трупи, режисера. В Единбурзі нам дали 15 хвилин для виходу на сцену, тобто на розміщення декорацій і все решту — світло, звук і т. д., плюс 15 хвилин — на прибирання сцени дочиста.

Д.Ч. А ми вкладалися й за сім хвилин. Це такий конвеєр! Такий виробничий режим на сцені ні в Україні, ні в інших слов’янських народів, театри яких певною мірою споріднені, не зустрічається.

О.Р. Усі декорації ми повкладали в торби, й кожен із нас, п’ятнадцяти, тягнув через кордон 20-кілограмову бесагу. Тож ці 15 торб за 15 хвилин мали стати антуражем на сцені, а потім знов бути згорнутими й чекати наступного дня.

— Як британці сприйняли ваші постановки?

О.Р. На третій день, коли ми зіграли свою третю виставу, на нашій афіші при вході до театру появилися зірочки. Коли ми поцікавилися, що це таке, виявилося, що театральні критики й журналісти, які спеціалізуються на мистецтві, зразу ж оцінюють і кладуть свої оцінки-зірочки за п’ятибальною системою. За всю історію фестивалю, як нас запевняли, найвищий бал був чотири зірочки. Після від’їзду додому нас повідомили, що нам поставили чотири зірочки.

— Як ви думаєте, чому?

О.Р. Мені здається, сьогодні світ втрачає інтерес до всього штучного і коли бачить перед собою щось справжнє, то й високо те цінить. Видно, це наша гуцульська справжність підкупила шотландців. Для нашого театру було дуже важливо звірити свій професійний рівень зі світовими стандартами.

Д.Ч. Вже сама участь в Единбурзькому фестивалі є значущою навіть попри наявність оцінок. Це вже певний прохідний квиточок, це марка... Для театралів це дуже важливо... Отож вистава "Гуцульський рік", яка здобула найвище визнання в Единбурзі, відтепер буде нашою "фірмовою" річчю, підтвердженою в Європі.

— Отож настав привід згадати й про акторів вашого театру, адже це і їх професійний успіх...

Д.Ч. Тут можна говорити не лише про їх професійну готовність, а й про силу людського духу. Уявіть собі, в нашої актриси Оксани Курко на другий же день перебування в Шотландії помирає батько. Його ховають у Коломиї, а їй треба виходити на сцену. Ви уявляєте, яку треба мати людську силу, щоб у такий драматичний момент не просто вийти на сцену, а й сміятися та співати весільні пісні!.. А був із нашими акторами ще й другий, не менш драматичний випадок. Наша інша актриса потрапила в аварію, а далі — госпіталь пластичної хірургії. Нею та її страховкою заопікувалися український генконсул Богдан Яременко і консул Віталій Пантус, до речі, з Івано-Франківська, кудись їздили, домовлялися. По цім побита актриса виходить на сцену. Хіба це не творчий подвиг?!

— А з українською громадою в Шотландії зустрічалися?

О.Р. На околицях Единбурга живе невелика кількість українців, десь до 200 осіб. Здебільшого це колишні вояки дивізії "Галичина". То вони запропонували приміщення під наше консульство. Також подарували резиденцію для священика й будинок під церкву. В цій церкві ми були на панахиді за батьком нашої Оксани Курко. Священик Любомир Підлузький, який родом із Павлівки, згуртував українську громаду, а його резиденція стала осідком для наших людей. Усі прибульці з України до нього туляться.

Д.Ч. Тільки в отця Підлузького ми спробували за два тижні українського сала.

— Говорячи про шотландський фестиваль, не можна не запитати й про самих шотландців, історична доля яких дуже подібна до українців.

Д.Ч. Шотландці — це чотиримільйонний народ, за територією займають третину Британських островів. Тобто в 12 разів менше за Україну. Цього року в їх парламенті більшість здобули націоналісти, вони думають про відокремлення Шотландії від британської корони. У шотландців процес відокремлення відбувається дуже цивілізовано – без революцій, політичних інтриг, як це є в нас, повністю в правовому руслі.

— А якщо порівнювати їхній і наш галицький націоналізми?

Д.Ч. Такого націоналізму на практиці, як у шотландців, — шанування своєї історії, культури і т. п., нам треба ще довго вчитися, хоча й нас, галичан, наші закляті "друзі", які самі є запеклими шовінюгами, вважають такими вже націоналістами, що далі вже нікуди. А що вже говорити про рівень побутової культури чи рівень життя шотландців?! Зарплата їхнього вчителя становить понад три тисячі фунтів стерлінгів. Уявляєте, майже 30 тисяч гривень на місяць!

— Повертаючись на завершення до нашої театральної теми, що ви порадили б українським театралам для того, щоб і собі потрапити на Единбурзький фестиваль?

Д.Ч. Найперше мусять мати живу оригінальну річ. Потім обов’язково її вписати в формат фестивалю. Далі знайти потрібну суму коштів і, як мовиться, з Богом!

Автор: Петро ПАРИПА, Галичина
Обговорити на форумі