Володар поетичного слова

Двадцятого серпня великому українському поетові, лауреатові премії ім. В.Сосюри та Державної премії ім. Т.Шевченка, колишньому політв’язню Тарасові Мельничуку виповнилося б 70 років, та важка хвороба виснажила його і 57-річним відійшов у вічність.

Широкої душі людина, з характером, справжній майстер слова, який був двічі засуджений і відправлений до радянської в’язниці. Першого разу це трапилося 1972 р., коли поета засудили на три роки у виправно-трудовій колонії суворого режиму, без заслання, а вдруге в 1979 р. був позбавлений волі на чотири роки. Спочатку його звинуватили в антирадянській діяльності, за вірші рукопису книги "Чага", яку вилучив комітет держбезпеки, а вдруге за спровокований опір працівникові міліції.

В’язниця в Тараса Мельничука, уродженця Уторопів Косівського району, забрала здоров’я, зістарила його, подарувала букет хвороб. В останні роки життя в Коломиї часто лежав у лікарні. Його дещо окрилила Шевченківська премія, якою відзначена книжка "Князь Роси" 1992 р., але не надовго. Хотів бачити надрукованим рукопис "Чаги", який передали поетові з архіву КДБ. Мав намір дати цей важкий зшиток краянинові поетові та видавцеві Івану Малковичу, та її виданням згодом зайнялися Михайло Андрусяк і літературний редактор Василь Рябий. Цю знакову книгу Тарас Юрійович ще встиг побачити в палаті тубдиспансеру, де помер.

Як згадують його колеги, поет мріяв мати багатотомне видання творів. Це пообіцяв і дотримав слова видавець М. Андрусяк, завдяки підтримці облдержадміністрації. Упродовж 2003-2007 років у друкарні ім. Шухевича побачив світ тритомник у чотирьох книгах накладом тисяча примірників.

Біографічну повість "Політ в’язня" про Т. Мельничука видав 2005 р. за сприяння облдержадміністрації колишній політв’язень коломиянин Дмитро Гриньків, який відбував покарання в сумнозвісній Кучинській в’язниці на Уралі, де й познайомилися. Згодом Тарас мав надійний притулок у "хрущовці" пана Дмитра.

Коломия перед Т. Мельничуком, здається, не відборгувала й донині, хоча є вулиця його імені, та, на жаль, поблизу Шепарівців, а треба було знайти хоч сто метрів у середмісті. Не було ні барельєфа, ні пам’ятника співцеві Карпат. Немає музейної експозиції, хоча у Вижниці й Уторопах уже кілька років діє музей. Відрадно, що міська рада свого часу, коли був заступником міського голови чільник місцевої "Просвіти" Василь Глаголюк, заснувала за клопотанням літературного товариства премію імені Т. Мельничука. Від 1997 р. її лауреатами стали Орися Яхневич (Городенка), Михайло Василенко (Київ), Ніна Гнатюк (Вінниця), Ярослав Дорошенко, Ярослав Ярош (Івано-Франківськ), Манолій Попадюк (Вижниця), Олекса Різників (Одеса), Дмитро Гриньків, Михайло Андрусяк, Ярослав Ясінський, Микола Васильчук, Ольга Бабій, Василь Андрушко, Василь Михайлищук (Коломия).

Чомусь при житті талановитих людей рідко помічають і сприймають. У своєму есеї "Останній з мандрівних поетів" ("Коломийський вісник", №№ 23, 28, 31, 34, 37, 2005 р.) В. Рябий згадує, що поет тинявся дорогами, можновладці, за винятком В. Глаголюка, не звертали на нього уваги. Він, лауреат найвищої премії України, не мав грошей, дуже чекав на мізерну стипендію з літфонду, якийсь час щось платили в драмтеатрі за консультації. Ходив, як ота совість народу, якого обікрали новітні злодії.

Не дарма, як зауважують критики, у творчості Т. Мельничука останніх років переважали похмурі мотиви. Ця поезія важка, зате правдива. Сучасники згадують, що він ніс свій хрест, мріяв про творчість нової доби, йому вже не хотілося бути поетом-політиком, але мусив залишатися собою, бо таким сформував час.

Можна довго гортати книжки Т. Мельничука, зокрема світлою залишається перша збірка "Несімо любов планеті" (1968), раритетним виданням є збірка "Із-за ґрат", яка побачила світ 1983 р. в Канаді. Так ніхто і не бачив "Строфи з Голгофи" (видали у Великобританії). Пізнаємо душу горянина, закоханого в Гуцульщину, коли читаємо "Чагу". Осягаємо світ в’язня у книжці "Зимозелень" (2006), яку упорядкували В. Шкурган, Г. Курищук, М. Попадюк. Та все ж таки, на думку літературознавців, найсильнішою книжкою є "Князь Роси" (1990), редактором якої виступив у столичному видавництві "Молодь" Іван Малкович. Академік Микола Жулинський сказав: "Тарас Мельничук жив тим неспокійним світом сучасності, яким і повинен жити поет, вигоюючи своїм співпереживанням його болі та тривоги... Поетам згори видніше, ніж нам, тим, що постійно ходять по грішній землі і звиклися із застережливим наголосом: не злітати, бо можна впасти". Дослідники знають Мельничукову неповторну емоційну силу слова й оригінальну чистоту образного мислення. Вона, відзначають, із часом не втратила поетичних чарів, хвилює, вчить осягати себе і світ. Зацитую вірша, який вважають шедевром української поезії:

Мамо,
підіть, будь ласка, у поле,
зловіть за крильця
чи за ніжку
волю
і пришліть мені у конверті.
Я покладу її коло себе:
нехай стрекоче.
А не захоче –
то хай тікає у небо:
небові теж
волі треба.

Автор: Василь Ніньовський, "Коломийський вісник"
Обговорити на форумі