А досвід став мудрістю

Журналістами не народжуються. Журналістику обирають особливі люди, з гострою внутрішньою потребою нести у світ сміливе і правдиве слово. Цей вибір потім стає змістом життя, а кожен день перетворюється на злободенний репортаж. Бо не буває журналістів колишніх. Вони завжди в строю, адже не вміють лукавити, підлещуватись, догоджати. Бо бачать і глибоко розуміють проблему там, де інші все сприймають за чисту монету.

Усе це повною мірою стосується Клавдії Федорівни Василець — найстаршого члена Коломийської організації НСЖУ з 33-річним стажем. Сьогодні їй виповнюється 85 — вік, коли життєвий досвід, відшліфований випробуваннями, перетворюється в мудрість.

Чи могла подумати колишня вихованка дитячого будинку на Харківщині, що доля щедро винагородить її за всі дитячі й юнацькі негаразди? Після жахіть голодомору 1932—33 років 10-річна дівчинка стала вихованкою дитбудинку, саме там учителька української мови Анастасія Панченко прищепила допитливій дитині любов до слова. Чи гадала Клавдія, коли у складі редколегії готувала дитбудинківські стіннівки, що журналістика згодом увійде в її життя назавжди?..

Але спочатку мала пережити ще одне випробування — війною. Як тисячі інших, була задіяна на оборонних роботах, копала ходи сполучення, протитанкові рови, розчищала аеродроми. День перемоги пам’ятає, як найрадіснішу подію в житті.

З фронту повертались хлопці — молоді, скалічені війною, але сповнені сил і надій на нове життя. Один із них, весь в орденах, став долею Клавдії. Олексій Василець, призначений одразу після війни літературним працівником районної газети "Соціалістична Харківщина", не тільки став для Клавдії Федорівни тією половинкою, яку дехто шукає усе життя. Він назавжди пов’язав і свою, і долю молодої дружини з журналістикою.

Молоде подружжя трудилось на газетярській ниві в редакції обертинської районки "Ленінське слово", яку Олексій Федорович очолював. Потім була долинська районка, аж опісля — Коломия. Чоловіка призначили директором друкарні, а Клавдію Федорівну — редактором районного радіомовлення, яке тоді було при вузлі зв’язку, а з 1965 року — при редакції газети "Червоний прапор".

Отак з мікрофоном і минали її напружені журналістські будні. Було важко робити передачі без належної апаратури. Аж коли з’явився спеціальний магнітофон "Репортер-3", можна було готувати цікаві репортажі з підприємств, колгоспних ланів, навіть шахт. Люди чекали цих передач, які тричі на тиждень по 15 хвилин розповідали про життя Коломийщини. А Клавдія Федорівна з головою кинулась в улюблену справу, досі згадує добрим словом тодішніх колег — диктора Володимира Романенчука, журналістів Галину Лупійчук, Катерину Вишиванюк, Дмитра Карп’яка, Олю Буртняк, відповідального секретаря — свого Олексія Васильця — душу колективу. Вони були такі молоді тоді, такі залюблені у світ і переповнені мріями!

З того часу сплило багато води. Уже давно дорослі її синочки Петро і Олександр. Тішать бабусю онуки, а найбільше — правнучка Софійка. Коли наповнюється рідними голосами її світла квартира, усі разом гортають фотоальбоми, згадують, слухають мамині спомини, мріють. А Клавдія Федорівна не полишає улюбленої справи й досі. Вона — добрий порадник і щирий шанувальник "Вільного голосу". Раніше часто заходила до редакції, а тепер все більше телефонує, щось підказує, критикує, нагадує. А ми сприймаємо кожне її слово, бо досвід — то велика справа. Ми всім колективом хочемо, аби наша колега по журналістській спілці, ветеран праці, ветеран війни, вдова ветерана війни ще довго-довго не втрачала оптимізму, творчої іскорки і знала — у "Вільному голосі" вона має справжніх добрих друзів. З роси і води Вам, ювілярко!

Автор: Валентина БЛИЗНЮК, "Вільний голос"
Обговорити на форумі