Помста за непокору

Село Журавка на Чернігівщині — одне з багатьох сіл Східної України, на яке в 1932—33 роках опустилося смертельне крило голодомору. Тоді мені було трохи більше шести. Після трагічної смерті батька у 1929 році мати продала двох коней. А через рік худобу й усе добро, нажите ріднею, забрали в сільськогосподарську комуну люди в шкіряних куртках. Для необізнаних поясню. Комуни — це за совітів була одна з перших форм колгоспного руху на теренах Східної України. Члени комуни в особистому володінні не мали права тримати домашню птицю, дрібну худобу, корову, зерно, навіть мати присадибну ділянку.

Пам’ятаю, як наша хата, стодола, стайня спорожніли після відвідин непроханих "гостей". Мама воліла краще померти від голоду, ніж жити і працювати в усуспільненому господарстві.

Для нашої родини настали чорні дні. Від смердючої юшки, звареної матір’ю спочатку з котів, псів, щурів, голопузих горобців і ворон, здохлятини, принесеної дідусем зі скотомогильника, мене нудило й проносило. Ненька тяжко занедужала.

Не легше стало й коли меню поповнилося листям кропиви, лободи, цвітом акації та корінням аїру, яке я витягував з болотяних місць річки Удай. Ніколи не забуду три чорні коржики, спечені хтозна з якої гидоти. Шлунок буркотів від голоду, та з’їсти їх сам я не наважувався: на печі лежала хвора, висушена, як тріска, голодна матір. А сестра десь забарилася в місті, в надії обміняти цінні, приховані матір’ю, речі на хліб, крупу чи бараболю.

З припічка лізу з коржиком на піч, — і жахаюся, глянувши на розплетені, скуйовджені посивілі материні коси. Великі чорні очі чомусь зовсім не кліпали, п’явками впивалися в мою душу... А надворі дощило. Щоб хоч трохи зігрітись, притулився до холодного тіла неньки й невдовзі здалося, ніби падаю в якесь глибоке провалля...

Що було далі, дізнався аж через 35 років, коли гірка доля привела мене, вихованця дитбудинку, колишнього остарбайтера, який по всій Україні марно розшукував родину, сестру, — в Коломию. Несподівано, вже після смерті Сталіна, за часів хрущовської "відлиги", отримую на роботі повідомлення і запрошення з’явитися у відділ КДБ. Подумав, що, можливо, знову допікатимуть за неточності, записані в моєму паспорті. Ні, запропонували прочитати статтю, надруковану в газеті Варвинського району.

Кореспондентка розповідала про її зустріч із мадам Марією Буве, яка з Франції приїхала на Чернігівщину, щоб відшукати брата Васю, який безвісти пропав у 1933-ому. Увагу привернули, зокрема, такі рядки: "Коли я прийшла з Прилук, то біля нашої хати побачила великого воза, по обидва боки обгородженого драбинами. Там лежало кілька трупів, а зверху розпізнала обличчя матері й притулене до неї дитинча, загорнуте в полотняний вишитий рушничок. То був мій братик, який по дорозі на цвинтар випав з воза, коли той торохкотів поламаним дерев’яним містком. Один з комунарів, що йшов за возом разом зі мною і хрещеною матір’ю братика, підняв дитинча і здивовано прошепотів: "Дивись, воно ж ще сіпається".

Гортаючи в пам’яті ці чорні сторінки свого життя, України, задаюся питаннями: то що ж це було — геноцид чи голодомор? Напевне, багатьом розсудливим людям вдасться зробити бодай для себе самого висновок, якщо пригадати резолюцію XVI з’їзду ВКП(б), який проходив у Москві 26 червня—13 липня 1930 року. Там виголошено наказ партії більшовиків перейти "...до лозунгу ліквідації куркульства як класу на основі суцільної колективізації". Під цю мітлу потрапив мало не кожен селянин різних національностей, хто володів хоч чимось "своїм".

...Боляче і сумно, що так довго не можу віднайти місце, де поховані моя ненька Парасковія, дідусь Прокіп, який дав життя шістьом синам і доньці. Славній родині, яку так нещадно викосив голод. Безневинні жертви знаходили останній спочинок у спільних, нашвидкуруч викопаних ямах.

Відчув би велике полегшення на душі, якби ще встиг разом з дітьми, онуками, правнуками вклонитися пам’яті рідних перед пам’ятником чи стелою на місці поховання жертв голодомору...

Сповідь і роздуми про голодомор ветерана війни і праці Василя Первуна записала Вікторія ПЕРВУН
Обговорити на форумі