Легенда. Помста Олекси Довбуша

Родина Довбушів жила в Печеніжині на Бобичеві, який межував із Рунгурами. На той час це було місто з магдебурзьким правом. У північно-західній частині на горі височів замок Мечислава Кшановського. Василя Довбуша знали як доброго господаря. Мав красуню дружину Настю, яку привіз із Дори біля Яремчі, коли літував із панськими вівцями на полонині під Чорногорою. Була вона добра газдиня й кухарка, готувала на весіллях. Та й у замку дідича варила страви з грибів, дичини, лісових ягід. Мали троє дітей: найстарша Анна, неземної краси панна, та сини Олекса й Іван. Сім’я була працьовита. Жили дружно й мали повагу громади. З весни хлопці гнали худобу та овець на далекі верховинські полонини й випасали там ціле літо.

Анна була красуня, пишна, як маків цвіт, струнка, як гірська смерічка, працьовита, як бджілка. Парубки міста пасли її очима, як кіт сметану. Але була гордої вдачі. Олекса був широкоплечий, присадкуватий, гарний собою, але мовчазний і загадковий. Любив блукати лісами й збирати гриби та лісові ягоди, ловити на сильці дичину. Розповідали, що був відважний і сильний у руках, добрий. Одного разу зайшов до лісу далеко й почув ревіння ведмедя. Не злякався, підійшов ближче. Клишоногий потрапив у пастку-яму. Хлопець знайшов жердку й опустив ведмедеві для порятунку. Той виліз, глянув на чорнявого юнака, ластячись, підійшов, лизнув босі ноги й побіг у хащі.

Жили Довбуші у злагоді, мирі і селянському щасті. Та одного разу печеніжинський дідич, повертаючись із Коломиї на бричці, зустрів красуню-дівчину.

– Це чия красуня буде? – запитав фірмана.

– Дочка Василя Довбуша з Бобичева на ім’я Анна.

– Скажеш, що хочу бачити її в себе покоївкою.

Тоді, за панщини, слово дідича було законом. Прийшов уранці батько до нього, впав до ніг і просив, що його донечка – перша помічниця вдома, без неї хата буде як без рук. Та й молода дуже, пішов лише сімнадцятий. Та краса Аннички запала старому в око. Звелів привести її на службу, інакше приведуть гайдуки.

Прийшов Василь додому пізно. Ніхто не спав. Чекали панського рішення. Побачивши заплакані очі й пониклі плечі господаря, вже нічого не питали.

Того дня на обійстя прийшло горе: затужила мати, посивіла з горя. І старий Довбуш подався – згорбився, втратив інтерес до життя, старався не потрапляти панові на очі. Старший син Олекса цілими днями пропадав у лісі, блукав околицями замку, щоб побачити сестру. Намагався зайти у панський двір, просив побачитися, переговорити, порадитися з дівчиною, вістку для мами взяти. Та гайдуки потягли його кілька разів нагайками й викинули за ворота.

Напередодні святого Юрія, перед виходом на полонину, зник із дому Олекса. Опівночі несподівано в сльозах і великому збудженні з’явилася в хаті Анна, розхристана, розпатлана, побита.

– Що, моя рідненька, сталося? – кинулася до неї мати. – Може, пан відпустив додому?

– Нема більше дідича Мечислава. Наш Олекса годину тому його застрелив. Вояки за ним погналися. Але ніч, може, братик утече.

Минуло багато літ після тієї страшної ночі. Горами ходила слава про народного месника Довбуша, який карав на горло панів-кровопивців, забирав у них золото й коштовності та віддавав бідним. Не з’являвся з тих пір Олекса в Печеніжині, ніби забув. Але передали йому вівчарі, що цієї неділі сестра Анна одружує старшого сина Олексу. Коли весілля було в розпалі, на подвір’ї з’явився кінний кортеж, озброєний до зубів мушкетами, скорострілами, бартками. Вибігла з хати Анничка і припала до братових ніг. Підійшов з осторогою до нього наречений, широкоплечий чорнявий Олекса. Ватаг обійняв молодого, поцілував молоду, дружок. Подарував цілу торбу золота. Підняв високо бартку: "Музики весільної, аркана!" Пили, веселилися й гуляли опришки зі своїм отаманом до ранку. Коли червоне сонце торкнулося чубків високих смерек, попрощався з сестрою, гостями, родичами й вирушив у зворотну дорогу. Мовив: "Хлопці! Маю тут недалеко в замку борг віддати". І пришпорив коня.

Охорона замку, побачивши гурт вершників, зі страху втекла. Зустріла непроханих гостей пані Стефанія, дочка дідича Кшановського разом із дітьми. Привітався Довбуш із власницею замку і запитав, чи пам’ятає вона його. Перелякана до смерті дідичка відповіла: "Перший раз ваші хлопці в мене". Тоді Олекса підняв над головою золоту бартку і сказав: "Я той Олекса Довбуш із Бобичева, що покарав на смерть твого батька за глум над сестрою. Не потребую більше помсти, бо не личить лицареві після весільного столу кривавити людей. Не рушатиму ні тебе, ні твоїх дітей. Але запрягай бричку, клади на вози своє добро і втікай звідси, щоб духу твого не було".

Коли над горою Варатиком з’явилися перші вечірні зорі, над панським маєтком спалахнуло червоне полум’я. Це горів печеніжинський замок, який підпалили опришки. Більше Олексу Довбуша в рідному селі не бачили. Не стало й замку. Про ці далекі часи нагадують тільки старі руїни на кутку Замок.

Автор: Богдан ТИМІНСЬКИЙ, "Коломийський вісник"
Обговорити на форумі