Єк ми колис жили. Спогади 100-літньої гуцулки Марії Зітинюк (Плаюкової)

100-літня гуцулка Зітинюк Марія Іванівна (Плаюкова) народилася і живе в селі Краснику на присілку Плай. З цього присілка відкривається чудовий вид на Верховину. Через присілок пролягає гірська дорога (плай) на полонини хребта Кострича.

На жаль, пані Марія погано чує, і ми писали свої запитання на аркушиках паперу та показували старі фотографії з її родинного архіву. У розмові нам багато допомагали Любов Козловська та дочки Марії Зітинюк — Василина Козловська і Ганна Тимофійчук. З їхньою допомогою нам вдалося записати інтерв’ю у цієї мудрої гуцулки. Відеозапис і фотографування зустрічі із 100-літньою гуцулкою Марією Плаюковою 11 березня цього року в її домі у селі Краснику провів науковий співробітник філії "Гуцульщина " НДіУ Ярослав Зеленчук. У зустрічі також узяв участь директор філії "Гуцульщина " НДіУ Петро Шкрібляк.

Я вам трохи розкажу, єк ми колис жили, бо за великі роки багато си забуло. Називаюси Маріка Зітинюк, а по дідови — Плаюкова. Родиласи я 3 січня 1908 року на цим місци. Ми мали 12 моргів землі, я була одна і зато старист у мене було багато. Дєдя Иван міні вистарав кнєзя з Кривополя. Мий чоловік називавси Петро Зітинюк (Цимпив). Тогди міні було 16 років, а Петрови — 29. Нас вінчєв священик Глібовицький.

Весілє играв Гавиць. В той чєс великий гонир був тим раздам, котрі могли наймити на весілє музику Гавиця. Тогди у Жєб’ю понад Гавиця ніхто крашше ни йграв у скрипку. Ми з чоловіком Петром прожили 60 років разом і мали п’ятеро дітий. Одно умерло малим, а Анна, Василина, Василь і іван згудувалиси. Покійний син Іван нидавно умер. Моїй найстарший доньці Анні Тимофійчук, дєкувати Богу, вже минуло 75 років. Донька Василина Козловска жиє на місци, а син Василь робит учителем у Стебнях.

У нас було золоте весілє, і ми з Петром у Їлецкій церкві вінчєлиси другий раз. Покійний чоловік був добрий і здібний. Ми жили з ним згідно.

Моя баба Маріка була доньков дєка Гринюка і виддаласи дуже молодов — у 14 років за Дмитра Бойчука (Плаюка). Баба дуже бідувала з дідом, бо дідо був поганий. Плаюка забрали на Австрийску войну. У тоту войну в наших краях стоєло московске войсько. Баба Плаючка ходила до маскалів і казала, шо она кривду свого чоловіка скуповує на ворогах.

А моя мама Анна Бойчук була доньков-одиначков, і виддаласи за Івана Скуматчука. Коли московске войсько видступало з Жєб’я, то мама лишила нас, трьох дітий (Ївдоху, Катерину і мене), тай утекла у Росію із одним старшим войськовим. Из нас, трьох доньок, лиш я одна вижила. В той чєс наш дідо Дмитро і дєдя Иван ші ни прийшли з войни, і ми лишилиси з бабов Плаючков. Єк нам пидпалили хату, то баба саме здоїла корови і молоком з диниці загасила вогонь (лиш трохи вигоріла стіна тай помист). Баба Маріка затускувала за доньков, а з того всего заслабла і зийшла з розуму. Усєке дивне вироб’єла, купаласи зимі в Черемоші, ходила хатами по селу. З великим трудом ми забрали бабу до нашої хати. Баба лєжєла на опецку і так страшно змарніла, шо аж очі в голу потали. Я кутала свою бабу на печі. Баба гирько доживала, бо ни в розумі була, та так і умерла.

Єк дєдю забирали на Австрийску войну, то я казала, шо буду Богу молитиси, аби вин живим вернувси. А мама нас била, вигонила на мороз, але я вижила. Малими ми ходили дранкаві, а коли дуже зголодніли, то клали ковпчік на столец і так досігали хліб із сволока. Моя сестра Ївдишка мала 9 років, пасла вивці і дуже застудиласи, послабувала місіць тай умерла. Дідо Плаюк її дуже любив, а мене ни любив (бо я си вдала в свого дєдю) і сказав, шо єк би я була умерла, то був би міні музику наймив... Катеринка тоже малов умерла. Хоть Плаюк мене ни любив, п’їниц до хати приводив, мене з хати вигонив, а єк прийшлоси на старість, то з нами доживав. Я діда додержіла тай поховала.

Дідо був дуже гоноровий. Розказували, шо коли вин був хлопцем, то мама їго ударила, а вин ухопив косу і без припочівку скосив на оплит сіна (хотів умерти вид роботи). Але то колис люде були дужчі, єк типер.

Баба Плаючка бідувала з дідом через икус богачку Маріку Фіткалюк (Городейку). Она була велика ростом, чорнява, мала чоловіка Дмитра, але вин був менший за ню. Фіткалюки мали найбирше ррунтив у Краснику тай полонину Гордю, тримала бирше єк 100 коров. Богачі маржину колис тримали зимі у шопах без стін і дверий. Дідо Плаюк був здуфалий і сильний побийця. Раз моя баба найшла Плаюка у Городейки і лиш запиталаси: "А шо, Дмитрику, Ви тут ночували? " і за ці слова мусіла на довго забратиси вид хати. Никола Шкірчуків склав про діда цілу співанку, єк вин на весілю у Їлци п’єний одним ударом бартки убив Гуцина. Але Городейка їго викупила з креміналу. Судія за великі гроші написав у карті, шо Гуцин ни вид удару бартки умер, а шо у него із великої злості пукло серце.

Тота співанка зачінаїтси так: "А я вийду на Магуру, Магура біленька, Є складена про Плаюка співанка новенька ". Мої доньки Анна і Васюта знают цілу співанку.

Мий дєдя називавси Іван Скуматчук. Єк дєдя вийшов з Австрийскої войни і узнав, шо мама лишила нас і пишла з маскалями, то цілий рік спав з сокєров (дєдя був би маму зарубав), а витак женився на другий жинці. А ми троє лишилиси жити з Плаюком тай Плаючков.

У мене є велика фудуграфія мами тай дєді перед хатов-чітальнев. На фудуграфії моя мама тримаї в руках газету. Я тоже люблю чітати газети, але мушу натігати околяри. У чєтаню міні днина скорше проходит.

Чоловік мий умер, а я сама лишиласи. Мий чоловік Петро Зітинюк був високий і кучірєвий. Їго дєдя Їлак був середного росту, широкоплечій. Дєдя був такий дужий чоловік, шо коли на одному весілю зчіниласи бійка, то вин вихопив з плоту ворину і поломив її по земни. Побийці уздріли, шо дєдя маї страшну силу і перестали битиси. Так дєдя футко розборонив бийку. Розказували, шо малим Їлак ссав мимині груди шисть років і зато вирис такий моцний.

Я до школи ходила і зразу вчіласи найкрашше у класі. Витак мене жидівки перемогли з науков, бо они мали коли вчітиси, а я мусіла дома помагати коло худоби.

Дівчінов я вигнала вивці в полонину на Попіван, але на верьху ші ниєкого будинку ни було, лиш из земні виходило велике каміні. Туда виходили наші люде на Йвана за зілім. Витак там три державі збудували будинок. Я там мала ші пригоду з лошім. Ми хотіли лишити лоші в полонині, а оно тікало за кобилов у село. А я ймила лоші ззаду за фист та й так утримала. Витак дома з мене довго насміхалиси, шо дівчіниші така махова тай моцна, шо може лоші утримати за фист. Я шєсті маю, шо лоші мене ни ударило риттю у груди. За Польші у Їльцях збудували дуже велику хату, шо музеєм називаласи. Поляки наших людий в той музей вільно ни пускали. Тамечкі стоєло всьо найкрашше, шо було скуплено у наших селах. Коли я зайшла в середину музею подивитиси, то мене хотіли вигнати виттів за то, шо у мене постоли були мокрі. Там були великі люксуси зроблені для польських панив, а ни для нас — простих гуцулів. Я бирше там вже ни була. Єк вибухнула война з німцями, то музей знишшіли (дах спалили, а стіни розибрали). Витак каміні з будинку розибрали на будинок у Жєб’ю, а цеглу люде порозтігали на печі. Люде всьо зроб’ї, і добре, і лихе...

У 1944 році я заслабла на плямистий тифус. Мене в слабости дозирав чоловік. Міні було так погано, хотілоси пити води, здавалоси, шо цілий полибичок би випила. Я була така слаба, шо міні вже зробили домовину. Усукали свічку, запалили і пидоймили під середній сволок, а дим пишов в хату до образив (на житє), ни до дверий (на смерть). Тогди всі казали, що я з тої кіжкої слабости вибуду. Мою домовину чоловік позичів сусідови і сказав, що єк я видужіюси, то виддавати домовину ни траба, а єк умру, то прийдетси виддати. Икос помали, з Божою помичю, я видужіласи. Коли був великий голод, то ми пекли матаржєники і так виживали. Господи, єк я си в житю набідувала...

Бог Світенький дав, шо я ші жию і ни лежу в лужку. Дєкувати Богу, я перебула всі біди. Минулої осени я ші громадила отавку коло хати. Найбирше міні шкодит то, шо я ни чую, вночі ни сплю. Чісом я забуваю ика днина сегодне, тогди питаюси у дітий. Я маю шєсті на дітий тай онуків, особливо на цису Любочку. Це така добра жинка, аби їй добро було в житю. В хаті у мене тепленько, чісто, сухо. Коли міні було 100 років, то до мене приходили поздоров’єти з Києва і Франківска.

Мині трудно давнє згадувати, я забуваюси. Багато старовіцкого вам ші може розказати Лесьо Гулюк з нашого села. Бог би вам дав житє шісливе, шо ви прийшли мене видознати.

Джерело: Галичина
Обговорити на форумі