Великдень на чужині

Якщо мільйони українців у пошуках заробітків нині розкидані по світах, то більшість із них і Великдень зустріне на чужині. Без родини і в тузі. Славитимуть Воскресіння Господнє і майже півмільйона українських заробітчан Італії. Хтось зможе на тиждень-два зазирнути до рідних домівок, інші ж — на чужині...

За понад десять років масового заробітчанства в Італії й українські Великодні були різними. Хоча завжди радість була гіркою — як у чужих світах, так і для заробітчанських родин в Україні. Бо хіба радітиме серце дитини, батька, якщо їх матері нема на великодньому святі? А в Італії заробітчанство майже на 90% — жіноче. І більшість з тих, котрі нині мають можливість хоч у найбільші християнські свята бути разом з родиною, ще добре пам’ятають свої перші Великодні у чужій державі, серед чужих людей і святинь. «Господи, спаси і помилуй!» — не кричали, а вили від нестерпної безвиході українські матері на самоті з молитвами і думками.

...Наприкінці 90-х італійська українськість ще тільки дужчала. Україну пізнавали через її сучасну новітню біду — заробітчанство. Хтозна, може, й справді хотів Господь, щоб саме українські матері і доньки відкрили очі і серця цій землі для пізнання України? Українські храми і парохії були тільки в Римі. А заробітчани — по всій Італії. Колишній посол України у Ватикані Олександр Хоружий згадував, що навіть ще 2001 року над офіційними апартаментами українських посланців при Святому Престолі не було ні національного прапора, ні напису. Що вже й казати про рівень пізнання нашої держави серед пересічних італійських родин. А саме в родинах на початках масово працювали наші співвітчизники. Великодні тих часів для українських заробітчан були гіркими. Про які там пасхальні кошики можна було мріяти — молилися в чужих храмах. Але про своє. А великодня гостина похапцем відбувалася у міських парках чи скверах, де завжди по-заробітчанськи велелюдно. Знесли, що Бог послав, помолилися і скуштували нехитрих наїдків. А подумки кожен був в Україні, серед родини. Сльози непрошено зрошували такі великодні години.

...Тепер, коли в італії вже майже 100 українських парохій у містах і містечках, де найбільше зосереджені українці, і Великдень уже не той. Є церкви й українські пастирі, служаться святі літургії рідною мовою, провадиться освячення пасок. А краса українських великодніх кошиків на тлі західних церковних традицій обдаровувати рідних «коломбо» — кексовим тортом у вигляді голуба — заворожує місцевих італійців. Вони шанують українців не тільки за працьовитість, а передусім — за глибоку духовність. А іноді й жалкують, що не вберегли свою.

А чи буде кому через десяток років не тільки зберегти українські великодні традиції, а щонайперше — передати, навчити? Якщо довкола великодньої паски-сонечка з кожним роком дедалі менше й менше українських родин зустрічають світло Великодня. У спільній молитві.

Джерело: Галичина
Обговорити на форумі