Мову треба відчувати душею. До Міжнародного дня рідної мови

Народ плюс мова — нація; народ плюс земля — населення. Це аксіома і спростувати її важко, як важко визнати тотожними поняття нації і поняття населення.

Чи не тому українська нація ніколи своє тривання не переривала, що впродовж усієї історії визначальним для неї було плекати рідну мову?

А де була колиска отієї мови? Та в наших селах, забатрачених й упосліджених різними займанцями. Панівна верства нерідко омоскалювалась, ополячувалась, онімечувалась, роздуваючи генофонд інших націй. Тому деякі мови вигасли, або стоять на межі зникнення, як, наприклад, каталонська, провансальська, гельська. Не пощастило ірландцям: їхня інтеліґенція завше тягнулася до англійської культури. Нині Ірландія — досить дивне територіально-державне утворення. Століттями воюють з англійською культурно-політичною експансією. А рідною, гельською, мовою, там розмовляють лише пастухи в горах і члени дивакуватого "товариства прихильників гельської мови".

Візьмемо Францію. Для того, аби письменник з Провансу здобув собі загальнонаціональне визнання, він змушений писати французькою. (Зверніть увагу: провансальська мова — це не діалект, як у нас гуцульська говірка).

Мову нам необхідно плекати, як дерево, дбайливо й розумно, без ксенофобських перетягувань. Берегти її від чужоземного й рідного сміття. Що маю на увазі під "перетягуваннями"? Слід знати, що "в українській мові, як і в кожній розвиненій мові, тридцять відсотків слів запозичено з інших мов" (А.Івченко, лексикограф). Тому не варто з "фойє" алярмово втікати в рідну й таку теплу "клуню".

Стрімко збагачуватись і наближуватися до сучасних лексичних норм українська мова почала тільки з 20 років минулого століття. У часи Шевченка мова носила суто побутовий окрас. Абстрактні поняття були, фактично, відсутні. Тому Шевченко нерідко вдавався до старослов'янізмів, або, як би тепер мовили, — русизмів. І недаремно свій щоденник він писав російською.

Візьмемо тепер Гоголя. Письменник Володимир Базилевський у статті "Інстинкт генія" ("Кур'єр Кривбасу", лютий 2004) провів лексичне дослідження творів Миколи Гоголя. І прийшов до висновку, що "Мертві душі" письменник українською ніколи не написав би. Просто тому, що добрих 40 відсотків російських слів в українській мові на той час не існувало. З усіх його творів найбільш придатною для української була хіба що повість "Тарас Бульба" і то, якщо спростити психологічні замальовки. Отже, дорікати Гоголю, що писав російською, нема підстав.

Разом з тим, тогочасна українська народна мова була унікально багатою на різні відтінки. Коли Квітка-Основ'яненко написав свою "Марусю", нею зачитувалися не лише українці, а й росіяни (аналогічний випадок з повістями Марко Вовчок). Успіх був настільки гучним, що письменникові порадили перекласти повість російською. І що б ви подумали? Переклад з тріском провалився: весь шарм мови пропав.

Що нині загрожує нашій мові? Не діалектизми (у побутовій лексиці вони шкоди не завдають — особливо, коли людина їх вживає свідомо), а суржик. Суржик слід відрізняти від діалекту. Фразеологізми, які побутують в центральній і східній Україні "скільки врем'я", або "який час" — то не є діалект, вони не мають географічної прив'язки й не вироблялися століттями, як місцевий діалект. Суржик, — це сміттєзвалище, на якому різні епохи викидали свій непотріб. На суржику народ пісень не співає і суржиком не складають легенд.

Інша червоточина — кальки з російської, які пруть з екранів телевізорів. Ото воно, як казав один мій знайомий, мислить російською, а кривуляє українською. Немилосердно ріже слух, наприклад, фраза "Залиште мене в спокої" замість "Дайте мені спокій" і без ліку інших.

Мову треба відчувати душею, а при потребі — не гребувати й словником.

Автор: Андрій МАЛАЩУК, "Вільний голос"
Обговорити на форумі