По санітарному літаку: "Вогонь!" Війна без правил

Коломия, квітень 1944-го... Німців у місті вже немає, однак пильні радянські зенітники зі своєї позиції на вербізькому мосту не сходять. Розквартировані в хаті селянина Лютника, вони бавлять вільний час за самогоном, перекидаючись нехитрими солдатськими жартами. Та ось у весняному небі почувся гул літака. Ще якась мить і з-за хмари вигулькнув двомоторний апарат. Летів низько, щоб із землі можна було легко побачити великі червоні хрести на крилах. “Німецький!”, - безпомилково визначили солдати і забігали біля зенітки. Прозвучала коротка команда...

Як зранена птаха, залишаючи в небі чорний шлейф диму, літак зрізав маківку придорожньої липи і ще сотню метрів проорав город поляка Чижика. Першими збіглися подивитись на трагедію всюдисущі підлітки, серед яких був і учень гімназії Петро Туліка. Дитяча душа не витримала споглядання скалічених тіл, і хлопець просто втік, підібравши відірваний бортовий градусник. Ртутний стовпчик його, до речі, й досі справно показує температуру на віконній рамі старенької оселі. Петрів товариш Богдан затримався коло збитого літака довше, отож бачив мертвого пілота. Німець, який залишився живий, зопалу став утікати в бік нафтопереробного комбінату. Радянський вояк, стоячи на підніжці американського джипа, негайно випустив по ньому автоматну чергу.

Обшукавши вбитого, вояк голосно прочитав у його паперах: Еріх Кльофт. На той момент від підбитої крилатої машини знову почулися постріли, це розряджав обойму поранений німецький старшина. Невдовзі в нього закінчились набої, і до старшини підбіг червонозоряний визволитель. “Смерть за смерть, кров за кров!” – патетично вигукнув він і вистрелив німцеві в голову. Поруч стояла ні жива ні мертва медсестра з піднятими руками. Згодом її добили кольбами.

Наступного дня ґазди Петро та Михайло Гарасим’юки, а також Петро Бойчук повкидали майже голі тіла в свіжу яму. Про відправу зі священиком ніхто тоді не думав. А з літака зостався один каркас, міцний метал якого й досі служить декому в селі для різних господарських потреб. Спочатку про місце трагедії з “юнкерсом” нагадували неглибока виїмка й обгоріла трава, та згодом усе вирівнялось, а територія ця перейшла у власність однієї з державних контор.

З проголошенням незалежності тему давнього поховання знову порушили. Колишній гімназист Петро Туліка, на очах якого все відбувалося, звернувся листовно до німецького посольства, проте конкретної відповіді не одержав. 1993-го разом з Мироном Микитюком він звів на місці трагедії пам’ятний хрест. Місце відновлювали за допомогою двох прутиків, які, за свідченням нині покійного Леся Угринчука, мали біоенергетичні властивості. Під хрестом навіть трава якась наче зеленіша, вища й густіша…

За різними даними, у ті квітневі дні 1944-го над коломийським небом у районі Пруту було збито ще сім німецьких санітарних літаків і один поштовий, з чотирма членами екіпажу. Але жодної пам’ятки про них не залишилось...

Автор: Василь Нагірний, Телерадіокомпанія "НТК"
Обговорити на форумі