"До Києва їхали галичанами, а верталися всеукраїнцями"

До Дня соборності України пропонуємо читачам «Галичини» маловідомий в Україні документ часу — фрагмент спогадів про соборницьку акцію 1919 року від безпосереднього її учасника — видатного західноукраїнського політичного діяча, одного з творців ЗУНР і її першого міністра внутрішніх справ, а після Акта злуки — заступника міністра зовнішніх справ УНР Лонгина Цегельського.

Приблизно в половині січня 1919 р. наша галицька влада одержала з Києва повідомлення від Директорії, що 21 січня 1919 р. збирається в столиці Трудовий конгрес та що Західна Україна запрошена взяти в ньому участь. Водночас нас поінформовано, що Трудовий конгрес — це своєрідний тимчасовий, революційний парламент України, котрий має ухвалити повноваження для Директорії (яка поки що була самозваним органом), затвердити Акт злуки України та намітити основні напрями подальшого будівництва Української держави. На Західну Україну, наскільки собі пригадую, цим повідомленням призначалося 65 делегатів. Спосіб її вибору не був вказаний. Так само не зазначалося, як вибирають депутатів на Великій Україні. Загалом, як можна було здогадуватися, Трудовий конгрес повинен був складатися десь зо 600 членів.

Наш Кабінет негайно розпочав обговорення цієї справи, до якого долучилися також президент д-р Петрушевич і присутні в Станиславові члени Виділу Української національної ради (далі подаємо назву парламенту ЗУНР). УНР не засідала, бо у зв’язку з Різдвяними святами, Новим роком (церковним) та Йорданом роз’їхалася. Хоч нам і дивно було, чому всеукраїнський тимчасовий парламент має називатися Трудовим конгресом, а не парламентом або національним зібранням (чи соймом), і хоч ми вбачали в цій назві приниження його державного значенняѕ але ми вирішили, майже без дискусій, прибути на Конгрес. Сподівалися, що вже на місці подбаємо, аби він справді став парламентом та щоб так і було проголошено.

Делегатів на нього, з огляду на відсутність повного складу УНР, мав визначити Кабінет разом з тими членами Президії УНР, які перебували в той час у Станиславові. Це було не цілком правильно, але іншого способу не існувало... У кожному разі ми знали, що наша галицька делегація буде обрана законніше, ніж депутати з десяти колишніх губерній Великої України. Наші делегати будуть представниками репрезентативного органу (і то найвизначнішими!), і їхній мандат як членів УНР дасть їм повне право виступати від імені українського народу Галичини та Буковини. До цієї делегації ми ввели передовсім парламентарних та соймових послів (хоч і не всіх), бо їхній мандат був отриманий у ході дійсних виборів. Окрім того, ми намагалися, щоб по змозі всі галицькі та буковинські повіти були рівномірно представлені, а також щоб увійшла значна кількість делератів-селян. Ось так зібралось 65 чільних членів УНР (з них, здається, шість буковинців та двоє уже згаданих делегатів Закарпаття). Усі партії фігурували тут пропорційно. Не було, одначе, в делегації жодного священика — оскільки наближалося свято Йордану.

Ми телеграфом повідомили всіх учасників делегації, давши нашим повітовим комісарам інструкції подбати, щоб вибрані нами люди з’явилися у визначений час до поїзда, що виїде з Тернополя до Києва на Конгрес. Усім делегатам послали повноваження-лерітимації, підписані Президією УНР. Кошти на цю поїздку кожен делегат мусив покривати з власних заощаджень з тим, що опісля будуть вони повернені йому з державних фондів. Побіч цієї репрезентації від УНР, яку очолив віце-президент д-р Лев Бачинський, Кабінет вислав ще й свою — під проводом секретаря закордонних справ д-ра Лонгина Цегельського... Вона складаласяѕ із секретаря судівництва Осипа Бурачинського та віце-секретаря внутрішніх справ д-ра Романа Перфецького. Усі вони були водночас і членами делегації УНР. Таким чином, утворене представництво Західної України везло зі собою лист до Директорії від УНР і від влади Західної України з повідомленням про ухвалу УНР з 3 січня 1919 р., якою було затверджено Хвастівську угоду про злуку. Лист підписали президент Петрушевич, прем’єр д-р Голубович і секретар закордонних справ д-р Цегельський... Для охорони дали нам чоту cічових стрільців з кулеметами. Делегація з її охороною (разом до 100 осіб) виїхала з Тернополя, здається, 20 січня 1919 р. Не можу сказати, щоб усі наші делегати були на піднесенні. До відносин на Великій Україні не мали вони довір’я, а той факт, що нас супроводжувала військова чота, замість заспокоїти їх, долив олії до вогню. Мабуть, тому, що я жартував собі з їхніх побоювань, а за Збручем поводився наче «вдома», та й зі станційними урядовцями та командантами був знайомий, деякі мої товариші-делерати поклали на мене відповідальність за їхню безпеку.

...Київ — прекрасне місто, а після Львова (а тим паче — Станиславова!) виглядав справді столицею. Але в’їзд до Києва (із заходу) справляв прикре враження. Річ у тому, що залізничний двірець південно-західних шляхів (з Бродів, Волочиськ чи з Одеси) погорів ще за кільканадцять років до Світової війни і його чомусь так і не відбудували («дбайливість» Росії-матушки про Малоросію!), поставивши натомість тимчасові дерев’яні шопи. Сумно було дивитися на цей вокзал — брудний, незугарний, занедбаний. Настрій не ліпшав і коли ви вже виходили звідти до «звощиків» (фіакрів). Оці «звощики» майже всі були корінні москаліѕ з патлатими, зазвичай рижими, бородами, як лопати, у величезних довгих кожухах — чужі непривітні люди...

Я побоювався за враження, яке оцей в’їзд до Києва справить на наших делератів-галичан, особливо на селян. Перші відчуття — найсильніші, саме вони визначально впливають на витворення образу. Тому я по дорозі до Києва підготовляв делегатів оповіданням про цей двірець, «звощиків» і т. д... Тож коли ми під’їхали до дерев’яних шоп, іменованих «вокзалом», мої делегати не були розчаровані. Вони вже знали цю мізерію з моїх слів. І все-таки не змогли не порівняти ці халабуди з прекрасним, величавим двірцем у Львові.

Та тут нас зустріла така несподіванка, що ми враз забули про шлапавий вигляд вокзалу, «звощиків», брудних завулків... На пероні, біля нашого поїзда, витягнена, як шнур, стояла почесна чота рослих, струнких, як смереки, січових стрільців... Синьо-жовтий прапор із золотим тризубом майорів на правім крилі чоти. Кілька молодих, елегантних старшин стояли перед нею. Позаду видніла військова музика...

Коли ми висіли з вагонів, музика заграла «Ще не вмерла Україна»... Знявши шапки, ми наближалися до почесної чоти, супроводжені офіцерами, що нас привітали (серед них — командант Києва, полковник Євген Коновалець, його шеф штабу полковник Андрій Мельник, сотник Юліан Чайковський, котрий був начальником розвідки, «отаман постачання» п. Д., з яким я був знайомий ще з Хвастова, та ін.). Командант почесної чоти виструнчився, скомандував різко: «Позір, чота, — вліво глянь!» і сам засалютував шаблею. Чота зробила відповідний рух крісами, а прапор похилився, кланяючись делерації Галицької волості. Члени цієї делегації, незвичні до таких почестей, прості галицькі селяни й провінційні інтелігенти, були зненацька заскочені цим привітомѕ Обвантажені клунками, приймали вони привіт від почесної чоти, від прапора та від штабу старшин командування Києва...

Усіх членів нашої делегації посадили в автомобілі й повезли до одного з першорядних готелів. Уже сидячи в автомобілі побіч Лева Бачинського, я спитав про причину його раптово попсованого настрою. Він розповів мені, що оцей п. Д., «отаман постачання», добре відомий йому (Бачинському) як адвокатові зі суду в Станиславові. Там цей п. Д. був канцеляристом, писарем чи підурядником. За те, що він роками спроневірював стемплі, долучувані сторонами до документів (за брак цих стемплів обидві сторони, звичайно селяни, платили штраф!), цей Д. дістав кілька років тюрми і сидів у станиславівській тюрмі. Як москалі в 1914 р. зайняли Станиславів, усі в’язні вирвалися з тюрми. З того часу він пропав без сліду, аж оце виринув у «революційній» армії Директорії як «отаман постачання». Величезні склади в Білій Церкві та Києві були у його віданні. Знав, де приміститись... У малій Галичині тяжко такому птахові «згубитися». Тут же можна було погуляти... Різні галицькі авантюрники, що у нас трималися в тіні, на Великій Україні виринали на високих посадах. Із цього приводу не раз були тертя між галицьким урядом і Директорією чи урядом Петлюри. Іноді навіть видавалося, що придніпрянські революційні міністри просто навмисне фаворизували різну галицьку полову. Це мала бути нібито «революційна» політика на противагу галицькій «буржуазній заскорузлості».

Ще коли я вітався з полковником Коновальцем на пероні, він сказав мені, що ціла галицька делерація є гістьми корпусу січових стрільців на весь час нашого перебування в Києві, до нашого розпорядження чергові стрілецькі старшини та автомобілі. Так і було. Січові стрільці та їхнє командування (полковник Коновалець, полковник Мельник та ін.) гостили «своїх» краян-галичан по-княжому.

Поселили нас у найкращих кімнатах найліпшого готелю, частували багатими обідами, вечерями та сніданками. З готелю до двірця Директорії.., на Софійську площу чи до будинку міської опери, де відбувався Трудовий конгрес, возили нас стрілецькими автомобілями. Для тих членів галицької делерації, котрі не бачили Києва (а були це мало що не всі!), організували групові оглядини міста під проводом стрілецьких старшин. В українських театрах, а діяло їх три, дано галицьким делератам безплатні ложі. Можна здогадатися, що галицькі делегати, особливо селяни, були зачарованіѕ одухотворені Києвом...

З другого боку, кияни залюбилися були в галичанах, особливо в селянах. Ось Хрещатиком або Велико-Володимирською йде гурт делегатів-селян: старий, сивий, як голуб, але кремезний Сандуляк у покутськім киптарі та узорами декорованім кожушку. Поруч нього такий же кремезний Дувіряк з Делятинщини чи Надвірнянщини та двоє-троє селян з буковинської Верховини, хто в чому — у клепанях, киптарях, узірчастих кожухах. Біля них делегати із Бойківщини та Поділля — то в кожухах, то в сукманах чи опанчах. А між ними всіма, як гірська ялиця, виростає понад голови Шекерик-Доників з-під Чорногори. Червоні краски його розкішного, багатського гуцульського одягу мерехтять здалека. Всі киянки задивлялись на цього красуня-легіня, очей не могли відвести. Наших делератів зупиняли, випитували, звідки вони. Дивувалися, що й «вони українці»; прислухалися до їхнього говору. Галичани були сенсацією цих днів. Уся преса вітала їх; щодня писала щось про них.

Здавалося б, що все оце — лиш зовнішні прояви, мало не театральщина... Та воно не так. Оця гостина 65-ти визначних представників Галичини, Буковини та Закарпаття у «матері руських городів» мала свою колосальну психологічну вагу. Їхня поява на вулицях Києва, їхні розмови із стрічними людьми, їхні інтерв’ю у часописах, навіть їхня оригінальна ноша та діалект, мали величезне значення для пробудження всеукраїнської, соборницької ідеї серед киян та придніпрянців узагалі. Свідомі того, що Київ — це серце України, вони дуже неясно собі уявляли, як далеко сягає оця Україна. Щодо цього вони гірші партикуляристи від галичан, а хтозна, чи й не перевищують у сепаратизмі буковинців або й закарпатських русинів. Для пересічного киянина Галичина — це Польща, а Україна закінчується десь уже на Поділлі і вже точно — у Волочиськах...

Аж тут ось з’явилися між ними живі галичани, свідомі українці, свідомі соборники. І то селяни. Не «дядьки», з яких можна трохи пожартувати, а зрілі політично люди, що не одного придніпрянського революціонера-інтелірента в кут загнали б у дискусіях (до речі, коли ж дійшло до нарад у Трудовому конгресі, то придніпрянці першість у парламентарному веденні Конгресу на всій сесії надали галичанам).

Київ і Україна вперше усвідомили собі, що Галичина для України — не просто якась там західна окраїна, а кузня української політичної думки, культурний міст до Заходу, лабораторія свідомого українства та ідеї української соборності. Певно не було ще такої «інвазії» галичан у Києві й такого напливу галицького духа — зрівноваженого, зрілого, організуючого, консервативного, національно сильного, державницького, всеукраїнського духа. І кияни, здається, зрозуміли роль цієї галичанської «інвазії» та піддавалися їй. Наче відчули, що оці галичани мають якусь національну місію: прищіплювати, зміцнювати та оформляти ідею української державності та соборності.

Київ жив ті дні під знаком Галичини. Галицькі cічові стрільці (представлені головно гуцулами) держали його своєю збройною рукою. А галицька делегація — політична верхівка Західної України — витискала на ньому печать своєї мислі.

І на самих галичан Київ подіяв. Ще й як! Українське соборництво галичан, що було ідеологічного характеру, начитане з Шевченка та з «Історії України», з «України Ірреденти» Юліана Бачинського, зі «Самостійної України» Миколи Міхновського, з «Руси-України і Московщини-Росії» і т. д., стало ось тут, у Києві, чимось реальним і живим, відчутим кожним із делегатів, чи був він інтелігент, чи селянин, галичанин, буковинець чи закарпатець. Україна і Київ вже були не тільки поетично-романтичною мрією — вони стали дійсністю, частинкою душі кожного галицького делегата. Галичани почули себе заодно з Києвом та з усією тут зібраною Україною. Разом із слобожанцями, полтавчанами, запорожцями, низовцями, подоляками, поліщуками ще раз творили вони історію України — на Софійській площі, в Трудовому конгресі — всеукраїнську історію! Йшли слідами Романа Самодержця та короля Данила, гетьмана Сагайдачного, Кнігиницького, Плетенецького. Зливалися свідомо та за власною волею з головним руслом України, скріпляли його, впливали на його напрям... До Києва їхали галичанами; з Києва вертали всеукраїнцями...

Джерело: "Галичина"
Обговорити на форумі